На калиновім мості

Степан Васильченко

Сторінка 3 з 3

Пішов по самовара. Ми посідали коло грубки.

— Так де я тоді ділась із школи? Мені й досі соромно, як згадаю,— і вона розповіла цікаву історію.

Знаючи її експансивну вдачу, можна тому цілком пойняти віри. Головну ролю одіграв той мій лист, що я послав з хутора перед святами Маркові. Виявилось, Марко ще з школи і не думав пори-вати зв’язки з Тасею. Тими пам’ятковими святками, їдучи з семі-нарії додому, він здибався в Києві з Тасею. Читали мого листа — вирішили приїхати обоє. Марко раніш, Тася днем пізніше. Марко-ві хуртовина замела залізницю — не приїхав. Тася приїхала і, поба-чивши, що Марка нема, обурилась, схвилювалась. Думала — підвів навмисне. У візника довідалась, що назад поїзд — світом. Тихень-ко, щоб не робить гомону, вийшла з хати, сіла на того ж візника та зразу ж поїхала.

Я слухав, як на голках.

— От тобі й Марко! Який? Писав кілька листів, а про це хоч би слово! Це такий товариш! Це — земляк!..

...Перейшли на давні спогади.

Про учителів, про учнів, про шкільні пригоди. Згадали безта-ланну красуню Марусю. Вона таки поїхала за нареченим в за-слання.

Поїхала, захворіла на тиф, померла.

Зітхнули.

І раптом весело засміялись, пригадавши, як колись Марко за-туляв уші, щоб не чути "Марсельєзи".

Радісне й смутне — все поспліталося, а над нами ніби повисла велика радість: ось-ось зійде й засяє сонце над усім нашим краєм. І тихішав у нас гомін, мов у дітей, що перед святом розповідають казку, щоб швидше згаяти час.

Згадуємо минуле, говорим про давнє, а думка повертає до од-ного. Ні-ні, та й знову тієї ж:

— Виходить — повінчались... жених!.. А хоч би ж був словечко на-писав! Стій же, я побачу тебе!

І знову Тася, шаріє, як піон:

— А ви зразу нібито й не догадались?

— І в голову не приходило! Дід каже про якусь Наталію Андріїв-ну, а мені й не в голові, що то за Наталія Андріївна! Ну й погуляю ж у вас на весіллі, Тасю! Тільки глядіть, щоб весілля було з музи-ками, з дружками, з світилками...

Очі в Тасі засяяли. Зітхнула:

— Та хто зна, як воно буде. Може, ще й та чутка була неправдива, що їх повипускали, може... такого завдадуть весілля...

Позирнула з опаскою на вікна.

Аж так. Хтось у вікно: стук!

Тінь одразу пробігла по лицю Тасі.

— Ну от... Чуєте?

Одразу наїжачилась темрява, ворожа стала.

Тася раптом до лампи:

"Ху!"

Погасила.

Шепотить у темряві:

— Це, мабуть урядник! Коли буде питать мене, кажіть що вдома немає.— І вже за пальто, за хустку, тримається за двері.

Одтуляю на вікні ріжок ковдри, придивляюсь: якийсь дядько...

Через плече полотняна торба, в руках ціпок, чобітьми топче осінні квіти під вікном, що срібною комашнею вже вкрила їх па-морозь...

— Хто такий?

Проти вікна забіліли зуби — сміється. Лице томлене, мучене, ні-би в мертвого. Очі позападали, світять десь із глибини, здавалось, хтось начепив жартома машкару.

— Хто такий? — голосніше гукаємо, стривожені, вже з Тасею обоє.

І зразу мурашки розсипалися поза спиною: в запалих очах у "мерця" запалало, блиснуло як криця і під вікном прогриміло громом — переможне і грізне:

Отречемся от старого мира,

Отряхнем его прах с наших ног...

— Марко!! З тюрми!

Тася заметушилась по кімнаті. Сміється, а очі набіглй слізьми. —

— Воля! Воля! Хай живе воля, рівенство й братерство!

Всі наші розмови, спогади, жалі — все розлетілось, як тріски. Так діти розкидають свої цяцьки, коли летять назустріч давно споді-ваній, забареній матері...

Столітня минала ніч, розпадались мури...

— Діду, світла! Світла!

* * *

...Так от весілля... Коні воронії, бубни, музики...

Загрібай, мати, жар-жар,

Буде тобі дочки жаль-жаль...

Разом: радість, воля... маніфестації, співи, мітинги, організації...

А далі, як сніг серед літа,— драгуни!..

А далі — козаки! А далі засвистіли лютим вітром нагаї, закрути-ли вихрі. Ось тобі весілля! Ясну молодість, карі очі, співи — все за-кружило, понесло-понесло, як у бурю зо-рваний лист, за тисячі верстов у сніги. Гай-гай, куди занесла ти мене, моя сива шапка! Аж серце мліє!

Крижані гори! Білі ведмеді!

Північне марево — чари!

А далі — пекучі морози, молоді обличчя, гарячі очі, червоні на щоках маки...

А далі...

Та що ж це за вітер такий пекучий, що в лице віє, віє, як огнем?

І я ніби пробуджуюсь од сну: із естради подимає гарячим віт-ром, як кропивою жалить:

Ой догнали літа мої

На калиновім мості...

Ой верніться, літа мої,

Хоч до мене в гості.

* * *

Яскрять золотом огні. Попід стінами ті ж тихі тіні стоять у він-ках із барвінку. Море мужніх, бородатих голів посхилялось, мов під запашний цвіт у саду. Сидять, як у завороженому сні, соколом пославши думки за літами своїми.

І сидить між ними Наталія Андріївна, на руку схилилась. При-мовкла, щоки од жалю горять.

І дивиться вона на мене, ніби за цю коротку мить од куплета до куплета була вже між нами довга-довга розмова,— хитає головою. Може, майнули їй перед очима теж весільні коні чи помарились далекі сніги, чи, може, того що бачить — моя ось голова сивим сні-гом закуріла-закуріла... Чи, може...

Ой...

Що ж то за сон, що ж за марево увижається мені, що коло жар-кого осіннього огника сидять темної ночі пастухи в степу? Пас-тухи сидять, а до них мандрівник з темряви наближається...

Шапку знявши, голову схиливши. Сивий чуб його вітер розві-ває. Реп’яхи на полах у його, на ногах болото, туга в очах. Підхо-дить заклопотаний, сумний, мов волів шукає. Питається, і чудна в його мова:

— Не бачили, не чули — не їхали тут мої літа?

Сміються.

— Які ж твої літа?

— З музиками, з бубнами, з прапорами, кіньми вороними.

— Не бачили, тільки чули: погули літа твої геть поза горами. А як їхали, співали:

Не вернемось, не вернемось,

Не знаєм, до кого..

1 2 3