Отак я розумію революційну організацію. Перемога або смерть, а не ваші інтелігентні балачки і запобігання перед темними масами. Іншим шляхом ми верховної влади не візьмемо, і динаміт не допоможе, бо динаміт насамперед передбачає чітку організацію обраних". — "І що ж ви, обрані, далі чинитимете, захопивши верховну владу?" — "Звичайно, з часом, коли маси доростуть до наших ідеалів, передамо її народові", — відповів по хвилі Дмитро, але не було певності в голосі його. "А якщо сподобається владувати? — уже не приховував глуму Іван. — Якщо в тобі кров батька озоветься — полтавського поміщика, учорашнього кріпосника?" — "Якби в мені та кров давала про себе знати, якби мені праглося влади в ім'я влади, я досі жив би інакше, з батьком не поривав і юнкерських погонів у Неві не топив! — аж скрикнув зачеплений за живе Дмитро. — Коткого, а себе я знаю, бував у бувальцях!.." — "Чи так уже добре ми себе знаємо? — тихо, замислено мовив Іван Коляда. — І чи все знаємо про тих, хто прийде після нас і в чиї руки ви передасте владу? На царський трон хоч самого Миколу Чернишевського посади — народові легше не стане, повірте. Допоки сам трон у тій чи іншій формі існує, доти народ для держави, для ідеї, а не держава й ідея для народу…"
Але вже під'їхали ми до хати Гаврила Латки, і зійшли міські. І залишилася я сама в тарантасі, і сиротливо зробилося мені під зорями, і заздрила я міським, які усе ще сперечалися у теплій пітьмі літньої ночі. На вигоні візник Ничипір зупинив коней і повернувся до мене: "Я вас, панночко, отакунькою на руках носив, і душа моя за вас болить. Не знайтеся з тими непевними людяками і не ходіть до них. Яни, наверно, фальшивомонетчики. Бо приходив сьогодні з Мрина відставний солдат ніби найматися на роботу, але на роботу не найнявся, а розпитував про людяк приїжджих, які на лузі у пана роблять, хто та що і про віщо яни з селянами балакають. У казенний дім дорога їм стелеться, так я думаю". І тривожилося серце моє цілу ніч. А вранці приїхав до батька становий, розмовляли вони на терасі, я в саду була і все чула. І казав становий моєму батькові: "Доводилося мені чуть на віку, що багаті люди, навіть князі і графи задля спасіння душі своєї чорною працею займалися. А як зрозуміти, Михайле Михайловичу, що у вас на лузі якісь прийшлі, студенти та дівиці, поденно роблять?" — "Коли наймаю я людей на косовицю, то не вельми допитуюся, хто вони і звідки, аби роботу справно робили. Бо самі ви господар і знаєте, як цінуються руки робочі в таку пору, — одвічав мій батько. — А якщо і студенти вони та дівиці вчені, то хай попрацюють на свіжому повітрі, наберуться сил для трудів своїх научних. Бо міста тепер на мурашники кам'яні схожі і здоров'я дітям нашим не додають, навпаки, відбирають. Хоч і летять вони у ті міста, наче метелики на вогонь". — "Усе це так, Михайле Михайловичу. Ваші поважні розсуждєнія я, людина проста і освітою не переобтяжена, всіляко схвалюю. Але живемо ми у часи тривожні, коли молоді люди не повинні залишатися поза увагою поліції, особливо ж довговолосики та мужоподібні дівиці, що їх у містах нігілістами прозивають. І маю я вісті про інтерес до ваших косарів губернського жандармського управління, і не сього дні-завтра слід вам чекати гостей… А кажу, Михайле Михайловичу, про це, бо лише добра для вас бажаю, бо ви до мене завжди благодійствували і милостями своїми не обминали…"
Становий далі чаював з батьком, а я тихенько вийшла з саду і побігла на Муравщину. Іван лежав на теплій лежанці, під коцом: "Пропасниця повернулася, Маріє Михайлівно. Нажив я її на Волзі, коли бурлакував, тепер не забуває, навідується". І защеміло серце моє, якби могла, на себе Іванову хворобу перебрала б. І зрозуміла я тоді уперше, що люблю його, а досі ховалася від самої себе. Похапцем розповіла я про вчорашню розмову з візником і про візит станового. Коляда похилився чолом на стиснуті кулаки: "Обрубують, гади, коріння наше в народі. Самі штовхають нас до прірви…" — "Вибиратися вам треба з Пакуля, і якнайшвидше. Хочете, домовлюся в батьком, дід Ничипір одвезе вас до Мрина?" — "Дякую за турботу, Маріє Михайлівно, — похитав головою Іван. — Але підвода з економії— це хвіст, жандарми одразу вхопляться. Становий, звичайно, приїхав на розвідини. Попивши чайок з вашим батьком, поскаче у Мрин до жандармів. Раніше, аніж завтра, синьомундирників чекати не доводиться, але завтра се вже точно. А ми уночі зникнемо без сліду, наче й не було нас. Дмитро баркасик у лозах припас, він передбачливий. Баркасиком і попливемо аж до самого Києва".
Уже час було мені вертати додому, до книжок своїх, в альтанку над Огудницею (невже це і справді десь ще є Невкля, і Пакуль, і наш сад?), але ноги не слухалися. І мовив Іван, дивлячись повз мене, у вікно: "У вас, панночко, чуйна душа, ніжна, і вся ви — як пелюсток квітки. А революція — це бій, і бій кривавий. Не на життя, хоч і заради життя, як ми це розуміємо, а на смерть для багатьох нас. Дмитро де в чому має рацію, самими закликами до селян революції не зробиш". — "А я не боюся смерті!" — гукнула, спалахнувши рум'янцем од голосних слів своїх. І це була правда, я не боялася смерті вже тоді, бо — любила. Тепер я не боюся смерті, накликаю смерть на себе, але вже з іншої причини. Коляда усміхнувся поблажливо, наче з дитиною розмовляв, він багато що читав у душі моїй, але багато чого не розумів, бо не любив, як я: "Смерті бояться всі. Боятися смерті — це в природі усього живого, панянко…" — "Ви мене зовсім не знаєте! Не панянка я, хоч у панській сім'ї народилася й виросла!" — підхопилася, ображена, щоб попрощатись і йти геть. Але Коляда мовив спокійно: "Присядьте, Маріє Михайлівно. Я розповім, як ішов до віри своєї. По роках і десятиріччях життя свого трудного, як по крутих сходинках. Бо це для вас потрібно, щоб саму себе краще зрозуміти".
І казав до мене Іван Коляда (усе, чим жила тоді, вмерло, і я давно вмерла, а слова його пам'ятаю): "Син дяка я, а по матері кріпак. Дід мій помер під батогами, мати розказувала і плакала. І ще на моїх очах людей, що провинилися за тиждень перед паном, біля ґанку панського різками сікли щонеділі. Це не голосні слова, це правда: у мені він з народження, біль мого народу, вона у крові моїй, віковічна образа мого народу. У сусідньому з нашим селі скоро після відміни кріпацтва одурені, залишені без землі селяни наважилися не порадіти з царської милості… Солдати оточили село і стріляли в людей залпами. Я, хлопчак, чув ці постріли і чую їх досі. Але на лаві семінарській найменше думав я про долю мужицьку. Між мужиком і мною освіта вимурувала стіну, і вона вищала з кожним роком. Мій честолюбний батько мріяв, що син його стане попом. Я прагнув іншого — вивчитися на лікаря. Я покинув семінарію та вступив до медичної академії. Я був холодний і голодний, я випрохував уроків, як милостині. Батько, сільський дячок, та ще й багатодітний, мало чим міг допомогти. І все ж я скінчив два курси. Навколо мене вирувало життя, студенти гуртувалися, читали Лаврова, Бакуніна, Ткачова, ішли за свої переконання в тюрми, на заслання, а я заплющував очі, затуляв вуха, я хотів знати лише одне — науку. З усієї сили я переконував себе: виборю незалежне становище, а вже потім дбатиму про народ, поки що, Іване, дбай про себе, лише про себе. Після другого курсу на вакації я поїхав у рідні краї. І знову я побачив те, про що волів забути, здобуваючись на диплом лікаря: злиденність, безправ’я селян і нахабство чиновництва та панства. Ви знаєте нашу провінцію: тут усе як на долоні. І душа моя знову відкрилася для горя народного. У селі один із родичів запитав мене, що я роблю в Пітері. "Навчаюся на лікаря", — не без гордощів повідомив я. Селянин сумно посміхнувся на мої слова: "Осилиш свою високу науку і сядеш на плечі наші, ще й поганятимеш, як інші нахлібники". "Я лікуватиму вас! — наступав, рятуючись од власних сумнівів. — Діти по селах мруть, як мухи!" — "Дітей наших спершу треба нагодувати І одягти, а вже тоді вдаватися до твоїх ліків". І я нічого не міг заперечити, бо все бачив на власні очі. Іншою людиною повернувся я до столиці. Я скинув егоїзм, як одяг, з якого виріс, а душа моя під ним ще жива була. Хвиля суспільного руху підхопила мене, понесла у вир подій і несе досі. Студентський гурток, до якого я приєднався, організував слюсарну майстерню, і невдовзі я вже знайомив робітників з основами політичної економії. А потім, як у нас ведеться, камера попереднього ув'язнення. Я не встиг дуже намуляти очі жандармам і відбувся порівняно легко: мене вислали в край, де я народився. Але я не захотів гнити в рідному селі під недремним оком провінційної поліції і з паспортом на чуже ім'я опинився в Києві. Відтоді я належу не собі, а революційній організації. Але для вас, Маріє Михайлівно, такого життя я не побажав би.
Нині чимало вас із затишних віталень летить на вогонь майбутньої революції, але цей вогонь легко обпалює крила довірливим і безпечним неофітам. Панянки у вітальнях задумливо курять цигарки, розбалакують про емансипацію і соціалізм, поки служниці готують для них вечерю, — ненавиджу моду на революцію! Ми вдячні вам за попередження, вдячні за турботу про нас, але вертайтеся під крило свого батечка, виходьте заміж, народжуйте діток, це теж потрібно, для тої ж таки революції майбутньої, а вогонь боротьби залиште для тих, у кого душа від народного горя затерпла. Жорстоко з мого боку, знаю, але мушу сказати вам заради вашого ж блага: у революцію не граються з провінційної нудьги. Революцію обирають, як судженого: на все життя".
І плакала я, додому повернувшись, в альтанці над Студницею.
А завтрашки налетіло з Мрина жандарів, ой налетіло, усі в чекмелях синіх. Коняки під ними добренні, а начальник їхній у бричці.
Та зарайкали, зарайкали по селу, як жаби, гдє тут, запитують, фальшивомонетники? А їх, фальшивомонетчиків, чи хто вже яни тамочки, і сліду нема, наче крозь землю провалилися.
Уже погодєй батько мій розказував, що то не фальшиво-монетчики, а революціонери, яких цар виловлює і замуровує у стовпи кам'яні.
Не знаю, хто вже яни такі, а тольки знаю, що в хаті Латок, на Муравщині, усе геть яни перерили, як свині, і Гаврила Латку з лугу пригнали і допитувалися вельми, з яких книжок йому приїжджі начитували.
Питали яни мене, питали, чи дочка пана Журавського, Марія, з тими фальшивомонетчиками зналася.