Доки сонце зійде — роса очі виїсть

Марко Кропивницький

Сторінка 3 з 9
Вчили й мене змолоду на килорнеті грати, як це, кажу, у нас у скарбу була своя капелія. Багато лози зопсували на моїй шкурі, смуг та цурпалків до біса на тілі позоставалось, а я таки як затявся одним лицем, не хочу та й не хочу… Ну, прощавайте до якого часу. Он воно що, тепер вже й справді пора додому, бо, либонь, ви комусь іншому більше у пригоді станете.
Борис. Що ви кажете?
Максим. Та то я… Бачите, я іноді зостару таке плету, що й сам докупи не зберу.
Горнов співа.
Вже й вода, мовляв, скоро засне. Отже дівчина, то й до зорі очей не заплющує, все ждатиме чорнобривого.
Борис. Яка дівчина?
Максим. Моя старенька, це ж я свою стару зозуленьку. Отже я й не вмію по-вашому чоломкатись! Як здавлю білу та пухлу ручку, то щоб часом, бува, не розгнівались. Ач, яка викохана… (Розгляда Борисову руку). Шкода з такими руками до плуга. (До Горнова). Що ж, вже й з вами чоломкатись, чи як?
Горнов. А звичайно!
Максим (подає руку). Оця рука трохи на мужичу скидається, кістлява та в пухирях. Ну, спасибі вам, що ви не гордуєте нашим братом сиволапим, як, було, старий пан нас величають.
Борис і Горнов. Спасибі і вам!
Борис. Приходьте ж у ту неділю, та раніш.
Максим. Добре, прийду. (Пішов).

ЯВА 5

Оксана (входе). І не диво? Я й чую, що балакають, та ніяк не розберу, хто і з ким? Аж це ось хто!
Горнов. Давненько ми з вами не бачились.
Оксана. Хоч би одвідали, і не сором вам? То було мало не що божого дня приїздять, а це вже зовсім мене відцурались. Хоч би забігли за книжками, що понадавали. Я вже їх всі перечитала.
Горнов. Ніколи було, робоча пора. Та нащо нам вже і одвідувати? Коли вже кращі від нас приїхали, то ми й не рипаємось. Чи не по телятко ви оце ідете?
Оксана. По яке там телятко?..
Горнов. Та це ж у інших дівчат така одмова, що як зустрінеться з парубками, то зараз і каже: "Теляток шукаю".
Оксана. Ні, я кого шукала, того й знайшла.
Горнов. Тобто мене?
Оксана. Та й вас.
Горнов. А кого більш бажалось бачити?
Оксана. Почнете дратувати. Обох однаковісінько.
Борис. А ми оце, Оксано, думали до тебе зайти.
Оксана. Мабуть! Чую, гомонять та й гомонять, та все на однім місці, ще хтось почав і співати.
Горнов. То я пробував голоса. А правда, чудовий голос, усі жаби замовкли і в кушир поховались, як зачули. Що ж татусь ваш, дома?
Оксана. Ні, нема. Пішли з ятерами по рибу.
Борис. Це шкода.
Оксана. А хіба як батька нема дома, то й у хату не можна зайти?
Горнов. Уночі? А поговір, а людське пащекування?
Оксана. Певно, вже й так того поговору, що вже більш і нікуди.
Горнов. І вам це нічого?
Оксана. Це вже моя печаль. А вас, Владимир Петрович, і пізнати не можна, бороду запустили.
Горнов. Наважився вже, бачите, у діди записатись. (Чха). Отуди! Я ж казав.
Борис. Шпичка в ніс.
Горнов. Хай тобі біс! Ну годі абощо. Ну дайте ж, Оксано, надивитись на вас! Давненько, давненько не бачились: змарніла…
Оксана. Та годі-бо вам вдивлятись, ще зглазите.
Горнов. На те бог дав мені очі, щоб закохуватись тим, що красує погляд.
Оксана. Цебто я така красуля?
Горнов. А то ж і ні? Щоб ви знали!
Оксана. Ну, годі вам вже шуткувати!..
Горнов. Тут не шутка, бо я маю вам сказати щось таке, що й ворожка б не вгадала.
Оксана. Цікаво.
Горнов. Воно б і давно вже належало вам про це довідатись. Слухайте ж: сьогодні я вже вкінець переконався, що Борис у вас душі не чує.
Оксана. Цього-то вже зовсім не слід казати. Можна шуткувати, а це вже… Що вони, спасибі їм, мене жалують…
Борис. Тілько жалую?
Оксана. А більш нічого не повинно бути, і не слід, і не до речі.
Горнов (дивиться за лаштунки). Отже й справді, пара качок прилетіла. (Побіг).
Борис. Ти мене б'єш у серце цією одповіддю.
Оксана. Коли що й розцвіта у серці, то так воно нехай собі і заглушиться.
Борис. Ні, Оксано, не заглушу я в своїм серці тієї рожевої квітки, що так любо і розкішно розцвітає.
Оксана. Мусить зав'янути. Не слід виливати у слово мимолеточний рай душі, бо те слово влетить в ухо тій людині, котра повинна боятись його як смерті.
Борис. Де ж та смерть?
Оксана. Як де? У вашій оцій мові. Жалували ви мене до цього часу, і я була щаслива. Не одіймайте ж у мене тієї ласки.
Борис. Коли ми любимо одно другого…
Оксана. Отут-то й горе! Не треба, не треба!
Борис. Чому ж не треба?
Оксана. І ви ще питаєте? Ну, коли вам не шкода мого серця, шматуйте його.
Борис. Я не розумію! Невже ти й досі дивишся на мене, як на панича-дурисвіта?
Оксана. Ні, я знаю, що ви не дурите мене. А колись давно ще сказали ви мені одне слово, страшним воно мені здалось і незрозумілим, а тепер воно мені здається ще страшнішим, ще більше незрозумілим. "Я тебе люблю!" Два роки я боролась з собою, доки здолала відсахнути те слово від своєї душі, не розворушуйте тепер того ще теплого попелу, бо як розжевріється, то горе мені буде.
Борис. Так ти силою хочеш зупинити половоддя почуття?
Оксана. Зупиню!
Борис. Не вірю! І хто ж може заборонити нашому коханню? Де та сила, що зможе загородить нам шлях до щастя?
Оксана. Є сила, страшенна, нездоланна сила!
Борис. Де вона? Яка сила? Чи, може, ти іншого кохаєш? Ну, тоді…
Оксана. Па-ни-чу, над умираючим і ворог не знущається.
Борис. Прости мене, Оксано, я не так спитав.
Оксана. Я вам скажу, яка то сила… то сила страшенна… Панство… Люблю, люблю, люблю!.. Губіть або милуйте, я в вашій волі. (Цілує його).

ЯВА 6

Текля і Соломія входять.
Текля. Бачиш, бачиш, якої грамоти вона вчиться! Ходім же мерщій і всім розкажемо! А ти біжи у горниці і усе розкажи пані!..
Пішли.
Борис. Щастя моє, світе мій, зоре моя!.. Оксано, бог свідок, що я твій! В тобі одній вся моя Сила, всі задумані й закохані мрії! Ти те ясне проміння, котре освічуватиме мої заміри! Ти та довічна і міцна сила, котра свіжитиме і окрилятиме надії. (Цілує її).
Горнов (входить). Сторожкі, каналії, і на півтораста ступенів не підпустили. (Побачивши Бориса і Оксану). Отак би й давніш!..
Оксана. Не знаю, куди заведе мене моє серце. На його волю тепер здаюсь. Я довго з ним пеклувалась, нехай же й воно тепер догляда мене!
Борис. Я буду твоєю ненею, твоїм поводарем!
Горнов. А я дивлюсь і радію. Чого? Мабуть, того, що є для кого в світі жить. Оксано, дайте вашу руку. Борисе! Дивіться мені в вічі, придивляйтесь, яким безкраїм щастям вони запалали. Прислухайтесь до мого серця, як воно чуло б'ється? Я щасливий, щасливий чужим щастям! Ні, не чужим, людське щастя — моє щастя. О, коли б такі хвилини обертались у часи, чоловік би був безсмертним.
Оксана. Яка ж ви є щира душа, яка ви є щира людина! Тільки тепер я об цім довідалась. Я вже не знаю, як вас найлагідніше звеличать. Братику любий, братику дорогий!
Горнов. Це слово святе! Так, стало буть, сестра?
Оксана. Щира і вірна!
Горнов. Заховаймо ж, сестро, цей завіт в серцях наших глибоко! Так, стало буть, йдемо на боротьбу і працю не з підорваними силами, а з веселим посміхом на устах, з серцями, повними святої віри і надії!
Всі. І бог нам допоможе!..
Завіса

ДІЯ ДРУГА

Село. Наліворуч хата Завади.

ЯВА 1

Текля і Соломія.
Соломія. Не спор, сестричко! Вже я добре знаю, що його закрутять. Та то ж щодня пані й пан гризуть йому, сердешному, голову і одним лицем намоглися і оженись, кажуть, на рівні, то ми тобі й слова упоперек не скажемо.
Текля. Тут словами нічого не вдієш.
Соломія. А що вже він сперечався, що вже спорив і нарікав! І мало не плакав. От єй-богу, що правда!
Текля. Засіла йому Оксана у печінки. Невже ж він ніколи тебе не зачіпав?
Соломія. Ба ні, він балака зо мною, але щоб пожартувати, то в нього цього і на думці нема.
Текля. Дивно! Тадже ти з лиця краща від Оксани! Ну, вже я б відлучила його від неї.
Соломія. Годі-бо тобі богзна-що вигадувати! Ти скажи мені краще, об чім то ти з панею радилась?
Текля. Та там… (Убік). Так би я тобі й сказала. (Голосно). Нехай опісля сама довідаєшся.
Соломія. А правда, панночка гарненька?
Текля. Ото паничеві пара!
Соломія. І де вона така хороша вродилась? Ніжна-ніжна, неначе з воску зліплена. Коли б це панич нагодився, я б йому зараз шепнула. От єй-богу, що правда.
Текля. Чи ти не здуріла? Та як тільки ти слово писнеш, то я такого наплету на тебе твоєму Харитонові, що він буде жахатись тебе, як чуми!
Соломія (з ляком). І не гріх тобі?
Текля. Зваж, кого більш шкода, чи Харитона, чи… То-то ж бо і є! Так сьогодні, кажеш, сподіваються панича додому?
Соломія. Сьогодні ж, сьогодні. Оце перечули від когось, що ввечері прибіжить, так тепер й розіслали нас на всі шляхи: мене, Зіньку, Матвія, щоб, стало буть, котре з нас постереже його, щоб бігли насупроти і щоб він якомога поспішав додому, певно, бояться, щоб він часом не забіг на яку хвилину до Оксани… Ох, коли б же мені та й не зустріти його!
Текля. Чому ж то так?..
Соломія. Бо я, мабуть, не зумію збрехати. Як почне випитувати, коли заслабли, та як, і що? То я зразу усе й виявлю.
Текля. Та й дурна ти яка! А ти не дивись йому в вічі; як казатимеш, то ховай лице. Мене б послали, я б йому наговорила.
Соломія. Ох, треба ж вже бігти на той шлях.
Текля. Гляди ж, Соломіє! Пам'ятай Харитона!
Соломія. Ох, пам'ятатиму ж, сестричко! Не бійся, вже як-небудь та вибрешусь. От єй-богу, що правда. (Уходить).
Текля (одна). Найкраща послуга з дурних. Що ж би тут таке вдіяти? Що пригадати, щоб панич відсахнувся від Оксани? Як тілько спаде мені на думку, що вона така ж репана мужичка, як і я, та зробиться панею, то так мене й запече. Певно, що вона відьомського кодла і що вона панича якимсь зіллям причарувала. Бо що в неї хорошого? Ні з лиця, ні з росту. Та їй до мене, як курці до пави! Горить моє серце на неї. Пані обіщала мені дати аж півтораста рублів, якщо зумію поробити таке Оксані, щоб вона паничеві остогидла… А я б її радніша струїти, бісову тінь, за те, що вона колись обрекла мене перед цілим парубоцтвом. Одним тілько словом обрізала. Чи не в жидів, каже, ти навчилась— притирати буряком щоки? Парубки ухопили мене за руки, стерли свитками краску. Ще відтоді серце моє лютує.

ЯВА 2

Оксана. Здрастуй, Текле!
Текля. Здрастуйте — не застуйте! Спасибі, привітались, доки ще зовсім не запишались.
Оксана. Ти, либонь, гніваєшся на мене?
Текля. Ба ні! А хоч би й гнівалась, то вам яка печаль?
Оксана. А я вже так скучила за дівчатами і оце думала на вулицю піти.
Текля.
1 2 3 4 5 6 7