Усе, чого бракувало матері на землі, — миру і злагоди між людьми, справедливості, тепла, їжі, — усе було ТАМ. І все ж, здається, материні солодкі нашіптування про справжню, небесну батьківщину людей лише потверджували те, що Хлопчик уже знав. Знав, не відаючи звідки і від кого. Знав ще від народження. Знав — до з'яви своєї на землі. Бо життя його ніколи не починалося і ніколи не закінчиться. Воно було і буде завжди, воно вічне, як небо над землею.
І коли Хлопчикові ставало зле на землі, він поривався повернутись на небо, у гніздо, з якого випав. Як жовтороте, безкриле пташеня, що жалібно цвірінькає під деревом, вистромивши з трави голівку, поки його не схрумає кіт. Один час, на п'ятому чи шостому році життя, Хлопчик почав було мочитися в постіль ночами, у сні. Мати сварилася, виганяла ранками у двір, на осоння сушитися, а сестри голосно, на весь куток глузували з нього. Він став боятися хати, постелі, ночей, сну, уникав товаришів. Уже він відкрив для себе простори Загального двору, як мореплавці у юності людства відкривали простори безберегих морів і океанів. І цілі дні нишкав по його глухих, безлюдних закутках, з жахом думаючи про вечір, коли мати з ґанку кликатиме його додому. Лише небо над головою, лагідне, глибоке, шовково-синє, розуміло його і співчувало його безутішному горю. І одного надвечір'я Хлопчик вирішив повернутися туди, звідки прийшов, — на небо, у гніздо, до своєї справжньої домівки. Шлях на небо був єдиний — по залізній верхотурі водокачки. Від самої землі до гострокрилого колеса, що увінчувало водокачку, щаблистою стежкою в небо стелилася драбина, вузька і прямовісна. По ній іноді піднімався дядько, що ремонтував водокачку, спочиваючи на дощатих, фарбованих у червоне майданчиках. Уже день хилився до ночі, уже зачинилися комора і млин, і Петро Петрович, коваль, погасивши вогонь у кузні, пошкандибав на Хутір. Але небо ще було манливо синє, ніжне, з білими пелюстками рідкохмар'я в чолопочку. Воно кликало до себе, обіцяючи край земному соромові, докорам і насмішкам. Через багато-багато літ я побачу, здається, в музеї битви при Берестечкові, ікону із зображенням драбини, приставленої до хмари. З хмари привітно і лагідно усміхається Бог, а біля підніжжя драбини — постать людини. Я не був одинаком у химерній історії наївно-довірливого людства, не я перший мріяв дістатися неба з допомогою земної драбини. Я узявсь обіруч за холодне драбинище, підтягся і зіп'явся на перший щабель, високий щабель. Далі вже було легше, лише перебирати ногами, не відриваючи рук від драбинища. Так я дістався до першого майданчика, пірнув головою у ляду і сів на теплі, зігріті сонцем дошки перепочити. Уже я був урівень із чорним, задимленим димарем колгоспної кузні і земний світ прощально стелився переді мною, аж до крайніх, по той бік Загального двору хат. І стріха нашої хати визирала з-за Артемового саду. І город наш, і сад, обрамлений зеленими пасмугами вишняку. Але усе те, земне, уже мене не обходило. Небо поклично, рожевощоко, бо кружало остигаючого сонця, наче шмат заліза на ковадлі, уже опускалося за обрій, усміхалося до мене. Я подерся вище і з наступного майданчика очам моїм відкрилися сільські вулиці на схилі гори, чіткі, наче намальовані, схожі на намисто з нанизаними на них намистинками хат, а на самій горі, над бузковим земним смерком, густо-червона, ще висвітлена сонцем, баня сільської церкви. А потім земля віддалилася, розтанула, зникла, бо я уже боявся дивитися вниз, робилося страшно, до тремтіння, до корчів у тілі. Відтепер бачив я саме небо, вже пригасле, ніби посипане попелом, але ще з малиновими, кольору морсу в сулії, що його приносила з міста матір, видовженими острівцями хмар. Але й вони погасли, коли я вже сидів на верхньому, вузькому, як лава, майданчику, звісивши у ляду босі ноги. Наді мною бовваніло лише колесо, припнуте до верхотури водокачки, в крилах якого посвистував холодний вітер. А ще вище, — і навколо, і внизу — непроглядна, сизувата мла, крізь яку деінде визублювалися зорі. Але і вони звідси, з верхотури, із залізного шпичака водокачки, що загубився в порожнечі, між землею і небом, здавалися непривітними, суворолицими, чужакуватими. Ніхто не чекав на мене, не виглядав у цьому темному непроглядному небі, ні добрий Боженько з материних оповідок, ні його світлі янголи, як виглядала мене досі, дошукуючись, догукуючись у городі та на вулиці, моя матінка. Не було на небі кубла, з якого я випав, а було тепле, таке манливе тепер кубельце лише на землі, біля теплого комина, кубельце, яке я самохіть проміняв на холод ночі і небесної порожнечі. І я заплакав, заридав, заголосив, зі страху і розчарування. Мій безутішний плач почув Сашко Раків, що конюхував у бригаді, гнав коней у нічне, навернувши до корита з водою. Він і зняв мене з верхотури, притиснувши одною рукою до грудей, а другою ковзаючи по драбинищу. І ніколи ще, здається, не була мені така люба земля, на яку ми спустилися. Я біг додому Артемовою вуличкою, на якій ще теплів, нагрітий за день, пісок, сміявся і плакав од щастя, що мої ноги купаються в нім. Давно одмаювали зелені жуки на Артемовім бересклеті, і тільки недогризене цурпалля усе ще смерділо ними. Але навіть той сморід після холодного сирітства на водокачці, між небом і землею був приємний мені, бо земний і звичний. Мати сиділа на ґанкові і ридма ридала, уже подумки похоронивши мене. Я припав до її теплих колін, як до комина морозної зимової днини, коли забігаєш знадвору, геть задубілий, і знаєш, що тільки піч порятує…
7
І настали нарешті найсвітліші дні мого дитинства, їх було так небагато — від мандрівки на небо по стрімкій драбині водокачки до моєї хвороби, до голоду сорок сьомого року, до смерті матері. Короткий, як літо, сонячний спалах. І щасливими спалахами відклалися вони в пам'яті моїй назавжди. Занадто гірким і темним було загальне шитво дитячих літ, щоб не горіли вони тепер золотими нитками, золотими хвилинами. Досить часто ці сонячні спалахи в пам'яті зв'язані із рухом, бігом, торжеством і тріумфом юного тіла Хлопчика над законами земного тяжіння. Ось пошили мені обнову, чи не вперше, таку рідкісну на ті часи сорочечку, з червоного, у білий горошок краму. Мати виміняла метер того краму на курку в місті. Обнову пошили до Паски, ранньої весни, бо мати білить крейдою стіни нашої хати знадвору, а я іду ще вогкими, прохолодними стежками на Загальний двір, до колгоспної комори, сідаю на ґанкові, аби більше людей побачило мою обнову. Але не це запам'яталося. Запам'яталося, як я вертався від комори, до нашої хати, до матері, що білить щіткою сяючі стіни, вертався, лопотячи босими ногами по ще м'якуватій, прохолодній землі, бігом, щодуху, щосили. Червоно палахкоче в сонці нова сорочечка на мені, пружно дихає назустріч теплий весняний вітер, і я уже не біжу, лечу на крилах безмежної, неусвідомленої гаразд радості буття в цьому світі, я справді уже не чую землі під собою…
Або: Петро Петрович, коваль, дарує мені залізний обруч із старого колеса, згинає на ковадлі із грубого дроту руків'я з дужкою, я штовхаю обруч із гори, на якій кузня і млин, підтримую дужкою, і ось обруч уже слухається мене, котиться дорогою, що через увесь Загальний двір стелиться аж до Карусівщини, котиться із дзвоном — на весь білий світ, яскраво виблискуючи в сонці, наче вилитий не з заліза, а з блискавки, і вже не обруч я кочу, а саме сонечко, і не курною сільською дорогою, а по синьому-синьому небу… Я досить рано перестав писати вірші, зрозумівши свою поетобездарність, та й сковувала мене віршована форма, проза обіцяла більше стратегічного простору. Але й дотепер іноді прокльовується… І набираюся зухвальства процитувати тут одну із своїх недавніх поетизованих вправ:
Відчути мить наповнення душі до краю,
Над озером, у лісі, серед поля
Або й на смітнику сільському, край дороги,
Де обід колеса залізний
Покотить по роках твоїх з дитинства в старість.
А ти слідком — із дротяною дужкою в руках.
Як вічний хлопчик.
Заради отого "вічного хлопчика" я і процитував свою недолугу, під настрій, вправу. Залишитися ВІЧНИМ ХЛОПЧИКОМ на все життя не так просто. Це вимагає не лише особливого душевного стану, а й сталого, глибинного погляду на світ земний і небесний. Вимагаєвчинків, а не тільки слів. Але зберегти в собі на роки і десятиріччя, хоч би дещицю від того Хлопчика, під силу кожному. І чим більше ми зберігаємо в собі від Хлопчика, тим щасливіші в суворому земному житті, тим спокійніше і мудріше можемо зустріти неминучу смерть свого тіла, тим надійніше і проникливіше проглядаємо своїм внутрішнім, душевним зором те, що чекає на нас по той бік смертного рубежа. ПРИШЕСТЯ наше у цей земний світ від нас не залежить, про згоду ніхто нас не запитує. Але чи існуватимемо ми опісля, в інших, не земних, формах, залежить уже, думаю, од нас самих, од нашої віри, од нашої здатності до потойбічного існування.
Збудоване нами в земному житті, збудоване у душі, не загине, не мусить загинути, інакше усе земне дійство позбавлене сенсу.
Хлопчик, хай і не розуміючи гаразд, хай інтуїтивно, підсвідоме, але ще близький до тих, вищих сфер, з яких ми сходимо на землю і в які прагнемо повернутися опісля земної путі своєї, надіємося повернутися. У ньому ще пульсує родима пам'ять. Пізніше радощі, прикрощі й шумовиння земного існування приглушать той живчик вічної душі, у зрілому віці його буде ледь чути, і то у хвилини "наповнення душі до краю", і лише на схилі літ, коли ми знову близькі до вічності, до Бога, родима пам'ять запульсує у нашій свідомості на повну силу. Якщо, звичайно, ми змогли зберегти в собі хоч щось од вічного Хлопчика.
Тим часом Хлопчик жадібно всотує у себе радощі буття.
Пізнаний ним світ розпоширюється, розпросторюється з кожним прожитим днем. Досі він нагадував цяцьку, яку принесла з міста сестра Люба: виточені з дерева, розфарбовані ляльки, що ховаються одна в одну. Найменша — піч, над нею — хата, а ще вище — небеса з чітко окресленим, незмінним обрієм. Тепер Хлопчик відкрив для себе, що насправді виднокіл — ніби гумовий, він розтягується, відступає перед його настирними, ненаситними очима. З плаского шпиля гори по той бік сільського кладовища видко колгоспний сад і луки із темно-зеленою стрічкою зарослої аїром річки.