До цього їду, а третій, Мак-симко, з думки не йде, бо й до його ж треба, бо й тому горе...
— А де ж, бабо, цей уже твій Максимко?
— А Максимка посадили в Києві.
— Теж у тюрму?
— В тюрму ж — не куди.
Збоку сидить панок, перснями грається. Чмихає носом, вер-титься на місці, не всидить... Далі не втерпів:
— Добре ж учила, бабо, синів, що одного й другого в тюрму по-садили. Може, й третій туди б попав, коли б не хворий? Га?
Дивиться на свого сусіду, осміхається. Примовкла жінка, тільки зігнулась, скривилась-скривилась, так ніби він тими словами ко-лючку загородив їй у груди...
Добре і тут нагодилась: із станції прямо на кладовище;..
Скільки золота, золота того сумного, осіннього... Скрізь — поміж хрестами, поміж могилами, по лавочках, навіть на пам’ятниках і хрестах... На кладовищі од його аж сяє... Коли вперше глянеш на це море жовтого листу, зразу аж серце стенеться: на мить помрі-ється обмареним очам, що то повно скрізь весняного сонця, його золотого, гарячого проміння. А глянеш удруге — і серце заниє: не-ма сонця — то золота печаль. Сум...
Над свіжою могилою — молодь, шумить, як зелений сад. Стоїть тихим чаром подих юності. Блиск молодих очей, запальні промо-ви, гомін...
Жінка... сакви на плечах. Марна...
Плаче.
Оступили:
— Що таке? Хто ви, бабусю?
— Ох, діточки мої, та це ж мого Андрійка ви тут поховали!
Зашуміли:
— Мати! Мати!
Дали виплакатись. Розпитували, далі почали про сина розпові-дати: один поспішає розповісти перед другим.
— А чи знаєте, бабусю, що у вашого Андрійка був талант?
Зводить на їх заплакані зацікавлені очі:
— Як се, діти, талант?
Пояснили:
— Маляр був би з його людям на диво та на радість.
Розмовляли, розважали, поки й сонце зайшло.
— Ходімо, бабусю, з нами, ми вас переночуємо.
Затурбувалась:
— Ні, ні. Оставте мене, діти, тут.
Не домагались... Тихо-тихо розійшлись, залишивши стару у си-на в гостях одну.
Так і просиділа над свіжою могилою всю ніч, при зорях розмо-вляючи з сином. Припадала головою до могили, питала:
— Чи ти оце чуєш, сину, що я говорю до тебе?
А як почало видніти, умилась росою, пішла до базару, питаєть-ся:
— Де б я тут найнялась хати мазать або води носити?
Київ... По бульвару плентає, як нічна тінь серед білої днини, стара жінка. Коло личаків — курява, як димок,— всилу ноги пересу-ває. Чи невидюща, чи на ноги недужа. На плечах — сакви, в руках — костур. Спинилася коло лавочки, де веселою юрмою сиділа мо-лодь. Дивиться на юнаків, хоче щось спитати — очі засвітять щи-рістю та й знову погаснуть — боїться.
Помітили. Привітно:
— А що вам, бабусю?
Губи ворушаться — щось каже — не чути.
— Голосніше, бабусю, не чуємо!
Підійшла ближче:
— Скажіть, будьте ласкаві, де у вас тюрма пересильна?
— Далі. Отам-отам! Бачите оті тополі, так за ними: Одві-дувать когось ідете?
— Максимка, сина... Іду та й не знаю, як мені туди доступити. Кажуть, що, може, й не пустять.
— Під слідством?
— Еге ж, еге — під слідством.
— То, мабуть, таки й не пустять.
— Радили прохати начальників, може, зглянуться, що я стара та дуже здалека.
— А звідкіля ж ви, бабусю?
— Ох, сяду я, діти, коло вас та трохи спочину.
Сіла на лавочку.
— Здалека я, діти, дуже здалека: може, чули, є там село...
А незабаром вже розповідала і про дочку, і про Петра, і про Ма-ксима. А надто про того Андрійка. Все пригадала. Згадала і те, як лежав недужий колись, вернувшись з Криму, кавуна забажав.
— Дуже любив їх він змалку. Скривився: "Так оце б я, мамо, ка-вунця з’їв, так з’їв..."
А в неї лежав у скрині срібний карбованець — збиралася восени хату крити,— пожаліла не купила.
Зітхнула, похитала гірко головою:
— Кажуть: талант... Гіркий, сину, був твій талант.
Витирає очі полою.
— Сину мій безталанний, та коли б же я була знала, що ти ще й людям будеш до чогось гідний, то я б тії й останньої ночі недоси-пала та тії людям мітки пряла...
Оточили, слухають, як води в рот понабирали. Очі дедалі смут-ніють, обличчя темніють, ніби в хмару зайшли.
Хтось зітхає з глибини:
— Погостювала бабуся в дітей.
— Отож такі гості: з дочкою в чужому наговорилась степу, а в сина насиділась на могилі. Не знаю, як пощастить тут... Ох!..
Задумалась.
Кинулась — бере сакви на плечі.
— Піду я вже. Коли не пустять, то хоч подачу, може, приймуть. Купила груш, сливок трохи, булочку... Треба б чогось кращого, так грошей обмаль. І то мусила заробляти найнялася хату мазати... У місті, у євреїв...
На хвилину спинилась, і в очах пролинула якась хмарка. Зі-тхнула, похитала головою:
— Отам іще життя! Тії бідні діти, як бур’ян ростуть. Та в чиряках, та в болячках, та нестрижені, та замурзані. Я вже сама їх і помила, і постригла, і ліків їм дістала. "Дивись,— кажу,— Хайко,— це до мате-рі,— щоб ти мені отак і отак робила!" А то народить — народила, та й покидала, як щенята...
— Прощавайте, діти... Спасибі за раду.
Грати...
Повно їх нагнали, повно — сісти немає де. Всі молоді, як зелений ліс. Гомін, співи — ніби на свято зібрались. Стелять собі шлях да-лекий:
Куди вони йдуть,
Там бори гудуть...
А один молоденький, безусий — зовсім дитина, з "Кобзарем" у руці, як із молитовником, все коло вікна отирається. З ранку до вечора. Все йому цікаво, що там на вільному діється світі: дядько на возі і чиясь коза...
Кличе:
— Товариші, а подивіться, що воно за жінка сидить проти наших вікон. І вчора цілий день сиділа, і сьогодні сидить. Сидить та все на вікна позирає.
Один по одному — стовпились коло вікна, крадькома вигляда-ють за грати, гомонять:
— Бідна бабуся — певно, десь до сина примандрувала!
— Та, видко, й не зблизька — одіж якась незнакома.
Почали вгадувати: один каже — так ходять на Волині, другий — понад Десною.
— Буханчика з калиною привезла, сердешна, синові,— жаліє жва-вий хлопчик.
Максим лежав на нарах. Снилась йому сю ніч хата під ясенами і півники в городчику, і брат Андрій — вже не хворий, веселий-веселий, радісний, як тільки малим бував... Цілий день, як обма-рений, ходив, думав про долю, що розігнала їх по чужинах...
Почув розмову, устав, підійшов до гурту. Визирнув і собі через плечі у грати... Думає: такі свитки носять і в нашому селі. Нагнув-ся, придивляється. Далі зразу — одного в один бік, другого в дру-гий, мовчки порозпихав товаришів, прожогом рвонувся до вікна. Очі заблищали, сам загорівся, серце билося, аж збоку було чути. Продерся до грат, тикається лицем то в одну дірку, то в другу, да-лі лицем до холодного гратища як прикипів.
Крикнув на всі груди:
— Мамо!..
Всі аж кинулись од його.
— Мамо Ковалихо!
Жінка на шляху здригнула, підвела голову, повела очима по ві-кнах. Побачила, схопилась, біжить до стіни. Плутається з саквами, руки вгору підіймає, як крила, мов до грат летіть зривається. Щось говорить — не чути.
Мов із гнізда чорний крук стрибнув їй назустріч. Навперейми руки розставляє. Стала, благає, кланяється, руку до серця кладе.
Наставляє проти грудей багнета.
— Мамо! Тікайте од його, то скажена собака!
Не чує: нагинається, ловить його руку цілувати.
Люто шарпонув її за плече, повернув до себе спиною, турнув межи плечі кулачищем.
Упала лицем на шлях, аж сорочка блиснула. Покотились сакви, посипалось із саков: хлібець, полотняна сорочка, кілька грушок...
Із-за грат, як грім:
— Шкура! Гадюка! Буде правда на вас, на катів, буде суд!
Тремтять грати.
Знову хатина між ясенами. Коло хати — пустиня, все позароста-ло бур’яном. Обійшла город, подвір’я — вертається знову до хати.
В хаті вже дівер. Стоїть коло стіни, з гвіздком у руці. Очі горять, як у вовка, сам аж тремтить... гвіздком на портрет націлюється...
Скрикнула:
— Що ти хочеш робити? — вхопила за руку.
— Пусти! Я йому, острожникові, очі повиколюю! Це ж він дітей твоїх занапастив, це ж вони пішли його слідами до своєї погибелі.
Рветься до стіни. Одіпхнула, стала між ним і стіною.
— Се, брате, дурне! Порядкуй у своїй хаті, а не в мене. Аж зади-халась.
Співали півні.
Одні й другі — сидить мати, як сиділа.
А вітри гудуть...
Вітри будуть, а ясени риплять, а матері дрімається...
Затріщав каганець — гасне.
Глибоко-глибоко зітхнула, підвелась, налагодила гніт.
Стала посеред хати, на того селюка, що на стіні, очі зводить...
Не: любить його дівер. Боїться. Все збирається колись порізати або спалити, а стара звикла до його, як до живої душі в хаті, мов-би поріднилася з ним.
Підійшла до малюнка, обсмикала рушник, краще квіти порів-няла, починає говорити до його стиха:
— Скажи, сумний, скажи, невеселий, ще й нерадісний: куди мої діти позаводив? Де мені їх шукати? Куди листи слати?
Витерла сльози, зітхнула.
— Як то в тій пісні співається:
Писала листи ніченьками,
А печатувала слізоньками,
А пересилала тими буйними вітроньками...
Чи так, сумний?
Мовчить, невеселий, мов із заліза кований, не гляне, бровою не поведе — твердий як криця. Тільки з думного чола, як огнем, па-шить, та ще причувається: ніби потаємки гуде в старій хатині бу-нтар — золотий дзвін:
І буде правда на землі!..
Повинна буть, бо сонце стане
І оскверненну землю спалить...