Оксана. Ох, не знущайтесь же наді мною!
Завада (підводить її). Господь з тобою, моя дитино! Хто ж над тобою знущається? Та що це з тобою? Ти вся закривавилась.
Оксана. Бачите, яка правда на світі!
Завада. Що таке, доню?
Оксана. Посватався! А мене б'ють. Я ще жива, мою душу, моє серце взяли вороги, на поталу кинули.
Завада. Що-бо ти, доню, говориш?..
Оксана. Очіпок мені наділи, покрили і косу вже обрізали. Голова, мов в смолі…
Завада. Який очіпок? Коса твоя ціла! Бог з тобою, чи ти у сні, чи справді збожеволіла?..
Оксана. Я… покритка.
Завада (з жахом). Покритка? Так ти осоромила мою сіду голову?
Оксана. Осоромила! Покритка! Ха-ха!..
Завада. Зняла ти мою голову, живцем поклала мене в домовину. Спасибі, донечко! Спасибі, моя утіхо і порадо!.. Оддячила за хліб, за сіль і за навуку… Ге від мене, гадино!..
Оксана. За що ж ви мене взичаєте?..
Завада. А що ж, хвалити тебе, чи як? Клади мене мерщій у домовину, копай яму…
Оксана. Чуєте, він посватався! Згубив мене, я вже в домовині… Ух! Яка холодна земля! Гадюка! Гадюка!.. Яка страшенна! Одірвіть її, одірвіть!.. (Пада зомліла).
Завада. Боже мій! Що ж це з нею!.. (Несе її в хату). Горенько, горенько… відкіля ти несподівано з'явилося на мою голову? (Пішов у хату.)
ЯВА 8
Гордій. Єсть пєсня, у которой говорится: візьми в руки пістолету, прострели ти: грудь мою. І как вжасно много горесті у етой самой пєсні, і как будто вона з мого стражданія описана! Кажется, тепер моя любов до Океанії Антоновни видающийся случай, ну одначе ж вона как будто і в резон не взяла мово чувствія. І невжелі я должен буть погибшой человєк? Ах, как вжасно моє серце горить! Ну і сколько я етово самого товару видал у городі, ну, кажется, так што ні одна іщо не завдавала мінє стольких мученій! Пущай там баришні і воспитанні, і свою хвизиномію імєют в красотє, і в настоящем хвасоні їх воспитаніє, і пущай вони і на речах бойкі. Ну, кажется, што нєт у них етого вдивительного взгляда, штоб серце од них кипіло. Тятенька говорять, што за Оксаною Антоновной і приданоє должно буть какуратноє, і денєжной копитал. Ну как же не страждать? Правда, што вона мало воспитана, так ето ми поправим. Ну, што кольца золотого не приняла, значить, амінь і шабаш. Там чи була у них какая комерція з паничем, чи не була, я на ето мало внімаю обращенія, бо ми у городі до етого самого безобразія приравнодушились. Главноє дєло, штоб був денєжной копитал. Человєк без копитала, што швець без колодки, человєк с копиталом всєгда імєєт настояшую хвизономію у хорошій кумпанії. А женився б собе і сійчас би встругнув мастерськую, взял би в подмастєра двох мальчиков, квартеру на большой улицє, і живи в своєм титуле, как порядошний гаспадін. Больвар тут, гостиниці, кумпанію з воспитанними прикажчиками і палікмахтерами. І палучай себе воспитаніє. Ну і за пустяком дєло: копитал денєжной надо імєть. Ах, как я страждаю! Ах, как я страждаю!
ЯВА 9
Входить Степан.
Степан. Хто це стовбичить?
Гордій. Свой человєк! А ти обходной, чи як?
Степан. Чого ти тут тиняєшся?
Гордій. А єжелі у меня єсть такой каприз, што я не намєрен всякому об'яснить?
Степан. Ти бачив, яка була тут колотнеча?
Гордій. Нічого не бачив.
Степан. От які іроди повилуплювались.
Гордій. Ето ти про панича? Да, приятний шкандаль! Ну одначе єго зовсім не так надо було.
Степан. Я знаю, що треба було всім в'язи поскручувати.
Гордій. Какія в'язи?
Степан. А по-твоєму ж як?
Гордій. Кажется, што ми розійшлись у понятіях. Я говорю тєбє, што как мінє тепер однаково — хоть сейчас в Дунай — бистру рєчку головой.
Степан. Та що ти верзеш?
Гордій. Говорять, коториє люди єсть с понятієм, так говорять, што, говорять, легче человєку на душе, как другим об своїх нещастіях об'явить, значить, как тепер виходить такой предмет, што, значит, Оксанє Антоновнє в любві размєн получила, так как ти думаєш? І я через ето самоє возлюбил єйо і страждаю безотвєтно чажело.
Степан. Нічого не второпаю, що ти мелеш.
Гордій. Виноват я, што ти такой безпонятливой? Ну я по-простому скажу тібє, што я хочу сватати Оксану.
Степан. Що-о! Ти хочеш її сватать?!
Гордій. А чего ж і нєт? Разві я такой непристойний? Єжелі панич тепер отказался…
Степан. Ти хочеш її сватать? Та ти чи зроду дурний, чи ще свіжо скрутився?
Гордій. Как вона, значить, була полюбовниця паничева…
Гордій. За што ж ти кричиш? Што ти командуєш?
Степан. Як ти посмів сказати на дівку таке гидке слово? Чи ти постеріг її у чім лихім, чи власними очима бачив? Та чи знаєш ти, що то таке для дівки честь? А… де тобі знати! Коли ти у городі звик хвоськати своїм нечестивим язиком, то тут не до речі твої городянські норови!
Гордій. Ну так я нічого не пойму.
Степан. Мабуть, у тебе стілько честі, як у цигана правди.
Гордій. Нічево не пойму. Ну єжелі ж тепер усе говорять.
Степан. Говорять, говорять, чортова ти говорячка! А тут у тебе у цій тикві (показує на його голову) клоччя чи пір'я?
Гордій. Нєт, кажется, я при свойом понятії.
Степан. Брехня, не вір собі; тебе, мабуть, ще змалку обікрадено; коли б у тебе свій розум був, так ти б перш розміркував, що яка то може бути страшенна образа, коли людину чисту, як скло, взичають лихим словом.
Гордій. Так, значит, ето один только скверний разговор?
Степан. Я ж кажу, що тебе дурним охрестили! Тьху! (Іде).
Гордій. За што ж ти знову ругаєшся? От так хороший фельєтон! (Вслід). І я тебе тьху, важная особа!
Степан (вернувсь). Ти-бо слухай, Гордію, що я тобі іще скажу.
Гордій. Та то я плюнув у шутки.
Степан. Ти, мабуть, і справді кручений; я тобі кажу: послухай мого совіту — не бий ти даремно чобіт, бо тільки підметки почовгаєш. Ти язика защепни на петельку, бо оддубасю так, що аж пір'я з тебе сипатиметься.
ЯВА 10
Ті ж і Завада.
Завада. Не знаю, по яку бабу і кинутись! До писаря хіба піти, якщо він ще дома! І що таке з нею по-діялось, ніяк не розберу…
Степан (до Завади). Добривечір!
Завада. Це ти, Степане?
Степан. Куди це ви, дядьку, налагодились іти?..
Завада. Ох, хоч і не питай, у мене у господі таке лихо скоїлось!.. А з чого воно?..
Степан. Я все знаю. Ходім, я вам дорогою розкажу.
Пішли.
Гордій. Одначе за што он двєчі об'явил мене дураком? Ні, сколько живу, но, кажется, ніхто не обзивав дураком в глаза! Сказано, как мужик, так і нікоторого воспитанія. (Услід). А я тебе скажу, што сам ти дурак двохетажний, вот што!
ЯВА 11
Текля і Гордій.
Текля. Що ж то тепер з нею твориться? Цікаво мені до неї довідатися. (Загляда у вікно). Що це вона, навколюшках молиться, а сльози, як горох, котяться. Невже ж вона і справді так дуже любить панича? Дивно! (Дивиться у вікно). О, встає і йде з хати.
Гордій (підходить). Здрастуйте, баришня!
Текля. Ох, як же ви мене злякали.
Гордій. Чого ж пужатся? Я не звєрь дикой какой. Куда ви ідете?
Входить Оксана і проходить в сад.
Текля. Так би оце я вам і сказала! А як і признаюсь, чи ви ж і повірите?
Гордій. Вєрно, какого кавалера ськали?
Текля. Якого? Ви, може, натякаєте на котрого з наших парубків? Не діждуться вони цього! Вже, правду сказать, є за ким!
Гордій. А будто вам ні один з ваших кавалеров не нравится?
Текля. Та хай вони усі хоч зараз повиздихають.
Гордій. Одначе я слихал, што ви з Охрємом любов крутили?
Текля. Бач-бач, я ж кажу, що я усім кісткою у горлянці засіла. Господи, господи! Здається, нікого і не зачіпаєш, нікому не заважаєш…
Гордій. Полно пичалі, я на ето об'явленіе не внімаю обращенія. Та кого ж ви ськали?..
Текля. Ще й питають.
Гордій. Так неужелі меня?
Текля. Догадайтесь. Скоро ви приїхали в село, а я як побачила вас… Ні, не хочу казати, бо мені стидно. А для чого би я вас перед усіма вихваляю, коли б… От, кажу, парубок, настоящий кавалер, не нашим свинопасам рівня.
Гордій. Так неужто я вам ндравлюсь?
Текля. У нього, кажу, і погляд соколиний, хода молодецька, коли чую, ви послали старостів до Катрі. А я як це почула, то мало не зомліла. Вже мати що не робила: і свяченою водою мене прискала, і переполох виливала, бо Катря ж…
Гордій. Ах, не досаждайте мене Катрею, ето була глупая моя ошибка.
Текля. Знайшли кого сватати! Та у неї раз у раз з рота слина котиться, а на плечах отакі чиряки. Вона з чиряків ніколи і не вигоюється.
Гордій. Будто? Вот так категорія.
Текля. От, їй-богу, хоч заприсягтись.
Гордій. Благодару вам, што ви мінє глаза открили. Позвольте предложить вам для вдовольствія конфетов.
Текля. Ні, спасибі.
Гордій. Возьміть, ето нам не убиток.
Текля. Ви ж розумний кавалер, то й подумали б, що буде, як люди спізнають, що я беру від вас гостинці…
Гордій. Еті речі ваші вумні; ну одначе оні нічого не могут.
Текля. Не могуть? Як би не так, а то як тілько постережуть, що я вас люблю. Ох, що ж це я сказала?..
Гордій. Повторіте! Здєлайте єщо раз об'явленіє!
Текля. Ох, сором же який!
Гордій. Нікоторого сорома. Позвольте вас спросить, какоє у вас приданоє.
Текля. Яке? Нас дві у батька і у матері. Я та менша сестра. А ви ж знаєте, що ми люди заможні. Оп'ять же як я служила півтора року у купця Лейзора за няньку, так ті гроші, що я заробила у Лейзора, я віддала усі до рук батькові.
Гордій. Даєть вам папаша п'ятсот рублів або на худой конець чотириста рублів? Міне главна статья, штоб свою мастерську, єжелі дасть хоч триста п'ятдесят, і в то ж сікунд я в вас влюбльон.
Текля. У мене, окрім того, своїх ще буде сто п'ятдесят рублів.
Гордій. Не может бить! Єй-богу, я у вас влюбльон. Позвольте вам подарить кольцо золотоє.
Текля. Не хочу, не хочу нізащо у світі!
Гордій. Как же ви можете дєлать такой равнодушний отказ влюбльонному человєку? Говорю вам, што я все страждаю об вас і што серце моє кипить і пузирить, как настояща шевська смола в огнє.
Текля. Ох, як же ви палко та хороше балакаєте.
Гордій. Вам ндравлються мої речі? Я і вас воспитаю, Текля… как вас по батюшке, звиніть на том, не спомню.
Текля. Свиридівна.
Гордій. Свирид, значить, виходе по-благородному Спиридоновна. Возьміть кольцо золотоє, бо как не візьмете, то бросю єго в Дунай — бистру рєчку, пущай погибаєт три с полтиной.
Текля. Я ж стидюсь. Надіньте його самі на мій палець.
Гордій надіва.
Гордій.