Якщо й не до Індрика, то хоч до забутого — якщо він зберігся, — лазу старого рудника. Якраз того дня минало сторіччя від дня народження дідуся — я й зібрався під горою його пом’янути. Взяв баклагу — стару, ще дідову, — налив у неї домашнього червоного винця, яке дід мій любив, каску його прихопив та обушок у ранзі реліквії (другодні я мав відвезти обушок до гірницького музею), та й пішов — нікому не сказавши й слова куди. Якщо раптом завалить мене — така, думаю, доля моя… А боятися мені ніби й нічого — життя вже прожите.
Попошукав у заростях глоду, — а заросло там! — вхід до печери, що його пам’ятав ще з дитячих літ, коли бігав туди зустрічати діда, але так і не здибав його. Чи завалився, чи не знайшов… Досидів на каменюці, що лежить там з давніх часів, пожурився, діда згадуючи. Випив нахильці з баклаги — за помин дідової душі, який все життя працював під землею, а тепер туди назавжди перебрався… Індрика згадав — де ти, подумки питаю, — добрий звіре, що колись рятував нас від спраги? Колодязі висихають, земля репається — хто тепер нашу землю рятуватиме? Як нам далі бути — одну цистерну води на тиждень привезуть — хоч пий, хоч дивися… Сиджу, вино пригублюю та з дідом подумки балакаю, то з Індриком. Його вже ніхто в наших краях і не згадував, бо жив він у пам’яті доти, доки ще кахикали гірники-рудокопи. А як вони перебралися на гірницьке кладовище і лежать там, усіма забуті, і могили їхні позападали, а де і з землею зрівнялися та густими степовими травами позаростали, то й Індрика в наших краях забули. Теперішню молодь якісь патріархальні індрики не цікавлять. У неї своє життя і свої… Ні, не герої, на жаль, а — кумири, безголосі випендрики з сучасної естради…
Сиджу, аж гульк! — під землею, де гора, щось наче заворушилося, аж дерева зашуміли. А тоді як загуде! Як задрижить, затрясеться! Потім там ніби щось заворушилося, повертаючись, зітхнуло тяжко так.
Схопивсь я, проте не тікаю. Не в тому я віці, щоб значить, боятися. Та й чого боятися, як найбільша небезпека кожної людини — смерть — уже стоїть у мене за плечима. Чекає свого часу. То хоч бійся, хоч не бійся, а її, з косою, не минути, бо інакше й смерті не було б.
Коли це вдруге як задрижить, біля підошви гори чорна змія вихилясом-вихилясом, вгору пара вдарила і в тій парі якась мара з’явилася. Голова наче коняча, видовжена. Де це, думаю, в заростях глоду кінь міг узятися? Зир-глип, а на лобі в того чудиська гострий ріг. А далі мовби зміїне тулубище. А, може, то мені такечки здалося?
Промайнуло те видиво і зникло. Лупнув я, протер очі — чи не сплю бува? Ще глипнув на ту мару, конячу голову з гострим рогом на лобі та зміїним тулубищем, — а на тім місці, на галявці біля глоду коник пасеться. Чи не нашого сільпо гнідко? Щось схожий… Підняв він голову, пирхнув, на мене подивився, як мені здалося, уважно. І наче підморгнув… І в мене щось як мороз по спині пішов — виходить, я ще не розучився, слава Богу, боятися. Очі в нього великі, вологі і такі печальні, сумні та журливі. Як дивився на мене, то наче хотів щось мені повідати, а в очах його навколишній світ плив… Тепер я думаю, що то й не кінь був, то Індрек мені з’явився. Ото років, мабуть, сто минуло, як він востаннє вигулькував у світі білому… От і вдруге з’явився.
Нікому я про те видиво не розповідав. Кінь той у ранковому тумані на моїх очах зник, наче крізь землю провалився. Тож я й промовчав, аби молоді з моєї старості не сміялися, вони тепер, крім бізнесу та балачок як пошвидше заробити не працюючи, вже ні про що не говорять… Але другодні — повірите? — в колодязях Зеленої Долини почала з’являтися вода.
Онук мій аж у долоні заплескав.
— Природа відновлює рівновагу, — каже. — А ти — Індрик, Індрик…
"Еге, відновила б вона, якби я не сходив до Індрика", — подумав, а вголос сказав:
— А хіба Індрик не природа?
— Ну… в принципі, звичайно, так, — змушений був погодитись мій вчений онук, молодий та ранній. Озирнувшись, раптом шепнув: — Я знаю, ти вчора ходив до відвалів, де колись виробки старого рудника починалися. Ходив, кажу, а сьогодні в наших колодязях почала з’являтися вода. То в Індрика й справді добра душа?
— Добра, — одказую, — тільки шкода, що ми до природи буваємо недобрими.
— Ти маєш рацію, діду, — повагавшись, онук ще шепнув: — Чуєш, на всяк випадок не поривай з ним зв’язків… У природи ми вже стільки взяли, що й справді нам нічого від неї чекати милостей… До Індрика ще твій дід ходив, а ти у діда свого вчився, віру його переймав…
— Кому зараз потрібна дідова віра? — я питав не онука, я нікого взагалі не питав, я просто бідкався. У простір. — Ніхто вже, мабуть, не вірить. Дідівське та батьківське вже щезло із століттям. А без віри й душі немає. Навіть у звіра, що вже за людину казати.
Ще через день, як я нарешті зібрався відвезти в місто дідів обушок (давно вже обіцяв подарувати тамтешньому музею та шкода було з пам’яттю про діда розлучатися) на Зелену Долину, спечену суховіями (добрий місяць відлютувала шквара в наших краях, згубивши ледь чи не половину врожаю) нарешті посунули чорно-сизі хмари.
Схоже було на те, що під небесним шатром затівалося щось на кшталт тривалого чи не цілодобового обложного дощу.
Дорогами й путівцями кушпелили вітри, женучи хмари чорного пилу, там і там закрутилися вихори.
Сонце, ще вчора спопеляюче в голому небі, сьогодні то вигулькувало з-за хмар, вже зовсім не пряжне, то знову в них ховалося.
Прибита пилом край шляху кукурудза, відчувши в повітрі вологу, піднімала й розправляла широке листя.
В кукурудзі, неподалік асфальтівки, якою котив наш автобус, стояв знайомий сільповський кінь Митько, він уже певно встиг наїстися дармовщини — ач, як набив пузило! — і тепер задоволено підставляв голову і всього себе навстріч прохолодному вітерцю. З минулого літа він пасся, де хотів і скільки хотів, і ніде для нього не існувало заборонених зон і території. Проробивши в сільпо все своє коняче життя, він нарешті був відпущений на заслужений…
Я помахав йому з вікна автобуса. У відповідь Митько махнув мені головою — щасливої, мовляв, дороги…
І все ж, гуцикаючи на сидінні (асфальтівку вже бозна коли в останній раз лагодили), я притискував до колін дідів обушок, замотаний у стару сорочку і вперто думав, що позавчора, біля гори, де позаростали глодом відвали, вибравшись у наш світ на межі двох століть, мені все ж таки явився Індрик. Просто він був дещо схожим на нашого сільповського коня Митька — такий же добрий, і такий же трудяга. Як і всі в нашому краї.
Добра, одне слово, душа, хоч він і звір.