Замглай

Володимир Дрозд

Сторінка 8 з 9

Хробака з'їсть качка. Качку з'їсть вовк. Коло справедливості. Що мені до того кружеляння, одвічного як світ? Не я його придумав. А сонечко сяє. Мох зеленіє. Осока шумить..."

Тільки ж не стримався собі на безголів'я, коли каченя пискнуло у вовчих зубах, а качка каменем упала на вовка. Забувши про значуще, вхопив за вовчого хвоста та як кугикну! Вовк випустив каченя, підстрибнув, настрополоханий, вище осоки і щодуху метнувся у верболози, висмикнувши мене з твані, наче ріпку. Проволікся я за вовком до берега, а там віддихався. Виправ у Ховхлі дідові шаровари, що вже були на мене, наче сідло на горобця, висушив на сонечку та й подибцяв додому.

Життя

Приходжу додому, а дід Опанас з печі:

— Отеє добре, Гнатку, що ти повернувся. Поїдемо завтра панову толоку орати. Бо казав пан — четверту шкуру здере, коли не зоремо. А я вже сім літ, відколи ти поїхав, без шкури живу, кум Хома усі шкури здер, і ті, що були, і ті, які ще наростуть...

— Пожалібати б щось, діду...

— Е, онучку, хіба в нічне на луг тебе зганяю.

— Та хоч у нічне, бо їсти хочеться — душа болить.

Зняв дід Опанас зі стіни пужку та й погнав мене в нічне. Сам коло вогнища дрімає, бо звик святим духом жити а я понад Ховхлею пасуся. Як розвидніло, запряг мене дід у соху, і почали ми панську толоку орати. Про правду вже й не згадуємо. І він мовчить, і я мовчу.

Як став я куціший, а дід трохи підріс, він у соху впрягся, а я за сохою вивчився ходити. Так-сяк зорали панові толоку. Причалапав додому, а хата з голодухи зсохлася, самі ребра стирчать, вітер між ребер посвистує. Ми заткнули дірки між ребер соломою, аби сіверець не дув, поклали зуби на полиці в мисниках — дід на верхню, а я вже — на нижню, та й живемо.

Скрипка

Споночіло — стукають у двері.

— Хто там? — питаю.

— З управи! — густий голос,

— То заходьте.

Аж переступає поріг панок, у чорне вбраний, у золотих зубах димить люлька з людського черепа. Сміється:

— Пізнаєш, Гнатку?

Скіпка в челюстях печі сама спалахнула. Придивився я: ніби на кума Хому з лиця схожий.

— Прочули в нас, у пеклі, що ти, Гнатку, гарно на скрипці граєш.

А я грав, ще як на небі з дідом Опанасом сонце топив.

— Та,— кажу,— відколи на землі, скрипки в руки не брав, не до грання.

— Їдьмо зі мною на банкет, там і скрипка знайдеться. Ніч пограєш нам — багатий додому повернешся. Паном на всю губу житимеш.

Сів я на лаву, замислився. Знаю, що не годиться з бісотою водитися, нікому ще їхнє золото на добро не йшло, а голосочок на споді душі під'юджує: "Ну, потеленькаєш їм ніч, поки півні запіють. Не ти, то інший погодиться, а все одно чорти танцюватимуть. Зате ж у золоті додому повернешся і отоді вже правдою заживеш..."

А дід Опанас із печі:

— Не ходи, онучку, ніхто з нашого роду чортам не служив.

— Добре вам за теплим комином патякати, діду,— одказую з серцем.— Ніби ви мені в спадок помістя залишите, а не старі шаровари.

Примовк дід Опанас: воно ніби й так. А голосочок зі споду:

"Думаєш, тобі хоч спасибі хто скаже за твоє правдиве життя?.."

— Їдьмо!

Одяг бриля, і в ніч вийшли. Аж біля хати карета стоїть, чорні коні копитами б'ють, і їздовий на козлах у чорному. Тільки-но сіли, як рвонуть коні, як понесуть над лісами й болотами, вітер за вікнами реве, свище. Хутко домчали. Зупинилася карета біля високого, осяяного вогнями палацу. Майдан людськими черепами викладено, а майдану лискучі сходи до покоїв ведуть. А панства — і на майдані, і на сходах, і у вікнах палацу. Карети одна за одною підлітають, з карет пани з панями випливають, за панями чорні чоловіки краї їхніх суконь несуть.

Повів мене дідько по сходах — слизькі, лоскочуться. Заходимо до зали, а то — зала чудна. Ніби саме небо, зеленими стінами підперте, зорі вгорі, як справдешні, блимають. А панства в залі! Ходять, на мене подивляються, коли нарешті заграю. Тут душа моя забриніла з гордощів: бач, яка я цяця. Ставлять мене на поміст і скрипку подають. Легенька скрипочка, ледве в руках чуть. Надумав я нашої, пакульської, врізати. Ударив смиком по струнах, а скрипка іншої співає, руки не слухаються, самі смиком водять. Замлоїло мені під серцем, проте втишкую себе: "Золота ж нагребу!.. Дам половину попові на церкву, гріхи простяться..." А пани, танцюючи, мені в бриля грошвою сиплють. Ще північ не пробило, а вже бриль золота повен. Став я золото з бриля брати пригорщами та сипати за пазуху. Чим більше сиплю, тим більше хочеться.

Тут і столи посеред зали виросли, а на столах такого насіялося, що я і в сні не бачив. І смаженого, і вареного, а меду та вин, хоч купайся. І мені кухлик піднесли, як ведеться, такий смашненний, стою, облизуюся. Як то добре, думаю, чортом бути, хоч і гріх! Поведешся з ними, вмовляю себе, і ти отак їстимеш-питимеш. Та вже стараюся, смичок так і скаче. А з дальніх покоїв прегарні панночки в самих сорочках висипали, увсібіч клубами блискають, до панів туляться...

Аж тут півні заспівали, і все довкола померкло. Ніч глупа, осіння, дощ січе, вітер шумить, ні палацу ясного, ні панства, ні вогнів, сиджу я на купині посеред болота і бриль на колінах. Поважив — повний. "Ну,— втішаю себе,— тепер уже я багатим паном об'явлюся! Ото дід Опанас подивується..." Забрьохався геть, поки болото перебрів та додому втрапив. "Світи! — гукаю до діда Опанаса.— Будемо грошву лічити!" Той запалив скіпку, я до вогню з брилем, а бриль кінських ковтюхів повний, і з-за пазухи стайнею тхне...

Сів я на лаві та й заплакав, така гризота мене обійняла. Хоч суху гілляку шукай.

— Не катуй себе, онучку,— каже дід Опанас з печі.— Не ти перший, не ти останній, Та й умовк.

Багатство

Підріс трохи дід Опанас, я й кажу:

— Женитися б вам, діду... Багату дівку, з грунтами,

знайдемо. Хазяйнуватимемо, мов справжні ґазди...

— Ех, онучку,— зітхає дід,— яка ж дівка піде за безштанька?

— А я, діду, шаровари вам віддам. Вони вже мене до землі гнітять, такими важкими видаються. А вам тільки й парубкувати.

Одяг дід Опанас шаровари, виправ сорочку, в якій родився, і пішли ми по Пакулю наречену шукати. Довго шукали, а таки знайшли відданицю з грунтами й хазяйством. Посваталися, баба рушники подала. Ми рушником бабу залигали, ведемо до своєї хати. Баба йде селом — пакульці роти пороззявляли, така багата: рукавчик грунтів у руці, коза під пахвою, зозуляста курка на очкурі слідом дибає. Сам пан від заздрощів до такого багатства лікті кусає, геть руки собі покусав, а далі й усього себе з'їв, проте паненята залишилися.

Забагатіли ми. Висипали землю з рукавця на призьбі — поля-поля! Пішли до хати снідати. Поснідали, виходимо: поля немає! Ми сюди, ми й туди — наче корова язиком грунти наші злизала, але ж корови нема! Бігаємо довкола хати, грунтів докликуємося — не обзиваються. Притомилися, сіли на ґанку, дід трохи не плаче: через оті грунти женився! Коли ж бабина курочка з призьби скокнула і закудахкала. Ми глядь, аж вона, несучись, наші грунти прикрила! Тепер і грунти маємо, і тепленьке ще яйце на грунтах.

— Зів'ємо з вітру сито та посадимо в нього козу, як заквокче,—розмріявся дід Опанас.—І виведе нам коза пар з десять волів, бо яйце величеньке. Дві пари волів ми собі залишимо, а вісім пар продамо та грунтів докупимо. І станемо панами на всю губу. Пошиємо собі сині жупани, а бабі у волосся купимо на ярмарку стрічку, щоб була вона в нас, наче попівна...

З тим запрягли ми в соху козу та й погейкуємо, аби грунти орала. Коза в борозні товчеться, рогами землю копирсає — і ні з місця.

— Перекинуся на вовка,— кажу дідові,— та й поганяю козу. Поки баба снідати принесе — і виоремо, поки обід зварить — посіємо та й зійде, а до вечері зіжнемо та змолотимо, щоб завтра знову зорати...

Скнарість мене пойняла.

— Мо' б, не треба, внучку? — хмуриться дід Опанас.— Душу втеряти недовго, а спробуй потім знайти...

— Та,— відмахнувся,— з вашими думками не розбагатієш.

Перекинувся я на вовка, коза учула вовчий дух, метнулася з сохою по ниві, дід ледве встигає за нами. Я ж ще й підвиваю. Зорали поле, баба сніданок несе, коза з переляку кинулася бабі в ноги, баба упала, пшоняну кашу по ниві розсипала. Тільки б ждати, радіючи, поки зійде, а я назад у людину ніяк не можу перекинутися. А вже пси по селу валують, вовка почувши.

Підібгав я хвоста і чкурнув болотом у Страхолісся.

Дорога на небо

Сім літ блукав я по лісах, поки не злізла з мене вовча шкура і став я знову Гнатком Копитовичем. Чвалаю з лісу в Пакуль, видивляюся, де тут дідові хороми біліють. Аж стоїть край села над Ховлею та ж перехняблена, вітром підбита хатка, а на призьбі дід Опанас люльку розкурює, і не в синім жупані, як мріялося, а в синіх вилинялих щароварах, що в них я ще до Криму по сіль їздив. Біля ніг дідових кубляться в піску його діти. Уже й дядько Кузьма народився, і дядько Павло, і дядько Василь, і дядько Данило, і дядько Андрій, і батько мій Грицько, і дядько Федір та тітка Наталка, і тітка Параска...

— Доброго дня, діду! Так і не розбагатіли?

— А я не розбагатів,— посмутнів дід Опанас.— Як ото орали ми з тобою наше поле та баба посіяла по зоранім пшоняну кашу, виросло просо, мов гай. Ну, думалося, оце вже нам талан. Усю осінь ми з бабою те просо язиками молотили. І намолотили повнісінький рукавчик від бабиної сорочки. Поклали на комині — радіємо. Давай, кажу бабі, тепера кота купимо, треба ж на хазяйство стягатися. Купили кота за сім грошів. А на комині та завелися миші, рукавчик з просом прогризли. Кіт мишей вчув, стрибнув на комин, мишей не впіймав, а рукавчик з просом на долівку скинув. Просо по долівці розсипалося, зозуляста курка його і склювала. Коза ж усе літо на яйці просиділа і вивела не волів, а лисицю. Лисиця зозулясту курку вхопила і майнула з хати. Ми — навздогінці за лисицею, не так курки шкода, як проса. А лисиця по панському полю бігла, до панського самолова втрапила, та й по ній. Вернулися ми ні з чим до хати, бачимо — як падав в комина рукавець, трохи проса в помийницю висипалося, там його зозуляста не догледіла. Пішов я по човен та весла. Весь день у помийниці човном плавав, волоком просо ловив. Наловив сім мішків гречаної каші, оце нею і живемо сім літ...

— Ось тато підростуть, женяться та я народжуся, отоді вже й розбагатіємо,— втішаю діда.

— Ні, онучку,— сумно одказує дід Опанас.— Багатітимете без мене.

3 4 5 6 7 8 9