А одного вечора сталося таке. Я сидів біля телевізора і щось дивився — що саме, не пам’ятаю, бо думав про Наталку: як там у неї? Чи все гаразд? І що робити — погоджуватись на стимуляцію чи далі чекати? І ще захотілося, щоб Наталка була поруч, розвіяла мій сум та самотність… Так хотілося… І ось наче хто мені сказав: зараз теленькне дзвінок на вхідних дверях, ти відкриєш двері і поріг переступить Наталка. Хто таке казав, не знаю, але в мені з’явилося переконання, що так воно й буде. Власне, передчуття. І те передчуття було таким сильним, що я встав і мимовільно підійшов до дверей. А потім наче отямився: який дзвінок у двері? Та й Наталка ніяк не може з’явитися — вона в пологовому будинку, ходити їй уже важко, пологи можуть початися в будь-яку мить, то як вона з’явиться зараз вдома? Нісенітниця…
І в цей час над вхідними дверима продзвенів дзвінок. Все ще не вірячи, що передчуття так швидко збулося, я відчинив двері і ледь не впав: по той бік порога стояла… Наталка. Стояла з великим животом, у лікарняному халаті, в кімнатним капцях… Мара? Сон?.. Так, так, я заснув, сидячи біля телевізора, а думав перед тим про дружину, от мені й приснилося… Але я не спав, а по той бік порога стояла Наталка і тихо посміхалася. І була одинадцята година вечора.
— Та показуй же, що ти тут зробив? — переступаючи поріг, запитала дружина. — З кухнею впорався? Шафочки повішав? Ой, як гарно у тебе вийшло! Майстер ти мій, ніколи не знала, що ти можеш так вдатно і гарно робити.
Ні, це був не сон, у квартиру зайшла реальна моя Наталка. І тільки тоді я нарешті отямився і переконався, що це не сон?
— Ти-и?.. З лікарні?.. Що трапилось?.. Тебе відпустили?…
— Ні, сама, бо хто б мене відпустив у такому стані? Трохи боялася, щоб в дорозі не народити, але дісталася благополучною.
Вона присіла на диван, випростала ноги, вперлася спиною в бильце дивана, бо великий живіт заважав їй сидіти рівно, й полегшено зітхнула.
— Як добре, що я вдома.
— Ти що — втекла з пологового будинку?
— Ні. Просто сумно мені сьогодні чомусь стало, так сумно, як ще ніколи не було. Захотілося вдома побувати, тебе побачити.
— То ти — втекла?
— Просто вийшла з палати у двір, на вечірню прогулянку, не зчулася, як і опинилася на вулиці. Аж тут таксі… Гроші в мене були, ну й поїхала додому… А тепер зізнайся: ти думав про мене? Ти хотів мене бачити? Ніби чийсь голос у мені бринів і бринів та все переконував мене, як ти мене хочеш бачити… Я не втерпіла і втекла з лікарні… Але зізнайся: ти справді сумував за мною, справді хотів мене бачити, чи то мені тільки здавалося так?
І я вперше з вдячністю подумав про загадкову істоту в квартирі. Це ж вона (чи воно) передала (передало) мій сум за дружиною, моє бажання її побачити в цю мить…
Вранці я відвіз Наталку в пологовий будинок (там уже зчинилася паніка — вночі пропала породілля!) і, повернувшись додому, до вечора клеїв шпалери. Закінчив пізно, прибрав обрізки, вимив підлогу, довго плескався під душем і десь за північ ліг спати. Заснув миттєво, як провалився. Чи спав, чи не спав — прокинувся так же миттєво, як і заснув. А прокинувся од відчуття тривоги й неспокою. Хитнув головою, проганяючи рештки сну, глянув на настінний годинник — четверта година ранку. Вікно у спальні відчинене (звечора було душно), від легкого подуву прохолодного вітерця злегка коливається гардина… Ось тоді, разом із тривогою й неспокоєм, що охопили мене, я відчув, що в спальні хтось присутній. І стоїть він за моєю спиною, по той бік ліжка, у проході між ліжком і стіною. Усім своїм єством я відчував флюїди, що йшли від нього, здавалося, чув, як він стримано і сторожко дихає. І ще було відчуття, що я своїм раптовим пробудженням застукав його зненацька у спальні, що він — чи воно — занепокоєний моїм раптовим пробудженням і тепер не відає, як йому бути, адже не хоче, щоб я його побачив. А досить мені повернутися, глянути назад, як я його й побачу. А цього робити не варто. Хтось мені наче сказав: "Не смій на НЬОГО дивитися, це небезпечно для тебе…"
Але я спершу не надав значення тому застереженню. Сидячи до НЬОГО спиною, я почав повільно повертатися. "Не смій, не смій цього робити!" — так хтось поспішно мені навіював, але я вперто повертався, вирішивши, що таки — наперекір всьому — подивлюся на загадкову істоту, котра поселилася у моїй квартирі. І ледве я почав повертатися, як щось м’яке і тепле вперлося мені в плече. Відчуття, що це рука, у мене не було, але що воно було м’яке і тепле, я добре пам’ятаю. І вперлося воно в плече з явним наміром перешкодити моєму повертанню. Я наліг плечем сильніше і відчув, що й воно сильніше вперлося в моє плече. "Ну, постривай!.." — подумав я, відчувши в собі спортивний азарт. Річ у тім, що я ще із шкільних років займаюся боротьбою, неодноразово брав участь в юнацьких змаганнях на першість по самбо й дзюдо, а в армії був нештатним інструктором з бойового карате. З самбо й дзюдо завоював чимало призів та нагород, був чемпіоном республіки — у своїй ваговій категорії. Тож на змаганнях, як і на численних тренуваннях я вислизав і не з таких обіймів. У крайньому разі сили мені не позичати, пульс у мене завжди 60 ударів за хвилину, витривалість є, я добре тренований, вмію володіти своїм тілом, знаю такі прийоми, про які інші, не спортсмени, й не підозрюють, і заблокувати моє плече, коли я захочу повернутись, нікому не під силу… Отож, я зібрав всю свою волячу впертість, уміння та волю і навіть не зміг повернутися, ворухнутися, не те, щоб повернутися бодай на кілька міліметрів. У моє плече наче граніт вперся, залізобетон, сталева балка. Такої сили, як у тієї істоти, котра вперлася мені в плече, у людей не могло бути. І я зрозумів, що істота, котра стоїть зараз у мене за плечима, володіє надприродною силою і мені, людині, її не збороти. І враз стало страшно перед феноменальною нелюдською силою. Охоплений страхом і ображений водночас (що я слабкіший за нього), я ледь було не скоїв непоправимого.
Як добре, що я вчасно схаменувся. Пригадав (все це пронеслося в моєму мозкові блискавично), як ще батько, коли в нас заходила мова про потойбічні сили, про народну міфологію, про різних там чортів, відьом, домовиків, а останнім часом і про НЛО та різні випадки полтергейста, завжди говорив: "Віриш ти в ці сили чи не віриш — це твоя справа. Але ніколи не треба втрачати здоровий глузд, не дуріти, зустрівшись з незнайомим загадковим явищем, що не лізе ні в які ворота. Твоєю зброєю в подібних випадках мусить бути тільки витримка і доброта. Навіть потойбічні сили пасують перед людською добротою, а нечисті сильні тільки тоді, коли людина злиться. Бо на зло, завдане їм, вони неодмінно відповідають злом — ще страшнішим за людське зло…" І ще розповідав про нашого, українського шута-чорта, котрий любить — за народною міфологією — заховати якусь річ і збоку спостерігаючи, як людина шукає ту річ, потішатися. У таких випадках, передавав мені батько пораду своєї бабусі, гніватись чи сердитись аж ніяк не можна. Як і втрачати лагідність, бо шут-чорт не терпить психів та неурівноважених людей, у котрих відсутнє почуття гумору. Тож треба в таких випадках сказати, звертаючись до невидимого жартівника (сказати спокійно, лагідно і миролюбиво): "Ну, погрався, пошуткував і досить. Віддай те, що ти заховав…" І шут-чорт, скорений вашою лагідністю, вдячний, що ви не образились за його жарти, відразу ж підкине вам зниклу річ, вона раптово з’явиться перед вами на видимому місці.
Отож, згадавши батькову науку, я заспокоївся, гнів і роздратування щезли. Все ще відчуваючи моноліт, що вперся мені в плече, я полегшено зітхнув, розслабився і, дивлячись прямо поперед собою, сказав майже лагідно:
— Ну, погрався, пожартував і досить. Я знаю, що ти добрий, відпусти моє плече і йди собі. Я дивитися на тебе не буду. Якщо ти сам цього не хочеш…
І тільки я сказав, як нелюдська сила, що вперлася в моє плече, зникла. Мені стало легко і просто від того, що я не зірвався, не образив навіть потойбічну силу. Якусь мить я сидів все так же непорушно, даючи змогу ЙОМУ поза моєю спиною вийти з кімнати. Вдалося (чи вчулося), що десь скрипнули двері. І тоді я повільно повернувся. Позад мене нікого не було, але двері у спальню були напіввідчинені, хоч я добре пам’ятаю, що на ніч їх зачиняв щільно (я взагалі не можу спати, коли двері спальні відчинені).
Я встав і підійшов до вікна, вдихнув на повні груди свіже передранкове повітря. У місті стояла тиша, тільки десь у сутінках вже вмираючої ночі прошумів шинами перший тролейбус. Я повернувся до ліжка, ліг, але заснути вже не міг. Лежав і думав про НЬОГО — невідому мені істоту, котра чомусь жила в моїй квартирі (чи й досі живе) і дуже потерпала від моєї дратівливості, психування, але вмить ставала добрішою, як ставав добрим я — мабуть таки в людській доброті щось криється, сила якась превелика, що допомагає не лише нам, людям, а й представникам інших, потойбічних світів. Але чому ВОНО не захотіло, щоб я його побачив? Мабуть, це таїна і не треба нам спішити будь-що її відкрити, можливо, ми до тієї великої таїни ще не доросли. Вони добрі, коли добрі ми, а ось коли ми злі, то завдаємо їм тяжкого лиха. Може навіть своїм злом і вбиваємо їхнє життя.
Але тут в мої міркування зненацька вклинився чийсь голос… Хоча, ні, швидше відчуття, що хтось щось хоче мені передати… Ось зараз задзвенить телефон… телефон… зненацька… зненацька… Я згадав, що Наталка в пологовому будинку і враз у грудях похололо… Але мені не слід боятися дзвінка… не слід боятися… дзвінка… він буде добрим для мене…
Ще через мить продзвенів дзвінок. Різко й наче аж лякливо в ранковій тиші, але я вже був готовим до нього, і він не сполохав мене. Серце моє хоч і тенькнуло, але тенькнуло в передчутті доброї вістки.
Вістка й справді була доброю.
Дзвонили з пологового будинку — щоб привітати мене з довгоочікуваним батьківством.
— Щойно ви стали батьком чудової донечки — з чим вас і вітаємо. З дитиною і матір’ю все гаразд. Чекаємо вас…