В них і діяла та людина, майбутнє якої я хотів дізнатися, чи вже відбувалася та подія, що мене цікавила. Іноді мене аж острах брав від того, що я міг контактувати з недосяжною для інших реальністю вищого плану і бачив те, що ще тільки-но відбудеться в моєму світі.
Ось тоді я й придумав для себе термін "мисливець за майбутнім" і дуже з того пишався, відчуваючи себе унікальним чоловіком, феноменом і взагалі — віщуном. Від дружини я старанно втаємничував свою незвичайну здібність, — інтуїтивно відчуваючи, що до пори, до часу не треба говорити їй про це. Контактами з майбутнім я займався пізно увечері, іноді й вночі. Дружина вже або спала, або дивилася черговий фільм з опівнічної передачі "Нічний кінозал", я йшов у другу кімнату, брав книгу, сідав у крісло і вдавав, що читаю. Тримаючи в руках книгу, я зосереджувався і відключався від цього світу. Дружина іноді дивувалася: "Як це ти можеш так зачитатися, що до тебе й не догукаєшся?.. І що ти таке цікаве читаєш?" До мене й справді, коли я відключав свідомість, догукатися було неможливо, адже в цьому світі залишалося тільки моє тіло, свідомість же мандрувала в іншому вимірі. Всі мої відчуття були поза нашим часом, я з нього ніби випадав полюючи за майбутнім. Здебільшого я цікавився, а що відбудеться в нашому місті завтра, через три-п’ять днів? І то було жахливе видовисько, для дуже й дуже міцних нервів.
За тиждень в нашому місті відбувалося п’ять-сім убивств і я майже всі бачив заздалегідь, коли ще завтрашні жертви були живими і не підозрювали, що їх чекає через день-два. Бачив, як. за допомогою ножів вирішувалися конфлікти — як у темних під’їздах чи на велелюдних вулицях, так в яскраво освітлених квартирах під час застілля, чи в ресторанних залах. Бачив ту зброю — саморобні й заводські пістолети й рушниці, що стрілятимуть через кілька днів, бачив, як оббирали квартири, магазини, бази чи запізнілих прохожих на вулицях. Особливо тяжкими були видовиська дорожньо-транспортних пригод, що ще тільки-но мали статися, але які вже в майбут— ньому звершились, пожежі, що тільки-но ще завтра спалахнуть, нещасливі випадки тощо. Сотні й сотні злочинів скоювалися протягом тижня в нашому місті й області. Гірке то було бачення майбутнього, тяжко було знати, що, наприклад, через два-три дні на такій-то вулиці вріжуться одна в одну дві машини і троє людей — ще сьогодні живих — завтра підуть з цього світу.
Я довго вагався, перш, ніж розповісти кому-небудь із знайомих про свої видіння, ще і ще їх перевіряв, уточнював. Чи справді там-то й там, де я бачив аварію, вона й справді станеться через день чи два? Інформація з майбутнього була точною. І тоді зважившись, я почав застерігати міліцію (щоправда, по телефону), що там-то й там-то завтра відбудуться аварії чи тяжкі злочини. Спершу міліція від мене просто відмахувалась, як від дивака, котрий їм морочив голови. Деякі чергові, коли я звертався в міліцію, радили мені зв’язатися з лікарем-неврологом чи з районним психіатром. А чемні й виховані (серед міліції є і такі) делікатно цікавились, як це, мовляв, сьогодні можна знати те, до відбудеться лише завтра? Мої пояснення, що я можу сприймати (і сприймаю) інформацію з іншої реальності, себто з майбутнього, вважали маячнею. Як і мої докази, що кожна подія, котра ще тільки-но відбуваються в нашому світі, насправді в іншій, вищій реальності же відбулася. "Ми не займаємося снами рябої кобили — це прерогатива психіатрів", — казали мені й кидали трубку. Це зараз, в наші дні, коли всюди тільки й говорять та пишуть про НЛО, полтергейсти, ясновидців, екстрасенсів, коли ті екстрасенсі гастролюють по містах і за великі гроші збирають десятки тисяч людей на сеанси вигнання бісів чи знімання зурочення, так ось це сьогодні міліція справді само запрошує екстрасенсів та ясновидців, щоб ті допомогли їм розплутати якусь справу чи знайти зниклу людину або її труп (і екстрасенси успішно розплутують і знаходять те, що ніхто не може знайти), а десять-п’ятнадцять років тому, про це й мови не могло бути. На всі мої прохання прислухатись до мого пророцтва, відповідь була одна й та ж: містика. Згодом, коли вони почали переконуватися, що мої передбачення аварій та інших дорожньо-транспортних пригод збуваються, мною наче зацікавились. Принаймні, мої застереження почали сприймати серйозна. Але це мало що допомагала — не посадиш же в кожну машину по міліціонеру, щоб він слідкував як водій дотримується правил дорожнього руху. І тому від мене знову почали відмахуватись. Правда, іноді обережно випитували як мене звати-величати і де я живу? З обережності — щоб мене бува не запроторили до психлікарні — я відразу ж кидав трубку — дзвонив я тільки з вуличних автоматів. І тому вже рідше дивився, що завтра чи після завтра станеться в нашому місті — мене вже самого лякали ті безконечні аварії, вищання гальм, удари, скрегіт металу, крики, кров, поножовщина, бійки, крадіжки… Іноді я просто боявся підключатися до вищої реальності, щоб не бачити оті жахи. Я став вразливим, нервовим, після кожного сеансу зв’язку майже не спав, бо досить було лише склепити повіки, як мене переслідували криваві видовиська… завтрашніх аварій в нашому місті.
Чим би все це скінчалося — не знаю, якби не трапився ось випадок такий. Якось мені подзвонив давній знайомий — назву його Іваном і запросив мене з дружиною до нього на вечірку: "Посидимо, поговоримо, позгадуємо…" Івана я добре знав, разом колись навчалися в університеті, жили в одній о кімнаті гуртожитку. Але звідтоді, як він став великою цяцею, чималим цабе в обкомі правлячої тоді партії, бачились ми все рідше й рідше. Іван успішно робив кар’єру, долаючи одну сходинку за іншою. У нього вже був просторий персональний кабінет, секретарка, заступники, машина і на прийом до нього потрапите було ой як не просто. Навіть нам, колишнім його однокурсникам. Навіть по телефону поговорити і то не завжди вдавалося. Казали, що він остерігається своїх однокурсників, аби ті не прохали у нього того, що їм треба було — він бо, повторюю, був при владі і міг — коли б схотів — допомагати будь-чим і будь— коли. Але допомагати своїм колишнім однокурсникам він якраз не хотів. І не мав бажання. Бо вертівся в інших сферах, куди нам, простим смертним було зась. У тих вищих сферах у нього були свої друзі, такі ж, як і він — високопоставлені, при владі. Вистачало там й підлабузників — то для чого йому були потрібні ми, колишні друзі його бідної студентської юності.
І ось раптом він сам мені подзвонив. Згадав, каже, наше студентське братство, розчулився, захотілося зустрітися, погомоніти, чарчину доброго коняку випити, позгадувати-помріяти… Тим більше, каже, може скоро й не побачимося — "Мене збираються перекинути в столицю!". Так й казав — не без хвастощів, звичайно, — перекинути… Я ще раніше чув, що його буцімто готують на якусь відповідальну посаду в Києві, заледве чи не в уряді. І мене хотілось вразити приятеля — власне, вже колишнього — точною датою його переїзду до Києва на нову посаду.
Взяв я того вечора фотокартку (збереглася ще з студентський літ) і, дивлячись на неї, зосередився, відключив свідомість. І ледве почався мій контакт з вищою реальністю. ледве пішли картинки, себто інформація з майбутнього, як я побачив Івана на лікарняному ліжку із забинтованою головою — він лежав в реанімації і помирав. Помирав (це я відчув всім своїм єством) хоч навколо нього товпились люди в білих халатах. І зрозумів, що ніякого переїзду до Києва в Івана вже не буде ніколи. А на стіні реанімаційної висів відривний календар і я побачив на ньому дату — судячи по ній лихо з Іваном мало трапитися через два дні…
Коли я поїхав з дружиною до свого колишнього друга, він, повний сил, здоров’я і снаги, дебелий, червонощокий, свіжий — кров з молоком, що може такому загрожувати? — зустрів мене гамірно й привітливо. Щоправда, на мій стан він все ж таки звернув увагу: "Що з тобою? — поцікавився. — Ти надто блідий… Тобі погано? Пити хоч зможеш, бо в мене французький коньячок, вдруге такий не швидко тобі трапиться…"
Я відповів, що особисто зі мною нічого не трапилось, можу й випити, а ось його чекає… деяка (не хотів його передчасно лякати) неприємність. Може, навіть і небезпечна. А тому радив би йому поберегтися в наступні два дні. Дуже поберегтися, бо за даними…
— Планет? Чи якоїсь планети? — перепитав він мене насмішкувато. — Чому це моя скромна особа враз стала такою значною, що, навіть, планети визначають мій подальший шлях? — По хвилині порадив: — Кинь вдавати з себе астролога. Я й сам читаю гороскопи, непальські та інші, їх тепер всі газети друкують. І скажу відверто: маячня. Дуристика. Ловкі аферисти нас просто розігрують. А неприємність, про яку ти застеріг, у мене така: через три дня я тю-тю-тю-у-у!.. — Їду до Києва. Приміряти нове крісло в уряді республіки. Тобі цього досить? Дай боже іншим такі… неприємності. Але годі про це, прошу до столу…
Смакували французький коньяк, гомоніли, згадували студентські літа. Сміялися. Щоправда, сміявся здебільшого господар — гучно, розкотисто. І хвастався своїми успіхами, А я вже знав, що майбутнього в нього немає. Коли наші жінки пішли на кухню готувати каву, я знову почав його застерігати, бути обережним. Особливо в наступні два дні.
— Тебе чекають дуже сумні неприємності.
— Та що ти закаркав, як ворон: неприємності, неприємності?!. — спалахнув Іван. — Я тебе що — для цього запрошував? Щоб ти мені настрій псував, доморощений астролог, пророк і хто там ще? Теж мені… ясновидець! Баба Ванга з Болгарії! — він вже мене ображав, але я на нього не гнівався, як не гнівається на хворого лікар. — Звідтоді, як я народився, в мене були самі лише удачі. Кар’єра йде рівно й спокійно. Через три дні я — заступник міністра, а там… Там, може, і в Москву заберуть. А чого… Я — везучий, щасливий. Як точніше — правильний. Той, який і потрібний сильним світу цього. А ти… ти просто невдаха. До всього ж мені ще й заздриш.
Тоді я апелював до його дружини. Злегка захмелівши від питва й успіхів свого чоловіка, перспективою швидкого переїзду до Києва, вона на мою обережну мову щодо неприємностей, які чекають її чоловіка, тільки смачно зареготала.
— Дай бог вам таких "неприємностей"! Через два-три дні мій Ваня — заступник міністра.