Звісно, не обійтися без витрат на облаштування музейної садиби. Історичний дерматиновий диван надиктовував нам світлі думки.
Екскурсанти страх як люблять фотографуватися. На згадку. На тлі Музею живого письменника. Музею найкращого, найталановитішого в усьому Халеп'ї прозаїка. Це — безсумнівно, бо я в Халеп'ї, як уже згадував, — єдиний прозаїк. Група екскурсантів, що забажає сфотографуватися, вишикується на подвір'ї, біля гаража. У кадр потрапить будинок, гора, сад і, як не крути об'єктивом, збоку — під горою — дерев'яна будочка… Звичайно, відвідувачі Музею не думатимуть, що з живого письменника, як казали колись в Олишівці, миші носять… І все ж щось надто земне, матеріальне вривається у духовну ауру красного письменства разом з тою традиційною для села дерев'яною будочкою. Нужник од очей з вулиці треба затулити. І затулити чимось таким, що несло б на собі духовне, культурницьке навантаження. Наприклад, дерев'яною стелою у формі розгорнутої книги. Можливо, ідея ця у нас із доктором Жульєном народилася від згадки про письменницький "гуртожиток" у Києві, на вулиці Чкалова, теж збудований у вигляді розгорнутої до вулиці й скверу книги. Правда, у чиїйсь злій і зіпсованій суспільними пертурбаціями уяві наш письменницький дім асоціювався в застійні роки не з розгорненою книгою, а із стегнами повії… Аби подібних асоціацій не викликала стела під горою, на її дощатих сторінках треба щось значиме написати чи зобразити.
Краще було б, звісно, виготовити стелу з мармуру, а не з дерева. Мармур обіцяє письменникові безсмертя у віках, а дерево — тимчасове, як і письменицька слава. На мармурі золотими літерами — назви моїх книг. Це — на одній сторінці. А на другій — симетрично — думки відомих людей про мої писання. Наприклад, Даниїла Грані-на, Валентина Распутіна чи Юрія Мушкетика — з його доповіді на останньому письменницькому з'їзді. Але не усім відомим і великим людям властиве почуття гумору. Той же Юрій Мушкетик може образитися, що словами з його історичної доповіді в Музеї живого письменника затулено найзвичайнісінький нужник. "Як не шануєте мене, то пошануйте хоч мою високу посаду!" — скаже грізно.
Мабуть, безпечніше буде викарбувати на мармурі мої власні мудрі вислови. Бо й справді, чимало мудрих думок народжується в людських головах там, де людина тільки й буває по-справжньому на самоті. Хіба не траплялося, що я, перериваючи творчий процес, ішов до дерев'яної будочки справити природні потреби і—притьма поспішав назад, до письмового столу, аби вписати до рукопису вдалий рядок? Отже, власні думки золотими літерами на рожевому мармурі, для вічності. Наприклад: "Володимир ДРОЗД: Майже усі мої твори — це літопис душі сучасника, душі складної, душі, яка дошукується сенсу життя". Або: "Володимир ДРОЗД: у душі письменника, якщо він справді митець, — усі тривоги і болі його епохи". "Усі тривоги і болі його епохи" — звучить монументально! А ще було б добре, якщо вистачить мармуру, вирізьбити на стелі моральні заповіти найпозитивнішого героя в українській прозі застійних років, потомственого асенізатора діда Кіндрата (тематична близькість до об'єкта, який хочемо сховати од людських очей), з моєї повісті "Ирій": "Я, потомствений, останній асенізатор, кажу вам, що залишаєтеся після мене: живіть так, аби не затуляти сонця від сусіди свого…Я кажу: не замахуйтеся, поки на вас не замахнуться…Отак — лагідністю та правдою — і живіть у світі, чесно роблячи свою справу там, куди вас поставила громада. Бо не те важливо, що робить людина, а — як вона робить. Оце і всі мої заповіти вам, чесні лайновози". Які почутливі і глибокі слова, достойні бути викарбувані на пам'ятникові епосі розвиненого соціалізму! Епосі, від якої тільки й залишилося, що високі слова. А над цими рядками, над цим заповітом як символ — знаменитий мідний черпак потомственого і заслуженого асенізатора діда Кіндрата…
Але ж це уже не просто собі стела, міркуємо ми з Доктором Жульєном далі, а справжня художньо-монументальна композиція! Безсумнівно, ескізний проект її доведеться затверджувати на науково-методичній Раді Музею живого письменника. Кого вводити до тої Ради — питання з питань. Найліпше, звісно, своїх кумів. Все ж, навіть у часи переходу до ринку, блат не втрачає свого значення. Кум — на вузькій кладці від омріяного соціалізму до омріяного капіталізму — не зіштовхне кума у фінансову прірву. Отже, беремо кумів у надії, що вони охочіше затвердять проект. Раду очолить Микола Жулинський. Він стільки усіляких рад очолює, що одною менше, одною більше — і не помітить. Віра Судима, окрім того, що письменниця, має досвід музейної роботи. Вона буде заступницею Миколи Григоровича. Анатолій Макаров жодних постів ніколи не займав і в жодні наукові ради ніколи не входив, зате — відомий знавець українського барокко і взагалі — інтелігентна людина. Йому і бути членом Ради. Сформували!
І ось збереться висока Рада у Халеп'ї, на садибі, навколо ескізного проекту. Першим слово візьме, звісно, Микола Жулинський. "Що таке — приватизація? — замислено мовить Микола Григорович. — Приватизація адекватна поняттю — передача власності в особисте користування. Володимир Дрозд одним з перших у нашій літературі приватизував самого себе — власну творчість, власний життєпис, власне письменницьке ім'я. Ім'я, можна сказати, всеконтинентське. Я буваю в Америці так само часто, як Володимир Григорович — у своєму Халеп'ї. І можу авторитетно засвідчити, що й там його знають. Отже, наш письменник привласнив і свою всесвітню славу. Досі, в застійні часи, ми мали талант кожного письменника за надбання народу, держави, мені самому доводилося неодноразово про це писати, ще до власної перебудови. Але сьогодні, у складних умовах переходу до ринку, коли талант письменника не потрібен ані народові, ані суверенній державі, письменник має право на самоприватизацію! Тим більше — Володимир Дрозд, який, як я неодноразово відмічав, починаючи із своєї кандидатської, не залишає байдужим читача. Громадський тонус його творчості високий, кожен його твір жанрово оригінальний, гостропроблемний. Одне слово, я за те, щоб затвердити ескізний проект художньо-монументальної композиції, яка своїм безпосереднім призначенням ще раз підкреслить високу духовність одного з найталановитіших сучасних прозаїків і його близький зв'язок із реаліями земного буття…"
Віра Сулима скаже так: "Товариші панове! Я цілком підтримую думку вельмишанованого усіма нами Миколи Григоровича. Ми повинні затвердити ескізний проект композиції, яка несе на собі величезне духовне навантаження. Хочу звернути вашу увагу, що пропонована стела досить вдало вписується у навколишній ландшафт, у музейне дворище. Водночас ми як фахівці не можемо не поглянути на композицію і з іншого боку. Наприклад, з боку гори, яка, можливо, колись носитиме ім'я Дрозда. Що ж ми побачимо з боку гори? Ми побачимо ту ж таки будочку, на тлі голої мармурової споруди. Одне слово, я пропоную спорудити ще одну стелу, уже з гористого боку. Разом вони нагадуватимуть дві теплі людські долоні, які ніби оберігають місце усамітнення письменника, своєрідно символізуючи народну любов і шану до Володимира Григоровича. Не забуваймо, що Володимир Дрозд — український радянський письменник, автор багатьох романів, повістей, оповідань, широковідомий не лише в Халеп'ї, а й далеко за його межами, як слушно відмічав Микола Григорович. І він цілком заслуговує на таку народну увагу. До Музею живого письменника, я певна, ніколи не заросте народна стежка, тим більше що вона надійно заасфальтована вдячними земляками письменника. Ще одне. Пам'ятаймо, що трохи не кожен твір письменника і нашого кума впродовж останніх двадцяти років висувався на здобуття Державної премії імені Тараса Шевченка. Кожна людина — смертна, а Володимир Дрозд попри весь його значний талант теж людина, колись і його не стане. І Шевченківський комітет змушений буде нарешті відзначити посмертно високою премією і його твори. Тоді особливо людно стане на асфальтованій дорозі до Музею, цій стежці народної шани. Ми мусимо це передбачити. Цілком зрозуміло, що чимало відвідувачів Музею забажають зайти і до цієї будочки — місця усамітнення прославленого митця. Дивлячись на потемнілі од часу дошки, з яких збита будочка, що вони думатимуть про нас, сучасників Володимира Григоровича? Тому пропоную повну реконструкцію, даруйте, туалету. Невже наша суверенна Україна не спроможеться уже сьогодні звести на місці цієї примітивної будочки споруду з мармурових плит? Звичайно, напрохується і подальше рішення: викарбувати на мармурових стінах споруди такого, здавалося б, специфічного, утилітарного призначення найбільш мудрі вислови Володимира Григоровича. Справляючи, даруйте ще раз, природні потреби, екскурсанти могли б одночасно знайомитися з безсмертними рядками шанованого письменника. Для багатьох з них, можливо, це було б перше і останнє знайомство з думками Володимира Дрозда. Але не можу не звернути вашої уваги ще на одну проблему, яка виникає у зв'язку з вищевикладеним. У такому разі ця унікальна споруда набуде невиправдано великого значення поруч із скромною оселею письменника. І чи не подумати нам уже сьогодні про те, щоб негайно реконструювати і сам будинок Володимира Дрозда, його творчу майстерню? Звичайно, це вимагатиме значних коштів, але невже ми такі інтелектуально бідні, аби не розуміти, що Володимир Дрозд — це наше духовне багатство?!"
Анатолій Макаров матиме, звісно, осібну думку. Справжній інтелігент — завжди в опозиції. Справжній інтелігент — завжди каже тільки правду, навіть про свого кума. Анатолій Макаров, зголосившись на слово, мовить так: "Я не став би, за прикладом вельми шанованих мною колег, перебільшувати значення творчості Володимира Дрозда у духовному світі нашого сучасника. Почитайте, що він пише у самопередмові до власного двотомника! Він називає "барокковість" — дитячою хворобою традиційної української радянської прози… Де ж тут глибина думки, де вплив на духовність читача? Володимир Дрозд не розуміє величезного значення для нашої культури українського барокко, дослідженню якого я присвятив значну частину свого життя. Звичайно, деякі його твори близькі образною системою до українського барокко.