Над прірвою в Озонії

Валентин Чемерис

Сторінка 2 з 3

О, це не проста штука, запевняв. Слабкий наркоз — не бажано, міцний — ще гірше, та й тяжкіше його переносить організм, тож мені обіцяв підібрати "той, що треба".

— Як настрій? — і я розумію, що підготовка до операції завершена.

— Просто… пречудовий, — я намагаюся гуморити, хоч виходить це в мене й силувано.

— От і добре, — сприймає він моє бурмотіння всерйоз. — Вас ніщо не турбує?

— Крім блаженства… прямо таки нірвани — ніщо, — я все ще вимушено іронізую, хоча в душі знову наростає тривога й тремтіння тіла. Та й голос починає мене видавати.

Тим часом споруджують з блискучих трубок на рівні моїх грудей якусь рамку. Ясно, накриють її салфетками, аби ізолювати мою голову від тіла, де будуть різати…

— Відкрийте, будь ласка, ротика… Так-с… — мацає пальцями мої зуби. — Свої? Зйомних протезів немає? Вставних щелеп? От і добре… — підводить до мого обличчя апарат з довгою телескопічною рукою, що закінчується розтрубом з чорною гофрованою трубкою. Ясно, зараз почнеться подача наркозу. Мене присплять і світ у моїй свідомості щезне. Як і сама моя свідомість. — Дихайте… Рівно і спокійно. — У його голосі сама лагідність. — Ви бували в горах? Біля моря? Пам’ятаєте, яке там повітря? Так ось зараз ви будете дихати ним — гірським чи морським. Прямо озоном… Як ото після грози в полі чи біля річки… Дихаєте спокійно, але глибоко, відчуваєте озонисте гірське повітря?

З розтруба почулося легке шипіння і я починаю відчувати приємне й прохолодне — справді озонисте! — повітря. Його подуви обвіюють моє лице, губи і на якусь мить здається, що я опинився в горах, де щойно відшуміла очищувальна гроза…

— Відчуваєте? Ви наче й справді зараз перебуваєте в прекрасній країні… назвемо її Озонією… Так ось, уявіть собі — ви ж літератор, який не цурається й фантастики, — уявіть собі країну Озонію. Уявили? Ви зараз у ній, щасливій країні Озонії…

О, він виявляється, ще й поет!

— Відчуваєте? Якщо не можете говорити, опустіть і підніміть повіки…

Я опускаю повіки і з трудом їх знову піднімаю. Чомусь говорити мені вже не хочеться — як і повертатися із щасливої країни Озонія у цей… грубий світ.

Голос долинає до мене вже звідкілясь здалеку, наче я й справді в горах, у тій, як її… Озонії.

— Ви мене чуєте? Подайте голос. Озвіться…

Я намагаюся видавити з себе хоч якийсь звук, але марно. Хтось уже почав відбирати в мене мову. І тут я з жахом — іншого визначення й не підберу, — завбачаю, що в операційній — до того яскраво, аж сліпуче освітленій, особливо наді мною, де висить рефлектор, починає… тьмяніти. Світло наче зменшується, зменшується, слабкішає, блякне, наче падає напруга в електромережі і лампочки починають червоніти… І тут мені спадає на думку, що це в Києві впала напруга, або й зненацька відключили світло (таке у ті часи траплялося). І треба ж саме в цей час! Ну, все, операцію зараз відмінять, а завтра все почнеться спочатку… І знову буде підготовка, каталка, прив’язування мене до операційного столу, бесіди про щасливу країну Озонію… А все це — нерви, нерви, нерви… Боже, як мені не повезло. Зараз доведеться — світло вже ледь-ледь видніється, наче десь далеко-далеко, — вставати з операційного столу, щоб завтра на нього знову лягати…

Певно мій неспокій на обличчі, мою німу тривогу було помічено, вони чудові фізіономісти. І здалеку, наче з іншого світу, вже майже з пітьми до мене долітає:

— Ви щось хочете сказати? Говоріть, говоріть, — але в мене вже й зовсім відібрано мову — ось вона яка, "щаслива" країна Озонія! — в пітьмі, що навально мене огортає (чи я в неї провалююсь), я марно силкуюся видобути зі свого горла бодай який звук, але горло, як і губи, вже не мої. — Вам чомусь трудно говорити? Вас непокоїть, що буцімто гасне світло? Так? Якщо не маєте змогу говорити, на знак згоди ворухніть повіками.

Я з трудом намагаюсь ворухнути повіками і тієї ж миті гаснуть останні цяточки світла і я пірнаю на дно прірви з суцільною чорнотою, де вже немає нічого і останнє, що я чую, це слова все того ж анестезіолога:

— Хворий підготовлений. Операцію можна починати.

І раптом тієї ж миті, навіть без паузи після останніх слів:

— Хворий? Ви чуєте?.. Просніться!… — хтось ляскає мене по щоках. — Операцію закінчено. Хворий, просніться… Зробіть зусилля. Ви мене чуєте? Операцію закінчено…

Як… закінчено? Що закінчено? Операцію? Коли вони встигли, як операція ще тільки-но мала починатися. Між фразами, що я їх почув у пітьмі — "Операцію можна починати" і "Хворий, просніться, операцію закінчено" навіть секундної паузи не було. То як… закінчено, як вона навіть ще й не встигла розпочатися?..

Лише значно згодом, вже в реанімації, я дізнаюся, що між фразами "Операцію можна починати" і "Хворий, просніться, операцію вже закінчено" в реальному світі, а не в тому, де я перебував, у пітьмі над прірвою, — минуло три години п’ятдесят п’ять хвилин.

І ті три години п’ятдесят п’ять хвилин минули для мене в щасливій країні Озонії, що над безоднею…

Як було не просто вирватися з чіпких обіймів наркотичного Морфея! Які зусилля я не робив, чуючи заклик проснутися аби проснутися і не міг навіть розплющити очі… Здавалося, що я борсався з останніх сил у пітьмі, чуючи звідусіль:

— Хворий, просніться!.. Операцію закінчено, відкрийте очі…

Не знаю, за яким разом, але я все ж таки їх розплющив і в ту мить наче вигрібся з чорної прірви потойбіччя під яскраве світло операційного рефлектора.

Операційна вже спорожніла, лікарі повиходили, санітарки щось прибирали, щось мили, я все ще лежав прив’язаний до столу, а біля мене стояв анестезіолог, злегка ляскав мене долонями по щоках і повторював, як заведений, одне і те ж:

— Хворий, просніться… Хворий прос… О-о, слава Богу, відкрив очі… Вітаю вас з успішним завершенням операції, яка замість планової години п’ятнадцяти хвилин тривала три години п’ятдесят п’ять хвилин. У ході операції виникли деякі непередбачені обставини, але все скінчилося благополучно. Як почуваєтесь?

Різко пахтіло озоном і мені здавалося, що я все ще перебуваю в щасливій країні Озонії. В операційній, як і перше, було холодно (я лежав голий), хоч живіт мій, заклеєний бинтами, палав, охоплений вогнем. Все ще нічого не міг збагнути, як і ворухнути в пересохлому роті язиком, що здавався мені чужим.

— Будьте готовими до того, що наркоз із вас виходитиме діб зо три і увесь цей час ви перебуватимете наче в дрімоті…

Почувся знайомив скрип коліс — до операційного столу сунула каталка, що її штовхала поперед себе знайома медсестра.

— Ну? Живий? — гучно загаласувала жалібниця, наче зустріла свого давнього друга. — Ось бачиш, все добре скінчилося і я вже приїхала за тобою… Давай перебиратися на мою каталку та й поїдемо звідсіля туди, де тепліше, де вікна сонечком освітлені…

Удвох з анестезіологом вони нарешті розв’язали мене, переклали на каталку, по підборіддя накрили простирадлом.

— Поїхали!..

Все відбувалося наче в тумані, я все ще не міг чітко мислити, думки весь час плутались, але усвідомлення, що операція закінчена і все відбулося так швидко — якусь там секунду мого перебування в пітьмі і що взагалі операція виявилась не такою вже й страшною, як я боявся, і ніякого болю я не відчував і нині не відчуваю і що нарешті мене везуть туди, де тепліше й вікна освітлені сонечком, зігрівало й бадьорило мене… Виявляється, крім чорнющої порожнечі на дні бездонної прірви є ще білий світ, у який я повертаюся. У той добрий, добрий білий світ планети Земля, у якому сяє сонечко.

Виїхали в коридор і повернули до ліфтового майданчика на поверсі (по той бік його — реанімація) — медсестра легко котила каталку, коридором сюди й туди снували хворі, лікарі.

Раптом почубся крик (ні, радше, зойк):

— Валіку?!! Валіку?!!

Я скосив очі й побачив під стіною до болю знайому і дорогу мені жінку і наступної миті збагнув: та це ж моя дружина… Люда-Люсічка…

— Це я?.. Як ти? Обізвися до мене. Тобі не болить?

Я надсилу відірвав голову від подушки, зусиллям підняв її, хотів було посміхнутися і щось сказати підбадьорливе, але губи мене не послухалися, та й слова не міг вимовити. Як і голови втримати. Вона впала на подушку каталки і тієї ж миті я почув чийсь крик:

— Жінці погано!!. Хто там з медперсоналу?.. Сюди! Жінка втратила свідомість і впала… Швидше зробіть їй укол!..

Я таки збагнув, що то моя дружина втратила свідомість і посунулась під стіною, але прийти їй на допомогу не міг… згодом я дізнаюся, в чому річ: як моя голова впала на подушку, дружині здалося, що зі мною щось сталося непоправиме… І вона, сунучись по стіні, за яку намагалася вхопитися, втратила свідомість… Я вже не бачитиму, як їй робитимуть укол, як приводитимуть її до тями, запевняючи, що зі мною все гаразд… Попереду мене чекало реанімаційне відділення, що відгороджене не тільки від світу, а й від самої хірургії, де свої бригади, графіки, свої правила і закони. І там мені доведеться лежати під крапельницями, що починаючи з восьмої ранку й до дванадцятої ночі подаватимуть у мої вени фізіологічні розчини та ліки…

А ще з ніздрів носа стирчатимуть дві трубочки, одним кінцем через страховід вони уведені в шлунок, другим через ніс назовні, вниз до скляних банок, що стоять під ліжком. А ще збоку в животі дірка, через яку теж виведена трубочка під ліжко в посудину. А ще в інтимний орган мені увели катетер і трубочка його теж виведена під ліжко — не ворухнутись мені, не перевернутися…

Шість діб непорушного лежання з розведеними вбік руками, у венах яких стирчатимуть голки… Спина затерпатиме і медсестра двічі на день, підсунувши під неї руку, розтиратиме її спиртом, уколи, яким, здавалося, ніколи не буде кінця-краю… Шість діб без їжі (яка їжа, як шлунок, чи що там від нього зосталося, відключено), без краплини води (рятувала глюкоза та розчини, що їх уводили у вени), шість днів на межі цього світу й того, коли зміну дня і ночі можна було спостерігати лише по кольору вікон: чорні — зараз ніч, синіють — настає ранок, білі — день. І знову: чорне — ніч, сині — ранок, білі — день…

Безконечні уколи, консиліуми, що їх лікарі проводили біля мене напівшепотом на їм тільки й зрозумілій мові і знову: чорні вікна — ніч, сині — ранок, білі — день…

І — уколи, уколи, уколи…

Постійні крапельниці у дві руки…

Обслуговуючий медперсонал — медсестри, лікарі, санітарки працюють цілодобово, двадцять чотири години на добу, щоранку о восьмій і щовечора о шостій змінюючись.

1 2 3