Ну, то рушаймо й ми. Ходiм, пане чеснику, бачите, як треба поводитись iз гайдамаками. Субординацiя, пане!
Iде до дверей, за ним Пауша, Лозка i всi жовнiри.
К о р ч м а р (жахається). Пшепрашам вельможного пана. А хто ж менi платитиме за вино?
П ш е п ю р к о в с ь к и й (грiзно). Що таке! А ти знаєш, пся вiро, пуста воронко, горiлчана затичко, що роблять з тими, хто переховує гайдамакiв? Так ти хочеш, щоб я тебе i твою погану корчму, сто дяблiв i чотири бiса, в Кодню спровадив! (Корчмар тремтить). А нум, пане Вержбенто, — берiть його мерщiй за хавки.
К о р ч м а р (кричить). Нi, нi! Я ж нiчого. Це я так... Я пожартував.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Дивись, удруге не жартуй.
Усi виходять, крiм слiпої дiвчини.
К о р ч м а р (пiсля виходу здiймає руки вгору). Три кварти бургундського вина по червiнцю кварта. Добрий гешефт, нема чого казати. Ой-ой-ой! (Порається, зiтхаючи).
Пауза.
V
Знов розчиняються дверi, й увiходять, озираючись, троє музик: Скряга з бандурою i бубном, Шенчик з цимбалами i Iлько iз скрипкою. Скряга, високий, з хмурим поглядом, вже немолодий козак з довгими, трохи присивiлими вусами. Могутня, iмпозантна, але вугласта фiгура. Шенчик — бувала, обметана, але не стара ще людина, сторожка, хитра й лукава. Iлько — молодий, вродливий, з виразним обличчям i мрiйним поглядом справжнього артиста. Всi троє сiдають за столом лiворуч, за тим, що ближчий до рампи.
Ш е н ч и к. Здається, нiкого непевного немає. А все ж таки лучче було б почекати до ночi. Щось не до вподоби менi той пройдисвiт носатий. Гей, шинкарю! Горiлки та сала.
С к р я г а (хмуро). Що вдень, що вночi, пiвтора лиха. Трьом та кози бояться.
Корчмар подає горiлку i страву.
Ш е н ч и к. Слухай, шинкарю, як тут у вас з переходом на той бiк? Тут, бачиш, нашу музику вже чули, хочемо, щоб там послухали.
С к р я г а (хмуро). Музика гучна... далеко чути... (Усмiхається). Вiд Уманi аж до самої Варшави...
К о р ч м а р. Не знаю вже, що вам i казати... Я цим не займаюсь. Небезпечно... але попробувати можна. Посидьте... я спитаю тут одного з наших. (Вiдходить).
Ш е н ч и к. Що ж, попробуєм, раз козi смерть.
С к р я г а. Бiльш як пiвтора лиха не буде.
Ш е н ч и к. Думка п'є воду, а одвага мед. (Наливає чарки). Пий, Iльку, поки п'ється. Та чого це ти такий смутний? Лихо менi з такими товаришами. Ну, що Скряга сумний, то я ще розумiю, шкода козаковi, що мало ляхiв перебив.
С к р я г а (хмуро). Авжеж мало. Пiвтора лиха!
Ш е н ч и к. А чого тобi сумно, то вже не знаю. Хiба закохався.
I л ь к о. Слухайте, товаришi, хоч i тяжко менi це вам казати, але не можу я їхати з вами на той бiк...
Ш е н ч и к. Як не можеш! То де ж ми вiзьмемо другу скрипку? От тобi й маєш! Та чого ж ти ранiш не казав?
I л ь к о. Давно вже хотiв, та все думав, що переможу себе... з самої Вiльшаницi. Слухай, Шенчику. Пам'ятаєш, як ти питав мене, де я взяв той золотий наперсток, що ти в мене бачив. Я вiдповiв тодi, що знайшов його тiєї ночi, як руйнували замок Калиновича в Яблунцях. Правда, в Яблунцях дiстався менi той наперсток, тiльки не знайшов я його, а подарувала менi його чудова, прекрасна, як зоря, панянка за те, що врятував я її вiд двох товаришiв, якi несли її, роздягнену i злякану, на гвалт, а може й на згубу. I коли принiс я її, обгорнувши в свою керею, в безпечне мiсце... зняла вона цей наперсток iз свого пальця i поцiлувала мене... Хто вона — я не знаю й досi.
С к р я г а (обурений). Як! Ляшку, панянку, дочку ворогiв наших лютих! I нiхто не забив тебе, як собаку! От пiвтора лиха!
Ш е н ч и к. Та цить-бо, старий вовгуро. Не все ж гризти, треба колись i лизнути... Ну, i що ж, що далi?
С к р я г а. Тьфу! (П'є горiлку). Пiвтора лиха!
I л ь к о. Певно, що це була якась графиня... Знаю тiльки, що зовуть її Гельця. I ось цей наперсток (показує), поцiлунок i солодке, як мед, iм'я — все, що залишилося менi вiд тiєї ночi... Моя керея ще й досi пахне чудовими пахощами i нiжним дiвочим тiлом, i скрiзь переслiдує мене цей чарiвний запах... i не маю я спокою... i тiльки одного бажає душа — знов, хоч на хвилину, побачити її, тiльки побачити... а потiм хоча б i вмерти.
С к р я г а. От пiвтора лиха! Ну, то йди, дурню, до Стемпковського — нехай вiн покаже тобi твою цяцю. Звiсно, що не на жовч, а на мед мух ловлять. Тьфу.
Увiходять пан Прозка i пан Лозка i займають попереднi свої мiсця позаду музик. Прозка пильно прислухається.
Ш е н ч и к (милується з наперстка). Забажалось козаку зеленого часнику. Цiкава нагода. I щастить же людям! Тiльки хоч подержався за голу панянку, а менi так i цього не трапилось. Одного тiльки разу лучилася в Гнiванi панi, та й то така мармиза, що ледве втiк, як побачив. Так само i з поживою. Тобi хоч наперсток дiстався, а менi все чортзна-що. На що вже (стишуючи голос) багато було добра в Липовцях, але й там поживився, як пес макогоном. Тiльки i знайшов, що в садку на дорозi оцю скляну затичку. (Виймає з кишенi величезний, але забруднений алмаз i тре його руками). Трапилося, як кажуть, слiпiй курцi бобове зерно, та й (плює на алмаз i знов тре) тим подавилась. Затичка вiд пляшки, чи що — не можна збути, як лихого шеляга, навiть у карти нiхто не бере.
I л ь к о. А може, це алмаз? Бачиш, як грає.
Ш е н ч и к. Тю, дурний, — де ж ти бачив алмаза з горобця завбiльшки?
С к р я г а. Та хоч би й алмаз. Якби на нього можна було викупити хоч одного козака, а то що з тих каменiв — пiвтора лиха. Як камiнь, то нехай буде такий, щоб ляха вбити...
Пан Прозка i пан Лозка зацiкавились каменем i придивляються, пiдморгуючи один одному, аж поперехилялись через свiй стiл. Корчмар теж пiдходить, зацiкавлений.
К о р ч м а р. Ой! Я вже дивлюсь, що то за цяцька у пана музики. А може, пан музика продасть тую цяцьку, в мене якраз є дiти... нехай би бавились.
Ш е н ч и к (неймовiрно). Ну! А скiльки ж ти даси?
К о р ч м а р. Ну, що значить скiльки — це ж не кiнь.
Ш е н ч и к (рiшучо). Давай десять злотих.
К о р ч м а р (смiється). Та пан смiється. Півчервiнця за дитячу цяцьку.
Ш е н ч и к (розчарований). Багато! А скiльки ж ти думав?
К о р ч м а р (затримуючи хвилювання). Ну, два... дванадцять грошей.
Ш е н ч й к. Е, то нехай буде вiсiмнадцять грошей i кварта горiлки. Менш не вiддам.
К о р ч м а р (вихоплює алмаз). Д... добре... зго... згода...
Кладе грошi i хутко вiдходить. Пан Прозка i пан Лозка переморгуються многозначно.
I л ь к о (що весь час придивляється до Лiї, пiдводиться i пiдходить до неї). Гей, шинкарю, що це за дiвчина — твоя дочка?
К о р ч м а р. Нi, добродiю. Це бiдна слiпа дiвчина, єврейка. Конфедерати забили в неї всiх рiдних, то вона й ходить ось так по чужих хатах спiває, ворожить...
I л ь к о. Через що ти ослiпла, бiдна дiвчино?
Л i я. То хiба ж ти не знаєш? Я ж була перепiлочкою i повиколювала очi, як лiтала вночi по стерниночку... коли зруйнували недобрi люди мою хатку...
Iл ь к о. Бiдна дiвчино... вона збожеволiла з горя... (До Лiї). Кажуть, що ти вмiєш ворожити... Поворожи ж i менi, чи знайду я дiвчину, що дала менi цього наперстка. (Дає їй наперсток). Коли б ти знала, яка вона прекрасна... Як променiють її очi, коли вона всмiхається... i яка чудова ласка в тих очах, коли вони плачуть...
Л i я (вертає йому наперсток). Краще б тобi нiколи не бачити цього наперстка... Поки ще є час, вергни його з мосту в глибоку рiчку... Купи менi черевики, козаче... бо змерзли мої бiднi нiжки.
I л ь к о. I правда, що на лихо собi дiстав я цього наперстка, — i все ж таки вiн дорожчий менi над усе на свiтi.
VI
Раптом за дверима чути галас. Дверi розчиняються, i знову ввалюється Пшепюрковський з усiєю своєю компанiєю.
П ш е п ю р к о в с ь к и й (розкидається за середнiм столом. Шереговi сiдають. Жовнiри стоять навколо.) Ну, тепер можна й погуляти пiсля працi. Гей, вина. Та дивись, щоб знов не було аптеки. Так-то, пане чеснику. Це вам не Варшава. Жовнiр на вiйнi не минає нi ворога, нi дiвчини. Ха-ха-ха. (Спiває).
Липнуть до мене дiвчата,
Успiвай лиш цiлувати,
Перша, друга зазиває,
А та, третя, ще й моргає.
А четверта за вус смика,
П'ята кличе до музики.
Шоста вудкою частує,
Ну, а сьома вже цiлує.
Восьма тягне до стодоли —
Ось яка жовнiрська доля.
П а у ш. Що й казати — доля непогана, тiльки чого це в пана так подряпанi щоки й нiс, хiба вiд поцiлункiв?
П ш е п ю р к о в с ь к и й (хапається за лице). Де? От проклята гайдамачка!
П а у ш а. Видно, буває i так, що дев'ята трохи пошарпає.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Ех, є про що згадувати. Стану я зв'язуватися з якоюсь гайдамачкою. В мене такий звичай: "Коли любиш-люби гаразд, а не любиш— кажи зараз, коли любиш — так любись, а не любиш — не горнись, коли любиш — люби двiчi, а не любиш — кажи в вiчi".
П а у ш а (регоче). Ну, ця, мабуть, так i зробила. Ще спасибi, що хоч очi зоставила, не повидирала. То невже ж пан так її i випустив?
Пшепюрковський мовчки п'є, сопе.
С к р я г а (до Шенчика). От тобi й маєш, пiвтора лиха! Принесло цих жовнiрiв — треба тiкати.
Ш е н ч й к. Треба то треба. Та чи пощастить?
Всi троє музик обережно пiдводяться i хочуть вийти. Корчмар подає, зiтхаючи, вино й великi кубки.
П ш е п ю р к о в с ь к и й (помiтивши рух музик, грiзно). Гей! А це що за люди? Стiй! Пане Вержбенто! Ану!
С к р я г а. Побачив-таки, пiвтора лиха. Лях триклятий.
Ш е н ч и к (виступає наперед i низенько вклоняється). До розказу ясновельможного пана.
П ш е п ю р к о в с ь к и й (грiзно). Що за люди, вiдкiля i куди?
Ш е н ч и к (вiдповiдає за всiх). Бiднi музики, ясновельможний пане полковнику. Троїста музика, з дозволу ясновельможного пана. Прокiп Скряга — бандура, вiн же бубон. Лук'ян Iлько — скрипка, найкраща скрипка на всiй Українi, принаймнi на цiм боцi, i аз покiрний слуга мосцi пана — Мусiй Шенчик — цимбали.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Шенчик? Хтось менi казав про Шенчика музику. Гм... А може, ви гайдамаки? Що ж ви тут робите?
Ш е н ч и к. Граємо добрим людям, вельможний пане.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Та хiба ж корисне ваше ремесло? Ой, чи не гайдамаки ви справдi...
Ш е н ч и к. То що ж робити, ясновельможний пане? Коли б не скрипка та не бас, то й музика б свинi пас, — добре, кажуть, бути взимку котом, а на великдень — попом, але не вiд нас це залежить.