Маруся Богуславка

Пантелеймон Куліш

Сторінка 10 з 22

Наступила хвилина гіркої земної розлуки...

Знай, ніколи тебе, о! Ніколи я так не любила,
Як у нужді страшенній, в багні та в кайданах уздріла,

Приступи, щоб у нас по Вкраїні та слава постала,
Що велика цариця в уста козака цілувала!"

Приступив та й упав на коліна, і серце замерло…
Покотилось із рук у Марусі Османове берло.

"З твоїх уст я п'ю смерть, — прорекла вона, — добре се знаю,
І кончину мою поцілунком солодким вітах".

І закрилась полою своєї царської порфіри,
І побігла, покинувши берло в руках у Заїри.

"О, спасибі ж тобі, похвало України велика,
Що ти нас слобонила з сього бесурменського лиxa!"

Козаки, стрепенувшись, як мурі ведмеді, казали
І хрести величезні на себе, ридаючи, клали.

"Хоть потурчилась ти ради лакомства й панства, небого,
Та пісень по шинках, молитов по церквах буде много.

Спасемо від гріхів ми гуртом твою душу убогу,
А до турчина знайдемо луччу, тверезу дорогу".

Обізветься Левко Кочубей, і гуде його голос,
Мов той дзвін великодній, і зв'яв у комишників волос.

"О сліпе ви бурлацтво! Не вам її душу спасати:
Її жде на небі Пречиста Ісусова Мати.

Ось галера блищить золота перед нами: рушаймо.
І Марусину славу із роду та в рід передаймо".

ДУМА ШОСТА

Дивна чутка по Стамбулу,
Дивна вість літає:
Кантемир галеру в море
Сам випроводжає!

Тріумфову проводжає
Пинду правовірних,
І на ній із вітром грає
Корогов невірних!

І не хвиля на Босфорі
Мармури змиває,
Чадра чадру зустрічає,
За руки хапає.

І не вітер крутить хвилю,
В кучері звиває:
До чалми чалма белькоче,
Стиха промовляє:

"Кінець світу наступає:
Серце-бо жіноче
Всім Стамбулом повертав,
Як само захоче.

У руках в джавурів клятих
Шабельки блискають.
На наругу нам з гармати,
Пливучи, гримають.

І несе їх вітер буйний,
Мов стрілу по морю,
І співають гайдабури
Про козацьку волю.

Ні, не нам, не туркам править
Світом сим широким:
Переважила русинка
Нас умом глибоким".

Як народиться між ними
Цар її удачі,
Наш Восток не раз гіркими
На морі заплаче.

Як народиться ж цариця
З розумом Марусі,
Не одна тогді присниться
Нам біда й на суші".

ПІСНЯ ВОСЬМА

ДУМА ПЕРВА

І

Горить лампада ярко, аж палає,
Неугасима жертва, дар любові,
Що й турчинові душу просвіщає.
Дає високі мислі й козакові...
Се чисте серце так горить-сіяє
У мороці глибокім ізувірства,
Що з Бога правди людям виробляє
Чудовище ненависті да звірства.
Ума й науки бич, корону суєвірства.

ІІ

Постила цілий день старенька мати,
Крижем перед Пречистою лежала,
Щоб непорочну трисвяту вблагати,
Немов якого турка-яничара,
Послать її дочці тиху кончину.
"А на мене, стару, — рече, — всі муки,
Що мали впасти на мою дитину,
Перенеси — аж до душі розлуки...
Нехай за доччину вину страшенно гину!

ІІІ

Нехай до Бога я, мов дим од жертви
Кривавої, здіймусь і преблагого
Умилосерджу, щоб сі кості мертві
Воскресли для блаженства неземного,
І вкупі з ним, вовіки незабутим,
І бідною Марусею моєю
В Твоїм чертозі святопресловутім
Жили й цвіли щасливою сім'єю...
О Боже! Не карай нас помстою твоєю!

IV

Се, може, нас біда за те постигла,
Що я дочку в коханні покривала,
її любов, мов немовля, пестила
І рідним сином бесурменця звала.
Чи, може, я Тобі не догодила,
Що і в неділю дещицю робила, —
Не кожну п'ятінку постом постила,
Не кожне свято приносами штила...
Ой, чи не тим же я дочку мою згубила!"

V

І, впавши ниць, хрестом стара лежала,
Стогнала стиха, мов уже кінчилась,
І, як листок осінній, трепетала:
Бо їй Пречиста в омряці з'явилась.
Мережаний божник зробивсь престолом;
Божниця темна зорями окрилась,
І янголи, злетівшись там собором,
Співали, ніби архирейський крилас;
А серед них якась людина засвітилась.

VI

О Боже! Се ж сіяв небесним світом
Той, хто явив їй образ Твій пречистий.
Як сонце праведне барвистим літом,
Блищить на нім одежа снігом чистим.
Возносить він молитву, мов кадило,
І воздіяніє руку своєю творить...
Ущухло все кругом і заніміло:
Бо Пресвята, мов стиха грім, говорить:
Тим, як листок, тремтить запостуване тіло.

ДУМА ДРУГА

І

"Матусю, зіронько! — рече Маруся,
До матері припавши головою. —
Чого ви тремтите? Я не боюся
Тепер і пекла, й сатани самого". —
"О доню!.. — І встає мов з мертвих мати. —
Я бачила святе, предивне диво...
Не маю слова, щоб оповідати...
Боюсь промовити що-небудь криво
Про те, що прорекла Цариця милостива". —

ІІ

"Яка цариця?" —
"Пресвята, пречиста
І поки світу преблагословенна.
Тепер уже в квітках тропа терниста;
Тепер блищить, мов рай, темниця темна.
Я бачила й його в вінці святому,
Кому нема в мене іменування, —
Отця твойого у житті земному...
Сподобивсь він на небі царствування.
О доню! Вже нема печалі й воздихання". —

III

"І не повинно бути!" —
Чий се голос?
Чи з-під землі, чи з неба?..
Стуманіли
Обидві, і заворушився волос
В обох на голові, і поніміли...

І незримою рукою
Занавіс одкрилась;
Мов зорею огняною
Хата освітилась.

Сонечко, мов жар, горіло,
Жевріло над морем,
Як надія в серці тихім
Над бездонним горем.

Освітило теплим світом
Божники з богами,
Що стояли під квітками
Та під рушниками.

А Пречиста в ту хвилину
Як жива стояла,
І дитину, мов картину,
На руках держала, —

Вірної любові й жизні
Символ благодатній...
Його й простий розуміє
Серцем розум хатній.

І в тім світі теплім, тихім,
Що мов з неба лився,
Вісник мира і утіхи
Ангелом явився.

Став і до Марусі руки
Простирав, мов крила,
І мовчав: сама за нього
Постать говорила.

І немовби їй молився,
І немов журився:
Бо до неї якось любо
Стиха похилився...

Се був той, хто дав їй берло
Власті над військами,
Над галерами, скарбами,
Землями й морями, —

Берло, жизні знак і смерті,
Ключ, що відмикає
Всі в'язниці і на волю
В'язнів випускає.

І взяла той ключ Маруся,
І поцілувала,
І з плачем цареві в ноги
Мовчазна упала.

Мовчазна, бо повна дяки
За можбу велику,
У неволі повертати
Волю чоловіку...

"Встань, свята, небесна діво! —
Прорече він тихо. —
Встань, сердець великих диво,
Чистих душ утіхо!

Я у тебе сей знак власті
І можби зоставлю,
І себе, мов той преславний
Аль-Рашид 64, прославлю.

Положи його, кохана,
У ногах в богині,
Що твій розум осіяла,
На чужій чужині.

І нехай дива він творить,
Тюрми відчиняє,
Про мій дух тобі говорить
І напоминає". —

"О грозо і каро миру! —
П рорекла Маруся. —
Я тобі сказати тиру
Правду не боюся.

Смерть мою я, царю, знала,
Знала, що робила:
Я його поцілувала,
Бо й люблю, й любила.

І люблю, й любити буду
Над усяку душу:
Покіль серце б'ється в грудях,
Перестать не мушу!"

Осміхнеться цар: "Кохана!
Ти мене не знаєш,
І к о з а ц ь к о ю султана
Лютостю сповняєш.

Тільки помисли від мене
У серцях закриті:
Я все добре і мерзенне
Знаю скрізь по світі.

Щирого й єхиду знаю,
Друга й супостата
І на всяку кривду маю
І суддю, і ката.

Се ж не кривду ти вчинила".
О ти наш великий!
Дай нам правдою Твоєю
Дихати вовіки!

Ти його тогді любила,
Як мене й не взріла...
За його любов ти царства
Взяти не схотіла.

Чи мені ж тебе карате,
Ясноока зоре,
Діво, повна благодаті,
Правди й честі море!

Дай мені на тебе серцем
Праведним дивитись,
Образом твоїм небесним,
Тільки веселитись!"

Ще цареві не діймає
Українка віри,
Думку думкою впиняє,
Каже до невіри:

"Я в галеру тріумфову
Золота поклала
І йому, мов ту полову,
Все подарувала". —

"Коли б ти в моєму домі
Всі скарби забрала
І на спомин козакові
Їх подарувала;

Коли б царство все забрала
З землями, морями,
І Стамбул попаювала
Проміж козаками,

А зо мною стала жити
У мужичій хаті, —
Не схотів би я й гледіти
На царські палати.

Моя зоре, моя доле!
Відай щиру правду:
Ми держали з Кантемиром
Таємничу раду,

І звелів я в таємничій
Раді Кантемиру,
Щоб він, так як ти б хотіла,
Обманив Заїру.

Заслужив козак твій смерті,
Но його скарати
Се було б найкраще в світі
Серце розтерзати.

Ні, Осман твоїм великим
Саном не жартує:
П о л о в и н у власті й сили
Він тобі дарує.

Ти чинила, що хотіла,
Як верховна сила,
І мені дарами тими
Духа веселила". —

"Знай же й ти, великий царю,
Щиру й повну правду...
Не прийми сього за зраду
Ні в тяжку досаду:

Коли б хто мені корони,
І царськії трони,
І всі берла, і всі перла,
І всі міліони,

Міліони міліонів
Дав із рук у руки, —
Не взяла б я під умову
З любленим розлуки.

У гіркій, мізерній долі
З ним воліла б жити,
Ніж на пишному престолі
Над царми сидіти". —

"Ой, мій царю, ти правдивий! —
Прорече тут мати. —
Нехай світить Божа правда
На твої палати!

І нехай тебе наставить,
Як у світі жити:
Що любові ні купити,
Ані заслужити.

Бо за гроші — всі розкоші,
За труда — награда,
А любов... Із нею й жити,
І вмирать одрада.

Ся велика Божа тайна
Цілим світом править
І турецького султана
Рівно з нами славить.

Зрозумій сю тайну, царю,
Серця глибинею:
Розлучися, не лицяйся
З донею моєю.

Нехай любить непорочна,
Кого серце каже,
З ким її рука Господня
Без примусу в'яже!" —

"Щира правда! Ти сердечна
І розумна мати:
Мова в тебе чоловічна,
Повна благодати.

Знай же: волею моєю
Править інша воля.
І з дочкою в нас твоєю
Нероздільна доля.

В людські душі ще за предків
Два духа вселились
І владиками сердець їх
Тайними вчинились:

Дух любові і дух злоби,
Правди і неправди,
Дух прихильності благої
І дух ниций зради.

Один хоче по всіх землях
Світло засвітити,
Всі народи, ніби сім'ї,
Рідними зробити.

Другий хоче мраком ночі
Божий світ окрити,
Посліпити людям очі,
Душі показити.

І бере дух злоби дикий
Гору над любов'ю,
І ввесь Божий світ великий
Заливає кров'ю.

І воює, і руйнує
Всюди духа правди,
І нема людському серцю
Між людьми відради.

Я одну відраду маю,
Що меча стискаю, ,
Світ широкий озираю
І за лжу караю.

Сим мечем я покарати
Хочу в Римі папу,
Що криваву простягати
Звик по світу лапу.

І найперш усього вдарю
В передмур'є церкви,
Баламутниці народів,
За живих і мертвих, —

В передмур'є, де руками
Русь ляхові служить"
З єзуїтами ксьондзами
Накладає-дружить.

Ми чотири вже столиці
Взяли в християнства,
В ницого сього ублюдка
Древнього поганства,

Що своїм кощунством в Римі
Вірі в Бога шкодить
І гарем в Єрусалимі
Для прочан заводить *.

Гроб замученого Бога 65
Кров'ю обливає,
Чистоту його чертога
Торгом оскверняє.

А я п'яту завоюю,
Як ляха зруйную,
І тобі, царице люба,
Київ подарую.

Слухай же, моя надіє,
Правди чисте око!
Зазирни Осману в душу
Розумом глибоко.

Зваж обох нас духом щирим,
Серцем дивом дивним:
Від кого добра постане
Більше нещасливим, —

Тим, що в тьмі сидять і в сіні
Смертній погибають,
Ні впокою на Вкраїні,
Ні пуття не мають.

Я в твоїх руках престольну
Цеху зоставляю:
І тебе, царицю вольну,
Чтить повеліваю.

Вже одна в нас Роксоляна
Розумом світила,
Мого предка Солимана 66
Над усе любила.

Полюби мене за душу,
Що жадає правди:
В тебе я шукати мушу
Щирої поради.

Я з усіх до тебе земель
Буду посилати
На поклон посли з їх почтом
У твої палати.

Розпитайте в них обидві,
Де які звичаї,
Де такі видали злидні,
Як у вашім краї.

Де таке видали п'янство,
Дике грубіянство,
Всегубительне козацпво,
Люте гайдамацтво?

Ти людей між ними знайдеш,
Що світ облітали,
Навкруги землі дорогу
По морю верстали.

Може, й інше станеш мислить
Про свою країну
І не рай побачиш дома,
А страшну руїну.

Може, так як я, побачиш,
Хто ваш край пліндрує
І татарськими руками
Рік у рік руйнує,

Бо піснями хижу здобич
Славить-вихваляє,
По старих нові нещастя
В селах засіває.

Ще ти по світу, серденько,
Оком не ширяла,
У віконечко маленьке
З хати визирала.

За віконечком же світу
Крильми не злітати,
Мислями не перемірять,
В книгах не списати.

Ще не вповні сад розвився
У твоїй ограді,
І не все благоухає
В пишнім вертограді.

Пасучи щасливі очі,
Будем літа ждати,
Як на сонечку закаплють
З нарду аромати.

А тим часом, о царице!
Глянь на Україну,
Спогадай свою останню
В тій землі годину.

Побіч серця золотого,
З розумом високим
Ти не вдіяла б нічого
В тім багні глибокім,

Де одно одного топить,
Одно 'дного давить,
Собі славу з того робить,
Чим себе безславить.

Тут живеш ти в упокої,
Пані повна дому,
Не підвладна в нім нікому
І мені самому.

А щоб жити й не тужити
По тій Україні,
Ти собі знаходиш пільгу
В щедрій милостині.

Паніматко! Я й до тебе
Річ мою 'бертаю:
Вас обох до діл спасенних
Добрих призиваю.

Серце чисте, милостиве —
Дар найкращий Бога:
Найповніша, найпростіша
До небес дорога.

Ти з Письма Святого знаєш,
Що сини Адама
Прийдуть од восток і запад
В рай до Авраама 67

І возляжуть опочити
На святому лоні,
У якому б не родились
Темному законі.

Серце чисте, без лукавства —
Дар найкращий Бога,
До небесного нам царства
Всім одна дорога".

Тут Осман мій до Марусі
Стиха похилився,
Приложивши к серцю руку,
Тихо віддалився.

ДУМА ТРЕТЯ

"Мамо, зіронько! Пречиста
Нас обороняє:
Люте серце азіатське
Кротостю сповняє".
7 8 9 10 11 12 13