та й заплакав. "Дісьвительно, говорить... (По паузі). Та не рябєй, говорить, дєті, — богові молитва, а церкві служба... даром не минеться!.."
Г о д о в а н и й. Сутая правда, старик! Кажи — говори!.. Говори!
Д і д Ю х и м. І не минулась! Не пропала, кажу, бо дісьвительно прийшла Совєцька власть, которая за нашого брата стала і стоїть... І до судної дошки стоятиме... (Обернувся до сина. Затрусилася сива голова). А ти, сину, що їй зараз заподіяв?.. Виходить, вроді як до турків передався?.. Гай-гай!.. (До Васі). Впиши мене у протокол... за твого батька!.. І щоб дісьвительно було!..
З натовпу голоси: — Впишіть і мене!..
— І мене: Кондратія Хурсу!
— Сироту Юхима!
С м и к. Впиши! (Взявши у Васі протоколи, згорнув його). Було і є дев'яносто сім!
К о п и с т к а (на сторону Гирі та Годованого). Оце вам резолюція!
Тут дід з ділком як не вчепиться в діда Юхима:
— А на тім світі?.. На тім світі що тобі скажуть за хрест та за чашу? Куди тебе за них посадять?..
Д і д Ю х и м. Куди б не засадили, аби тільки не з тобою! Так і богові скажу: у очі в пекло, тільки не з тобою!.. (Одійшов геть, суворий, спокійний).
Д і д з ц і п к о м (заверещав услід йому). А ти думав, у рай?.. У пекло попадеш, щоб ти знав! У пекло!
Д і д Ю х и м (обернувся, подивився на всіх). Солдат пекла не боїться!..
Г и р я. Годі незгоди, граждани! Не треба ні бою, ні крові, бо вже й так земля наша вся в сукровищах... Краще попросимо товаришів, а наших сусід і братів... Навколішки станьмо... (Простяг руки). Благаємо вас, Серього й Мусію, і вас, діду Юхиме, ви ж найстаріша в слобідці нашій людина... благаємо — поставте чашу і хрест, покладіть на божий трон!.. Не знущайтеся!..
Монашки (як пні вклонилися). Молимо вас, православні... Благащим просимо словом...
Вклонилися і ті, що поруч стояли.
Ще вищою визначилась на задньому плані понура і грізна постать глухонімого.
С м и к. А ти, Гнате, не знущайся з темного люду! Кого дуриш? Кому очі замазуєш?
Г и р я. Сам же ти колись до церкви ходив, на криласі навіть співав, і люди тебе за це поважали. Коли тепер не віриш, то не заважай другому, не заступай стежки до бога...
С м и к. Був і я темним, та, спасибі революції, прозрів… Побачив, що віра — темниця, а попи то є сторожа... От і кажу...
Г и р я. Благаємо, покладіть святиню, бо їй же, сердешній, болить у немитих, може і грішних руках... Вона ж батьківськими й нашими молитвами вкрита, вона слізьми нашими полита... (Упав навколішки і заспівав: "Взбраннєй воєводо, побєдмгельная").
До його пристали Ч е р н и ц і.
З л и й г о л о с. Не знущайся, собако!.. Люди ж тебе просять, не звірі!..
Г и р я. Благаю!
Г о м і н: — Хліб заграбували...
— Худобу забрали...
— Овець, вороного коня...
— Качок, гусей, рядна, а тепер і святиню беруть...
— Та що ж це робиться?
С м и к. Як треба було царям воюватися, то з церков золото брали і дзвони, а як ми за шматок хліба воюємо, за свою власть, то вже й гріх? Граждане! Прошу вас циркулярно розійтисяі.. (До комісії). Ходімо!
Взявся йти, за ним рушила була комісія. Коли тут злий, аж дикий голос:
— Люди добрі, заступіть святиню!.. Рятуйте! Рятуйте, хто в господа бога вірує!..
Г и р я підштовхнув Л а р и в о н а.
Глухонімий вийшов, нахиливши голову, навперейми комісії.
Вишкірив зуби. Грізно мугикнув.
Раптом одним рухом вирвав у Копистки церковні речі, плечем одкинув С м и ка і ще когось. Од черевного дикого його ревіння шугнули, розступились усі.
Причинивши браму, поклав речі, вийшов, зачинив браму і став перед нею, темний, грізний, ошкірений.
Кинулись до його С м и к, К о п и с т к а:
— Оддай, Л а р и в о н е!
— Чуєш ти?.. Оддай, братко!
Л а р и в о н замахнувся дрючком — засвистіло в повітрі. Мусили одійти.
Г и р я. Не займайте його, не займайте! Це ж бог його з неба врозумив і силою своєю осіяв... (До всіх). Чудо явив!..
С м и к. Знаємо, хто врозумив!..
К о п и с т к а. Врозумили його тут, на землі! (До Л а р и в о н а). Ех, ти ж темниця, темниця, братко! Кого ти послухав, подумай!..
Г о д о в а н и й. Хіба можна йому людське слово почути чи чоловіка послухати, коли він од роду глухий і німий, граждани? Не що інше, як чудо господнє, граждани...
Д і д з ц і п к о м. Авжеж, чудо! Тільки бога почути воно може, тільки бога, щоб ти знав.
К о п и с т к а. Почує він і нас. грішних. (До Л а р и в о н а). Слухай, братко (на мигах та знаках), ось слухай: бач, пухлі кругом, їсти хочуть — як хочуть! Приходять до його (показав на Гирю), просять, падають... Дай-дай! Ворота заперто, собаки гав-гав — не дає!
Г и р я. Душу б оддав! Забрали! Нема!
С м и к. Душі в тебе нема й не було, а хліб іще є!
Г и р я. Нема!
С м и к. Є!
К о п и с т к а (до Ларивона). Помирають, братко, сам же ти бачив такі інциденти. І там помирають. І скрізь помирають. Ніхто даром хліба не дає. Говорять — дай гроші, що круглі і сяють... От-от, що круглі і сяють. А грошей нема: і в тебе, і в мене... А з чаші й хреста Совіцька влада викує гроші!.. От-от! Гроші, браток!
Г о д о в а н и й. Зуби!
К о п и с т к а. Що?
Г о д о в а н и й, дід з ціпк ом, м о н а ш ки : — Комісарам зуби!
— Каблучки!
— Персні!
К о п и с т к а, П а р а с к а і С м и к. Гроші на хліб!
К о п и с т к а. Бідному класу — тобі, братухо, мені й усім — за чашу і хрест золоті — хліба, браток, привезуть. Добрав тепер діла? От-от. Привезуть! Он-он з того краю, тією дорогою, з города... Брат, брат, як зариплять вози! А то й машиною, отим автомобілем. Бачив! Чох-чох...
Мабуть, надія замріяла в кожного, бо в натовпі голови всіх повернулись у той бік.
Глянув туди й Л а р и в о н .
Г о д о в а н и й (іронічно). Подивіться, граждани, подивіться! Он-он головний комісар їхній їде — голодная смерть! Га-га! Хіба не чуєте — ребрами торохтить?.. Подивіться, як кажуть, пожалуста...
У натовпі рух. В очах затінилось страхіття.
Чого ж ви всі одвертаєтесь?.. Га-га! Отож воно й є! Не привезуть! Бо ніколи ще до нас не возили — тільки вивозили. Га-га! Птиця повтікала — подумайте. Гав не стало!..
К о п и с т к а (підійшовши близько до Л а р и в о н а). Голодної смерті хрестом не одгониш, тільки хлібом... Все одно без чаші, без причастя народ умирає... На біса воно? Оддай, Л а р и в о н е!.. Ну, голубе?
Визвірився знов Л а р и в о н , замахнувся дрючком.
К о п и с т к а одскочив:
— Ех ти, темная сило!
С м и к. Одійди, Мусію!.. Його вже освітили й осяяли... (Вийняв нишком револьвера). Тепер тільки оце й допоможе...
К о п и с т к а. Ти здурів?.. Та вони цього тільки й ждуть... Кинь!.. Заховай!.. (Та й прикрив своєю рукою револьвер. Учепився за С м и к о в і руки).
С м и к. Пусти! Як оддамо цінності — оддамо усе. Або тепер, або... Пусти, кажу!
П а р а с к а (помітила, що лихо). Стійте, чоловіки, ось стійте! (Ухопила за руку Орину, вивела наперед). Ходімо, Орино, Л а р и в о н нас не вдарить... Ганно! Явдохо, чого стоїте? Ходімо всі жінки! Візьмемо чашу і хрест од його! Він нам оддасть, от їй-бо... (До черниць). А ви, ґави, цитьте! (До жінок). Ну?
Жінки зворухнулись проте не пішли.
Одна О р и н а пошкандибала, безтямно бурмочучи:
— Авжеж, ходімо!.. Ходімо, ходімо... Аби не додому — ходімо! По чашу ходімо!..
П а р а с к а. Стій, Л а р и в о н е, голубе, стій!
О р и н а. Авжеж, стій! Стій-стій! Татонько, стій!
Став Л а р и в о н . Дрючок додолу спустив. Дивиться.
П а р а с к а. Я тобі ще раз сорочку з бруду виперу... Тричі виперу, тільки ти не бийся...
Вищиривсь на неї Л а р и в о н, подобно усміхнувся.
А П а р а с к а так і засвітилась радісно:
— Бач, не забув, як колись я сорочку йому випрала
О р и н а. Авжеж, не забув, мій татонько. Бо хто ж, як не я, на його каліцтво зглянулась і в житі з ним трошеньки полежала... Татонько мій! Не забув — не забув...
П а р а с к а. Ти ж її не вдариш, Л а р и в о н е? А мене? Ні? А чашу та хрест оддасиш? Дурненький, на хліб поміняємо, діток погодуємо, од голодної смерті врятуємо...
О р и н а. Авжеж, погодуємо! Хоч раз погодуємо! Погодуємо-погодуємо. А вони засміються, татоньку мій... (Аж засміялась, до Л а р и в о н а припавши).
Повернувся Л а р и в о н , браму одчинив і виніс чашу та хрест.
Тиче іх Орині, Парасці, а сам одкрив рота, мугикає.
П а р а с к а. Сам винеси, Л а р и в о н е! Он-он туди, у ревком! Неси! Неси!..
Підійшли ще жінки, оточили Л а р и в о н а. Підбіг С м и к.
О р и н а (шкандибаючи попліч з Л а р и в о н ом, за чашу рукою вхопилась). Авжеж, неси! Неси, неси!..
П а р а с к а. А що! Дорогу дайте, чоловіки!
Натовп посунув за ними. Тільки біля Гирі та Годованого купка зосталась.
Та ще К о п и с т к а, скручуючи цигарку, одстав.
Запалив, цвіркнув та й кинув на сторону Гирі:
— Оце й я скажу — чудо! З резолюцією... (Іронічно). Ну, моліться, моліться, бо я б молився, та, вірите, ніколи... (Та й подався).
Завіса
ДІЯ ЧЕТВЕРТА
1
Напровесні К о п и с т к а сидів у сільраді сам. Коли чує: бам-бам-бам! — задзвонили в церкві. Задзвонили — перестали.
К о п и с т к а. Гм... Що за знак? Немов на пужар, тільки ж перестало... (Одчинив віконце, виглянув). Ага, Васько!.. Чуєш, Василю? Чи не знаєш часом, чого так у церкві задзвонили?.. Питаю, чого так чудно задзвонили?.. Не знаєш... А куди це ти з торбою, га?.. Що?.. Ти ось краще зайди сюди, синашу! Та на часинку!.. (Повернувся до дверей). Щось надумав, мабуть, хлопець.
Увійшов В а с я. Ноги пухлі. В руках паличка, за плечима торбинка.
К о п и с т к а. Здрастуй, синок!.. Так, кажеш, не знаєш, чого дзвонили?
Вася тільки головою хитнув.
Може, де пужар?.. Не видко, кажеш... Гм... А куди це ти налагодився?
В а с я (як хворий, повів рукою). А... туди.
К о п и с т к а. От тобі й на! Та куди саме?
В а с я. Не знаю... В город думка була.
К о п и с т к а. В город?
В а с я. Мати померла й батько, ви ж знаєте. А сьогодні дід вночі: тікай, кажуть, закурили — і вмерли. Сумно якось стало одному. Так я встав уранці та й пішов.
К о п и с т к а. А дід хіба не ходив до церкви? Г и р я ж там, кажуть, вареним ячменем людей годує!
В а ся. Діда прогнали... А я не ходив. Маслаки кінські збирав і варив. А палива з стріхи С м и кав.
К о п и с т к а (зворушився). То чом же до мене не прийшов, чудій ти, не чоловік! Я б тебе печеною ґавою нагодував... А в торбинці в тебе що?
В а с я. Та... Книжки.
К о п и с т к а.