Це — для початку. А там… А ви — неприємності. Говорити вам більше нема про що.
Вона була симпатична, просто дуже гарна, але я все ж вирішив її засмутити.
— Через два-три дні вашого чоловіка, а мого колишнього однокурсника чекає тяжке лихо. Можливо і непоправиме, — вперто повторив я. — Не виключена можливість, що загроза нависла над самим його життям. І я прохав би вас, аби ви вплинули на Івана, щоб він поберігся.
І тут вона верескнула:
— Та ви… ви просто… просто п’яний! Чи вирішили накаркати біду. Ми з Ванею вас запросили, а ви… Ви просто заздрите його службовій кар’єрі! На тім і попрощалися. Як я зрозумів — назавжди. В будь-якому випадку Іван більше не запросить мене до себе. Навіть, якщо й незбудеться моє пророцтво. Дружина мені всю дорогу вичитувала мораль:
— Що ти зарядив, як папуга: неприємності, неприємності?! Що може загрожувати сьогоднішньому обкомівському чину і завтрашньому заступнику міністра? У нього вся влада в друзях ходить. Це тобі можуть загрожувати неприємності, тобі, а не таким, як він. Івана вже навіть у пресі називають відомим діячем партії. Та й звідки ти знаєш, що буде завтра? Тримав би язик за зубами — краще б було. З таким типом, як Іван не можна псувати стосунки — тобі ж і гірше буде, а не йому…
Тепер я розумію, що зробив помилку. Не одну, а відразу ж дві. Перша, що я взагалі зайнявся пророкуванням, друга, що віщував людям неприємності. Піфію і давні греки боялися, бояться її й зараз. Адже призвістка небезпечна тим, що вона збувається.
Ось чому люди завжди намагалися уникати — та й зараз намагаються — будь-яких пророцтв. Вони бояться, що досить напророкувати ("накаркати") біду, як вона неодмінно збувається. Бо, мовляв, віщун не стільки передбачає, як — "наводить" лихо. Воно могло й не трапитись, але досить було віщуну завбачити лихо, як воно й прийшло. Чи прийде. Люди взагалі нервово реагують, коли хтось починає їм говорити, що з ними стануться якісь неприємності. Вірять: якби не говорив, то й не сталося б нічого поганого. Бо вважається: те, що напророчено, збудеться тільки тому, що воно… напророчено, наведено словами віщуна. Взагалі — але це я вже тепер знаю, — існує думка, що майбутнє може бути багатоваріантним, по-науковому кажучи, антиномічним. І якщо один варіант уже названий, та ще вголос, (тобто, існує в чиїйсь свідомості), і можливо цей факт приведе в рух якусь чашу терезів, невідомо як, але впливає на весь наступний хід подій і те, що було провіщено — збудеться.
Тому люди й бояться віщунів, бояться зазирнути туди, де ховається нещастя. У декого складаються враження, що віщун своїми провіщеннями ніби творить майбутнє, бо діє на реальність вольовим імпульсом. І наука підтверджує, що це можливо — безконтактний вольовий вплив окремих осіб на майбутнє.
Адже віщун наче створює в своїй уяві, свідомості і свідомості інших людей якусь картину і після цього та картина починає впливати на реальність нашого світу. Реальність починає змінюватись, налаштовуючись так, як їй і було запропоновано. Ось чому мені не треба було пророкувати Івану неприємності — щоб його дружина не сприйняла їх за "каркання", що власне, й сталося. Люди вірять, що лихо завжди ходить поруч, воно десь таїться і доки його не чіпаєш воно й тебе не чіпає. А назвеш його, воно й почне діяти…
Як я і передбачав (точніше бачив у майбутньому під час свого контакту з інформаційним полем вищої реальності) через два дні з Іваном і трапилось нещастя.
Будучи начальником, Іван, як і всі начальники, ходив у дорогій пижиковій шапці — дуже модній в ті роки. Простим смертним тоді було її не купити…
Грабіжник напав на нього в темному під’їзді, коли Іван, відпустивши особистого шофера, простував до ліфту. (Як потім виявилось, лампочка в під’їзді була того вечора розбита. Не виключено, що сам грабіжник і розбив її, бо до того вона була цілою).
Зірвавши з жертви шапку, грабіжник ще й наніс різкий і сильний удар по голові важким металевим прутом. Через день, незважаючи на вжиті медициною заходи, Іван помер у лікарні. Того самого числа, яке я, під час контакту з майбутнім і бачив на відривному календарі, що висів на стіні палати.
Можливо мені не треба було йти на похорони, але я пішов. Не міг не піти, хоча й розумів, що моя поява може викликати небажану реакцію у вдови загиблого.
Так воно і сталося.
Коли я підійшов до неї, щоб висловити їй своє співчуття, шарахнулась вона од мене, як од прокаженого і знетямлено закричала:
— Ось він!.. Чаклун проклятий! Віщун! Шаман! Це він, він накликав біду на мого Ваню… Позаздрив його новій посаді… Він знав, що буде. Знав, що на Ваню нападуть, але не сказав коли і хто…
Як скінчилися похорони, до мене підійшли два ввічливі і якісь наче стандартні молодики. Вони чемно поцікавилися хто я такий і коли я назвав себе, один з них, нахилившись до мене, щоб не привертати уваги присутніх, тихо, але тверде сказав:
— Ви — арештовані. Йдіть з нами до машини. Тільки без дурниць. Вдавайте, що просто зустріли знайомих…
Допити почалися того ж таки дня.
Після традиційних у таких випадках уточнень — прізвище, ім’я, по-батькові, рік народження, місце проживання, дані паспорту, де працюю і т. д. — почали з головного:
— Ви застерігали покійного що в найближчі дні його чекають значні неприємності? Ви застерігали про це також і дружину покійного? Звідки ви знали, що покійного Ім’ярек чекають неприємності? Та ще за два дні до трагедії?
— Я можу передбачати майбутнє…
— Ви що — шаман?
— Ні. Я всього лише можу вступати в контакт з майбутнім і отримувати від нього інформацію пре то, чого ще сьогодні немає, але що завтра буде.
— Коли так, — сказали мені єхидно, — то що вас чекає сьогодні, завтра, після завтра? В чому вас звинувачено?
Я мовчав.
— То ж бо! — переможно вигукнув слідчий. — Давайте домовимось. Я не спеціаліст з містики та різних снів рябої кобили. Ви знали, що готується замах на життя відповідального товариша. Знали й не повідомили компетентні органи. Чи хоча б органи внутрішніх справ.
Я зрозумів, що їм потрібний винуватець. Справжнього вони не можуть знайти, але згодні на мені врятувати честь мундира. І будь що доведуть, що я один з учасників вбивства відповідального товариша. Знав же я, що його чекає? Знав. Бо застерігав і покійного і його дружину. А якщо знав — учасник злочинної акції.
В камері я відключився, щоб вийти на контакт з майбутнім і подивитися, що мене чекає завтра? І побачив себе за колючим дротом в так званій спецлікарні, що як усі тепер знають, в часи застою були гірше в’язниці.
Я все зрозумів і, відключившись від цього світу, став по-суті живим трупом, Мені встановили діагноз "тимчасове розладнання психічної діяльності" і відправили в спецлікарню.
Звідти я вийшов через п’ять років, коли почалася перебудова і друзі домоглися перегляду моєї справи.
Залишається додати, що дружина покинула мене і через два місяці після того, як я був запроторений до спецлікарні, вдруге вийшла заміж. Кажуть, що з новим чоловіком вона щаслива. У колишній моїй квартирі, куди мені тепер зась!
Мене тимчасово прихистила моя колишня співробітниця Ніна Михайлівна, та, якій я напророчив щасливе заміжжя в сорок років. Вийшовши за удівця, як я їй і віщував, вона всі ці роки жила з ним душа в душу і була мені вдячна. Ніна Михайлівна та її чоловік ставляться до мене, як до свого брата — скривдженого, нещасливого, ображеного долею, але до якого вони зберігають почуття жалю. Живу я за свій кошт, отримую невелику пенсію. Після спецлікарні, де мене безперервно силоміць нашпиговували різними ліками, комісія визнала мене тимчасово нездатним до праці…
Іноді мені стає страшно. Безпричинно наче. Але заспокоївшись і зосередившись, я розумію причину теперішнього страху: а що коли я, заглядаючи у майбутнє, сам і накликав на себе лихо? Хоча… хіба я міг сам на себе "накаркати"? Ні, тут щось не те. Страх — то наслідок жорстоких ін’єкцій в психіатрічці, званій спецлікарнею і мине чимало часу перш, ніж я позбудуся його і повністю видужаю.
Залишається додати, що перед Богом моя совість чиста, перед людьми й законом теж, хоч він мене, безневинного, і покарав. Але тоді такі були часи, тепер вже нічого не зміниш.
Ось тільки перед вдовою Івана я все ще відчуваю якусь провину. Чи щось схоже на неї… Невже вона й досі вірить, що я, позаздривши стрімкій кар’єрі її чоловіка, "накаркав" на них лихо? Я всього лише хотів їх застерегти від того лиха. Хоча змінити що-небудь уже не міг. Та й зараз не можу виправити ні свою долю, ні тим паче, чужу. Те, що вже відбулося в майбутньому, має відбутися і в реальності, і воно відбулося. Всупереч моїм намаганням врятувати Івана.
Що це — фатум? Не знаю.
Але ж недарма сказано ще нашими предками: свою долю і на коні не обскачеш. І ніяка це не містика, як донедавна вважали, і песимізму тут теж немає. Спеціалісти впевнені: майбутнє може впливати на теперішнє через фізичні властивості часу.
І я вирішив розшукати вдову свого колишнього однокурсника, котрому не вистачило всього лише трьох днів, щоб стати заступником міністра республіканського уряду. Для чого? Щоб ще раз спробувати довести їй своє алібі.
Ніна Михайлівна розповіла мені, що вдова після загибелі Івана, вийшла було заміж, але — невдало. Зараз живе самотня, в безнадії. Знайомих сторониться, боїться, що їй будуть висловлювати співчуття, жалітимуть її, а вона надто горда.
А втім, то її клопіт, попри все я надумав з нею зустрітися і поговорити. Щоб не мала на мене зла і не кляла мене все життя. Для мене це мало велике значення, бо коли хто тебе постійно кляне, чи бодай поминає недобрим словом — удачі й добра тобі в цьому світі не буде. Це ще нашим предкам було відомо. Та й незатишно я почувався, знаючи, що завдав комусь болю.
Але перед тим, як іти до вдови свого студентського товариша, я відключившись, вийшов на контакт з майбутнім, щоб подивитися, а якою ж буде наша зустріч? Чи не завдам я їй ще більшого горя? І те, що я побачив там, у майбутньому, мене страшенно вразило. Виявляється, ми з нею ще будемо… щасливі. Ось це, мабуть, вже фантастика. Хоча в перший мій прихід вона зустріла мене вороже, навіть з ненавистю. Але я попри все буду з нею зустрічатися — така вже моя доля, — зустрічатимуся доти, доки ми не відчуємо, що не можемо одне без одного…
Ось таку інформацію я роздобув під час свого контакту з майбутнім.