Замглай

Володимир Дрозд

Сторінка 2 з 9

А я сипнув під курку горіхів. Вилупилися з яєць курчата, з горіхів — ліщиновий гай. Та густезний — ні пройти, ні проїхати без сокири. Зозуляста курчат розгубила, квокче, курчата наполохано вителенькують, лисиці в гаю розплодилися, вовків з Чорного лісу набігло, і ведмедів бачили. Вовки сусідських овечок порізали, ведмеді прадідову пасіку розорили, сусіди нарікають, прадід з корчми не виходить — горе запивав.

Прабаба розсердилася, вхопила решето — і в Оскрівку. Поплив гай у решеті по Оскрівці, вовки виють, лисиці дзявкають, ведмеді ревуть. З Оскрівки виплив у Жерело, із Жерела — в Живець, із Живця — в Невклю, із Невклі — в Дніпро. Зачепилося решето за дніпровський поріг, зробилося островом, і постала на страх татарам, туркам та ляхам Запорізька Січ.

А то унадився до прабабиних гладущиків з молоком Сон. Тільки-но сонце на димар сяде, а він уже й бреде попідтинню до нашого льоху: заспаний, клаповухий, поділ сорочки вишневим листям цяткований — днював у вишняку. Я Сон у льоху причинив і шворнем двері заклав. Звечоріло. Місяць вибрався на небо, зір страшенну силу насипало, а сну в людських очах нема. Я на печі в кулак хихикаю, а односельці по селу блукають, через тини перегукуються. Надумала прабабка з безсоння сметану на масло сколотити, пішла до льоху, а Сон між гладущиків у клубочок згорнувся і тремтить, перемерз. Глянув на прабабу жалібними очима:

— Се Гнаткова забавка...

Було мені та й не перебуло, а я вже нову шкоду надумав. Упіймав чорну прабабину кішку і, загнуздавши сонце, кінець вузди до кішчиного хвоста прив'язав. Уздріла чорна кішка над собою розпашіле сонце, випорснула з рук і — драпака навколо землі. Сонце за нею поволочилося. Пакульці спати вклалися, а вже сонце з-за пруга вигулькнуло. За ложки, а сонце встигло до зеніту добратися. Коней у плуги впрягли, а й розпрягати час, звечоріло. Вигнали коней у нічне, а вже на день благословляється. І мчали, мерехтячи, наче спиці в колесі, ніч за днем, — день за ніччю, аж поки сонце від тих гонів схудло і вуздечка йому з голови сповзла. Прибігла кішка у двір, шерсть — дибки, із зелених очей червоні іскри сиплються, а до хвоста обсмалена вуздечка прив'язана.

Прабаба одразу здогадалася, хто цей бешкет учинив, загнала мене віником під піч і дверцята зачинила.

Політ до пекла

Темно під піччю і тепло, наче зернині у вусі. Повзу: солом'яна потеруха, пір'я, череп'я. Мишва шарудить по закапелках. Рогача з обламаним вушком намацав, щербатого совка, гармату, що з нею прадід на горобців війною ходив.

Раптом провалилася земля підо мною, і покотився я по крутім косогорові, та все швидше й швидше, ніби падав з печі на долівку. Котився три дні і три ночі, і була довкола тьма. По тому їдко-бурякове проміння пронизало пітьму, і повіяло сірчаним та смоляним духом. Аж тепер дотямив я, що кочуся по мишачій норі прямісінько в пекло. Давно прабаба жалілася, що миші на смолу котів ловлять.

Миші в пухові капці взуті, не тонуть, а кіт — де став, там його і засмоктало. Багато наших котів перевелося у пекельній смолі!

Вкотився я в пекло, бемцнувши ногами об мідний казан, що його чорти тарганили. Казан розлетівся на череп′я, а мені п′ятка одчахнулася, ніби гілляка. Бісенята чкурнули без задніх ніг, копита в піску зосталися. Я з пекельного диму мотузок зсукав, дідькове копитце до ступні прив′язав – зрослося.

Того й прозивають мене Гнатко Копитович, пакулець.

Козак Мамарига

Обдивився — пекло як пекло. У закінчених казанах смола кипить, у смолі козаки хлюпостяться, люльки смалять, баляндрасять, регочуться. Чорти дрова носять, на вогонь, задерши хвости, дмухають. За казанами, буцім незжата пшениця за полукіпками, сіріє стіна, оком гори не сягнеш. Із стіни подекуди гаки виштрикуються, на гаках ребрами латинники висять, пергаменти гортають. Під стіною колони грішників задами блискають

Пішов я пеклом і бачу: двійко чортів, наскладавши дубових полінець, копитами об каміння крешуть, вогню добувають. Я чортів за ріжки узяв, лобами стукнув. Луна пеклом покотилася, з очей їм іскри сипонули, і дрова зайнялися. У казані булькнуло, і випірнула зі смоли голова з оселедцем на маківці:

— Се ж котра чортяка мене будить?

— Не ми, не ми! — затремтіли бісенята, синьо блимаючи ґулями.— Се — вони...

З'явилися руки, продерли смолу з очей:

— А се що за таке?

— Я — Гнатко Копитович, пакулець.

На чорнім виді спалахнули білі разки зубів.

— Гнатко! Та чи не діда Опанаса онук?

— Він!

— Та ми ж з твоїм дідом козакували! Славні були часи! їдемо якось понад Дніпром — з татарського хана пір'я драти. Раптом зчорнів довкола степ: басурманське військо нас обступило. Ми з дідом коней за пазухи і — бульк у воду. Сидимо на дні Дніпра, тютюнцем смакуємо, про колишнє один одному розказуємо. І не помітили, як підпливла до нас сом-риба. Спам'яталися уже в її череві. Тепло, тіняво, мухи не кусають. Відіспимося. Аж зирк — по сомовім череву плаває турецька галера, сімсот невільників нею веслують, а десять тисяч басурманів таволгою по невільницьких спинах проходжуються. Довелося битися: п'ять тисяч, як снопів, поклали, а п'ять тисяч до полону взяли. Сом-риба тим часом угору по Дніпру пливла. А наш січовий на Січі по обіді воду з річки пив. Чує, щось у роті телепається. Він рота роззявив, а сом наш — на пісок. Козаки сома — шаблями, та на сковороду, аж ми з черева виходимо і п'ять тисяч басурманів за нами. "А ми вже вас пом'янули,— кажуть козаки.— Хвалився турецький султан, що потопив вас у Дніпрі".— "Е, братове, що нам турецький султан, коли ми з самого Люципера опудало зробили",— одказує дід Опа-нас. А було так. Гостював я після походу у твого діда в Пакулі. Запопали ми на Замглаї Люципера, шкуру злупили, соломою набили і на городі поставили — горобці з села навдьори, досі, мабуть, не повернулися. А Люципер мусив нову шкуру собі шити.

Пекельний вертеп

Чорти по козаковій мові хвости опустили, позадкували від казана і чкурнули геть, лише закуріло за ними.

— Не скоро повернуться...— засміявся козак Мамарига.— До пекла тебе зводжу.

— А се ж хіба не пекло, пане Мамариго?

— Яке пекло, хлопче! — сумно усміхнувся козак. — Передпокій, для ока. Аби новоприбулих не відлякувати. Казани стоять, вогонь горить, смола кипить, чорти дрова носять, козаки варяться, люльки покурюють — усе як у церковнім притворі намальовано. А пекло — там, за стіною.

— А як же ви, пане Мамариго, тута?

— Козаків зображаю, Гнатку. Лицедію. Замолоду до того хист мав, в академії лицедіяв. Сотник наш, характерник, з чортами заприятелював, а все ж краще, ніж у пеклі нудити світом.

Виліз козак Мамарига з казана та й почвалав між вогнищ, вилискуючи смоляним панциром, пахкаючи люлькою, а я — слідом. Зійшли мурованими сходами в підземелля. Тут густо снували дідьки, схожі на писарчуків у гетьманській канцелярії, по вибоїстій дорозі з гуркотом проносилися коляски, запряжені орендарями та ченцями. В колясках бундючилися, лунко похльоскуючи батіжками, пихаті пекельники. Два бабухаті чорти, замикаючи виткими хвостиками браму, вартували біля виходу з тунелю. Уздрівши козака Мамаригу, чорти настрашено підібгали хвости, і ми вільно пройшли до пекла. Я приготувався вдихнути їдкий сірчаний дух і передбачливо затулився долонею від вогненного палу. Але в пеклі було ні жарко, ні холодно, ні темно, ні ясно, і на жодній барві не зупинився мій погляд, бо все довкола не мало барв, окрім невиразно сірої. Безкрая попеляста рівнина відкрилася моїм враженим очам, а на рівнині сиділи, лежали, товклися по замкненому колу люди, схожі звідси, з брамного узвишшя, на мурах. І все те в німій, непорушній тиші, в глухім мовчанні. Моє серце гупало, наче сто тисяч ковальських молотів.

— Що вони роблять?

— А нічого.

— Як се?

— Ось так: безсмертні, вони безцільно блукають у пустоті, де ні любові, ні ненависті, де ні сну, ні думці нема на чім зупинитися, де ні голосу, ні знаку...

— Бог підступний! — жахнувся я.

На мене посунула юрба грішників — сумні очі, сірі лиця,— перекотилася через нас, як перекочується пасмо туману в горах, і попливла невідомо куди.

— Бог милостивий,— сказав козак Мамарига.— Він залишив надію...

Невидима рука підняла завісу над вертепом, де показували райську землю. Сонячно леліла ріка. На її берегах рясніли яблуневі сади; великі рум'яні яблука визирали з-під листу.

Під яблунями люди в ясних строях пили з високих кухлів, щасливо усміхаючись. У глибині садів розцвітали барвисті водограї...

— Марево, вертеп,— невесело потвердив Мамарига.

За лаштунками раю

Ми стояли на дні глибочезної криниці. Угорі даленів квадратик світла. Довкола плескалася різномасна нечисть: дідьки, болотяники, лизуни, облуди, скарбники, домовики... В криниці лунко гуркотіли корби, на дно опускалися широкі кадовби, у них миттю набивалося бісоти. Ми пропхалися до кадовба та попливли нагору. Пекельники цокотіли безперестанку, але я нічого не тямив у їхніх розмовах і спитав про те Мамаригу.

— Харамаркають, як у нас діти. Здорові були, гречаники! Люди в печі! Чи не телячили бачив моїх? Телячили! Під нашим ночом стогували, дак трохи їдун не пововчив. Брехало пособачив, а гукало почоловічив, та й задрали лози та побігли в хвости! Ніби й по-людськи, тільки навиворіт. Нечиста сила, Гнатку, нічого нового не придумала і ніколи не придумає.

Тут надовб пристав до верхньої цямрини, і бісота шаснула навсібіч — від нас повіяло козацьким духом.

Я отетерілими очима озирався довкола.

Під писаними на дощатих щитах деревами з неприродно великими, підрум'яненими червонястою вохрою яблуками біліли виліплені з глини праведники. Між мальованих берегів на щитах шершавіли потічки срібної фарби, що мала зображати ріку. Райські сонце й небо теж були витворені чортячими руками. Склепіння велетенського підземелля бісота зап'яла полотнами, поцупленими з лугів. За сонце слугувало старе решето, обтягнене ясно-жовтим шовком. Між декорацій ліниво бродили бісенята і вимахували янгольськими крилами куряву з глиняних бовванів та розмальованих дощок.

Я довго мовчав, пригнічений побаченим. Нарешті вичавив з себе:

— А де ж рай?

— Рай? — перепитав козак Мамарига, і лице його уперше за сьогодні вияснилося.— Рай — то забуття після трудного і цнотливого земного життя.

1 2 3 4 5 6 7