Колись, літ дев'ятнадцять мені було, я, скручений від болю, трохи не повзком добрався від редакції обласної газети до лікарні, в якій вона працювала старшою медсестрою. Легенького доторку її чутливих пальців до мого тіла було досить, аби поставити точний діагноз: гострий апендицит. За годину я уже лежав на операційному столі. Місяць пролежав з трубочкою біля боку. "Не я, а Матвіївна порятувала тобі життя, — казав хірург. — Якби вона сьогодні не вклала тебе на стіл, завтра уже було б пізно…" Я горів на роботі, того дня мав надиктувати друкарці статтю про жнива в Олишівському районі… Матвіївною звали тітку Ольгу і всі ми, родичі, в лікарні, де вона, владна, строга, підтримувала ідеальний порядок. Мешкала по війні у власному будиночку, на околиці Чернігова. Фронтовичка, вона на фронті одружилася з військовим лікарем, на фронті ж і овдовіла. Вдруге вийшла заміж за чудесну, душевну, м'яку характером людину, обласного земле-упорядника. На жаль, контуженого на фронті, геть глухого. Звичайно, і в домі володарювала вона, тут було чисто, як і в її операційній. Коли я їхав на "свій хліб" в Олишівку, одразу після випускного вечора, тітка Ольга покликала мене до себе, дала простирадла і ковдру. Пізніше, наїжджаючи, уже з Києва, до "рідних пенат", я іноді гостював у її домі. Пам'ятаю один вечір, коли в Ольги була і тітка Марія, я жадібно розпитував обох материних сестер про свого діда Матвія, прозваного Семирозумом. І Ользі, і Марії тоді було зовсім мало літ, але вони пам'ятали, як батько їхній змайстрував літака, з дерева, а крила — з напнутого полотна, злетів на ньому з клуні, перелетів через город і приземлився у вишеньках. Для мене Матвій Семирозум був постаттю майже міфічною, придуманою, я уже написав повістинку "Семирозум", і те, що політ Матвія Семирозума, десь на межі століть, справді відбувся, і ось, біля мене, свідки того польоту, мене глибоко вразило. Я обіцявся наступного свого приїзду до Чернігова узяти з собою диктофон і записати розповідь тіток на плівку. Але невдовзі помер батько, а там — і сестра Люба, я все рідше з'являвся в Чернігові, та й сам тяжко хворів у сімдесяті роки. Головне ж, попри усі уроки життя, замолоду здається, що люди — вічні, і я ще матиму багато нагод з ними поспілкуватися. Тихо, непомітно померла тітка Ольга, я дізнався про це десь через півроку, згодом і чоловік її одійшов до іншого світу, осиротів затишний, обплетений виноградом, будиночок на околиці Чернігова. У шістдесяті-сімдесяті роки я записав на диктофон спогади десятків, якщо не сотень людей, що й лягли (пізніше) в основу роману "Листя землі". Але рідних своїх, навіть батька, навіть сестер, не записав. Одійшов їхній час, зачинилися за ними двері, і вже до них не достукатися, не дійти. Один єдиний раз, здається, за все життя ми, з якоїсь нагоди, не пам'ятаю, зібралися у тітки Ольги, обидві мої сестри, батько наш і я. Довго сиділи за гостинним столом у вітальні, про щось буденне, житейське, теж не пам'ятаю, як у тумані вже, розмовляли. Тепер нікого з них нема на цьому світі. Вийшли з-за стола і пішли, тільки я залишився за тим столом, біля серванту з фужерами і порцеляновими слониками, модними тоді, інтелектуали мали їх за найпершу ознаку міщанства. Сумно і страшно мені, в самотині, сидіти за тим столом…
Виявляється, у матері ще був брат Іван. Я сам про нього дізнався лише кілька років тому. В Україну з Америки прилетів професор філології Рубчак. Тієї весни на Чернігівщині проводилися традиційні Шевченківські свята. Ми усі були у Седневі Чернігівського району і професорові захотілося побувати в моєму селі. Він добре знається на моїх писаннях, високо поціновує роман "Вовкулака", пропагує його на своїх університетських семінарах. Тоді ще на представників української діаспори в провінції дивилися як на посланців з іншого, не земного, світу, і районна машина закрутилася. Терміново оголосили про зустріч у Петрушинському клубі, прислали у Седнів колгоспну машину. І ось ми під'їздимо до контори мого рідного колгоспу "Шлях до комунізму", він, здається, і досі так зветься, незважаючи на усі суспільні переміни, наша провінція традиційна і консервативна. Біля воріт двору стояли петрушани, я підійшов, привітався. І раптом шофер Олексій Бурсим, не набагато і старший за мене роками, запитує:
— Григоровичу, дак ото той, сивий, із бородою, Семирозум?
Цієї історичної миті професор Рубчак якраз виходив з машини і уперше ступав на петрушинську землю. Він справді сивий і справді з борідкою. Я довго не міг зрозуміти свого земляка: розмовляли ми, як німий із сліпим.
— Який Семирозум?
— Дак балакали ж, що буде зустріч із Семирозумом.
— То я ж і є Семирозум, по матері.
— Дак нє, про Івана Семирозума, що колися в Америку виїхав, балакали. Ніби йон вернувся. Старі баби з усього села, яни ще його пам'ятають, позлазилися до клубу…
Я щойно дописав "Листя землі", один із чільних героїв роману — Семирозум. Я весь ще був — там, у романі. І раптом реальність наклалася на витвір письменницької фантазії. Мій герой теж то зникає, то раптом з'являється на обріях життя. Часове коло замкнулося. Мені крутилося в голові. Уже в клубі, перед зустріччю, я дізнався від бабок, що у матері моєї був брат Іван, у миколаївську війну дослужився він до чину офіцерського, хоч був із селян, із простих, що на той час — рідкість. Після революції органи тягали його сильно — то арештовували, то випускали. Врешті-решт однієї ночі він зник із села і через декілька років подав рідним вісточку із Америки. Аж тепер осе повернувся до Петрушина, і отой бородань, що під оплески пішов на сцену, йон і є Іван Семирозум, ми його одразу признали, тольки йон не признається, бо ще йому, мабуть, не дозволено признаватися…
Воістину, народна фантазія багатша од письменницької. І в батьковому роду була людина, що про нього нам, дітям, нічого не розповідали. Такі часи були. Батько мав ще одного брата — Павла, молодшого од нього. Я дізнався про нього уже в наші роки, записуючи спогади односельців. Павла Дрозда і ще одного хлопця з Хутора забрали органи десь року дев'ятнадцятого, коли мобілізовували молодь на фронти громадянської. Хлопці нібито ховалися від мобілізації, не хотіли воювати. Із Хутора, через село їх вело декілька червоно-армійців. Дівчина брала з колодяза воду і хлопці попросили напитися. А може, хотіли попрощатися. Коли я записував на диктофон спогади, колишній дівчині було уже за вісімдесят. Але вона на все життя запам'ятала Павлові слова. Напившись води, він підморгнув дівчині і сказав уголос:
— Я скоро повернуся. Ми їм навоюємо…
Червоноармійці, певно, із загону особливого призначення, які виконували тоді усі каральні операції, похмуро мовчали. Хлопців одвели в Городню, містечко за верст двадцять від Петрушина, там був штаб червоних, і — розстріляли.
У сімдесят дев'ятому році у нас народився син. Ми назвали його Павлом. В пам'ять про мого дядька, який загинув таким юним. Невідомо за які і за чиї гріхи. Син весь, принаймні зовні, — у наш, дроздівський, по вуличному — гуцівський, рід.
Неспинні колеса часу, колеса доль людських.
3
Уже нема на світі нікого, хто був свідком з'яви і перших кроків по землі Хлопчика із згаданої мною фотографії. І батьки, і сестри його, і тітки, і весь наш Хутір переселилися до, сподіваюся, кращого світу, усіх поглинули могильні хвилі. Той час став історією, міфом, уривки якого — у моїй згасаючій пам'яті, і тільки.
Хлопчик з'явився у врослій у землю хаті, на Хуторі, край шляху, що вів, через Халявин або Товстоліс, до города Чернігова, неждано і непрохано. Лише матір, якій було уже під сорок, раділа йому і до кінця днів своїх коротких казала вдячно:
— Сього хлопчика мені Бог послав.
Сестри старші від хлопчика на тринадцять і на десять літ. Обидві дуже не хотіли, аби Хлопчик приходив у цей світ, ревнували матір до нього, ще не народженого. Батька, витомленого гірким колгоспним життям, а було йому тоді вже за сорок, теж не радував ще один їдок у сім'ї. Страх голоду, війни, наруги, усіляких суспільних пертрубацій уже був у крові людей, як вірус нової, породженої двадцятим століттям хвороби. Народилося дитя ледь живим, пуповина обвинулася навколо горлечка. Навернула його до життя баба-повитуха. Сталося це вночі, з двадцять четвертого на двадцять п'яте серпня. У сільській раді записали двадцять п'ятим. Був рік тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятий.
Наступна сторінка життя Хлопчика тоне у ще непрозірнішому тумані міфу. Хтось на небесах сильно не хотів, аби Хлопчик вижив. І хтось інший, теж, мабуть, на небесах не менш сильно хотів, аби Хлопчик — жив. Єдиний доказ правдивості цього міфу — глибокі шрами (і дотепер) на моїй шиї. Сліди від операції на лімфатичних вузлах. Фельдшерка була одна на декілька сіл, у сусідній Чорторийці. Вона запевнила матір, що надії на видуження — ніякої. Але направлення до чернігівської лікарні виписала. І матір, з тримісячним Хлопчиком на руках, попішкувала крізь осінню пасмур, по підмерзлому груддю у город. Уже наступного дня матір і Хлопчика посадовили на літака, кукурузника, як їх пізніше називали, і вони полетіли до Києва, у Чернігові не знайшлося спеціалістів, а операція потрібна була термінова. Так свідчить родинна легенда, яка уривками збереглася в моїй пам'яті.
Наступної весни, першої весни Хлопчика, мати білила до Паски хату знадвору, а колиску повісила на тинок. Бичок-годованець, чухаючи об тина лоба, підчепив ріжками вервечки і з колискою на ріжках почкурив кружкома по нашому просторому дворищу. Мати зойкнула, сполошено закричала, заголосила, збіглися сусіди. Від того багатолюддя, лементу, від плачу Хлопчика в колисці бичок геть збаламутився, виписував по двору коло за колом, вистрибом, поки не кинувся з відчаю у розчинені двері хлівця, у стійло. Колиска зачепилася за лісу ясел, перевернулася, Хлопчик викотився у січку.
Не претендуючи на жодні паралелі, можу твердити, що вдруге, чи уже втретє, я народився в ясельцях…
Осердя, пуп світу — хата. З хати в двері — у сінці. Із сінець двоє дверей — на ґанок і на задвірок. По той бік сінець — хатка і комора. Усе інше, що є в білому світі, — окілля. Над хатою — горище, царство тіней, ночі, моторошної темряви; над горищем, сінцями, комірчиною, хаткою — стріха, темно-корицева, зверху поросла зеленим мохом; над стріхою — димар, над димарем — небо, у небі — Бог.
Кросна, розкладені на коники, победрини, поперечниці, жердки, стояки, літували у темному, таємничому чулані, під стіною, угорі якої — вузенька ляда для світла, віконце, затулене замурзаним склом.