— Музико, грай мені одному! — погукнув парубок, віддав того шага і почав танцювати, аж хата мала, а він закида ноги, і вприсідки, і через ногу, усяк було. Затанцювався парубок, а сіль потроху сиплеться з заполи. Що майне він ногою, то сіль так і поросне по хаті. А люди стоять округи та й приказують йому саме під ногу, мов знарошне приграють:
— Ой, парубче, сіль сиплеться, ой, парубче, сіль сиплеться!
А парубок зайшовся так, що й себе не тяме, та все їм:
— Тепер мені не до солі, коли грають на басолі! Тепер мені не до солі, коли
грають на басолі!
Ходив, ходив парубок, поки аж відтанцював свого шага. Стала музика і він став. Глянув — аж сіль уся на долівці, ще сам він і порозтирав її ногами.
Скривився парубок та в сльози:
— А бодай його лиха година знала! Що ж тепер тато скажуть!
Потяг собі, сердега, додому" (Чубинськи й. — Т. 2. — С. 379).
Здавна на Україні, так само як у Росії та Білорусії, сіль, як переважно привозний продукт першої необхідності, цінилася високо і витрачалася економно. Сіль була важливим, коли не основним, продуктом чумацького промислу. Знали сіль "кримку" і "бахмутку". Першу одержували від випаровування на сонці морської води в Криму, другу — від випаровування на спеціальних сковородах добутої з соляних колодязів води. Колодязі знаходилися на березі невеликої річки Бахмутки в нинішньому Донбасі. Біля солеварень виникла укріплена слобода, потім — місто Бахмут (тепер Артемівськ, великий центр соледобувної промисловості). Свідчать, що "бахмутка" була більш дрібною і вважалася кращою на смак (див. також коментар: IV, 45). Страви прийнято було варити без солі. Її ставили на стіл окремо. Звідси й звичай зустрічати гостей найдорожчим у господарстві — хлібом і сіллю. Хліб і сіль на столі — ознака достатку. Розсипати сіль не те що з торби — солянки вважалося в народі недоброю прикметою (посваритися).
32. Про піч багато хто з молодших та й старших уже не має певного уявлення. Споконвічний неодмінний атрибут житла, хранительниця вогню й тепла, з припічком та черінню, уже майже відійшла в минуле. Зараз тільки інколи в селянських хатах, на кухні, продовжують ставити печі менших, ніж раніше, розмірів і меншою черінню над ними, скоріше як данину традиції, ніж з практичної потреби. На черені, яка нагрівається, коли топлять піч, сплять, сушать зерно, в тому числі просо, перед тим як везти його шеретувати на пшоно.
Просо відоме ще з доісторичних часів як зернова культура. Згадується в дуже давніх зразках народної творчості: "А ми просо сіяли, сіяли..." Традиційно просо займає досить значне місце в харчовому раціоні українського народу. В повсякденному побуті пшоняна каша або куліш — звичайна страва. А в козацьких походах, чумацьких та бурлацьких мандрах пшоняна каша з салом, у піст з рибою та олією — перший наїдок.
33. Оренда, оранда — корчма. У святкові дні тут збиралися на гуляння, танці. Назва "оранда" походить від того, що корчмарі за право торгувати горілкою платили в державну казну належний податок (брали в аренду).
У неділю на селі,
У оранді на столі
Сиділи лірники та грали
По шелягу за танець.
Кругом аж курява вставала.
Дівчата танцювали
І парубки...
(Тарас Шевченко. Титарівна)
Кораблик — старовинний жіночий головний убір, переважно в середовищі панства і заможного козацтва. Висока шапка з парчі або бархату з хутряним ободком. Формою нагадувала кораблик, звідси й назва. Верх круглий, з дорогоцінної тканини, інколи винизаний жемчугом і дорогоцінним камінням, над лобом викроєний гострим кінцем уверх (як ніс корабля), вуха залишалися відкритими. Ободок — завжди з чорного матеріалу, потилицю прикривав округло викроєний чорний клапан.
Та і запаски не забула — Дідона одягла не таку запаску, яка була на її молодшій сестрі Ганні минулого дня (див. коментар: І, 29). Знали ще запаску у вигляді полотняного білого передника, яку носили поверх спідниці заміжні, взагалі більш поважного віку жінки.
З вибійки платок — платок з вибитим на тканині візерунком, який наноситься вручну за допомогою різьбленої або набірної дерев'яної дошки. Платок, хустка — важлива деталь святкового жіночого одягу. Хустка відігравала також велику роль у ритуалах, увійшла в обряди та повір'я. Заручена дівчина пов'язувала руку судженого хусткою, яка служила символом їхнього вічного союзу. В третій частині "Енеїди" серед грішників фігурують і ті, що в дівчат "з кишень платки тягли".
34. Що од покійника украла — тобто потай взяла з майна свого покійного чоловіка Сіхея.
Каптан (рос. кафтан} — верхній чоловічий одяг з довгими полами; сукман, жупан, чумарка.
Пояс з каламайки — пояс з цупкої густої льняної тканини. Пояс був важливою деталлю чоловічого святкового одягу. На старовинних портретах старшина завжди підперезаний поясом, переважно червоного або зеленого кольору. Були пояси різних розмірів — "більшої руки" і "мен-
шої руки".
І чорний шовковий платок — платок, плат у старі часи в чоловіків мав ширше призначення, ніж нинішня носова хустка. Використовувався як рушник, для накривання сідла тощо.
35. Ляси підпускати — весело, жартівливо заговорювати з ким-небудь, щоб втягти в розмову.
36. У панаса грати — хто-небудь один із зав'язаними очима ловить інших. Кого піймає, той стає йому на зміну.
37. Журавель — весільний танець (К.). Можна додати, що це взагалі народний масовий танець-пісня. У танці відтворюється поведінка, пози журавля (як ходить, скубе траву, злітає у повітря тощо). Здебільшого це робить ведучий, соліст-танцюрист. Інші учасники стоять у колі або біжать слідом за ведучим. Вони співають пісню, супроводжуючи текст її відповідними рухами та жестами. На весіллі звичайно водять "журавля" в понеділок, коли несуть снідання молодій. Якщо в селі була церква,, то в цей час мелодію "журавля" міг виконувати на дзвонах паламар. У сцені-жарті Марка Кропивницького "Лихо не кожному лихо — іншому й талан" пономар, вихваляючись своїм хистом, говорить: "...Спитаю: хто краще мене ударив би в дзвін — чи на "достойно", чи на "многа літа"-.. Та хочби і "журавля". Текст "Журавля", опублікований за життя Івана Котляревського:
Да внадився журавель, журавель
До бабиних конопель, конопель!
Такий, такий журавель,
Такий, такий дибле
Конопельки щипле!
А я сьому журавлю, журавлю,
Києм циби переб'ю, переб'ю!
Такий, такий журавель,
Такий, такий дибле,
Конопельки щипле!
(Вестник Европы. — 1829. — № 22. — С, 153).
Дудочка — народний дівочий танець, сольний, зараз відомий під назвою "козачок". У давнину його танцювали під акомпанемент дудки (волинки), звідки й назва. Зараз виконується на різних музикальних інструментах (скрипці, цимбалах, бандурі та ін.), одначе при цьому зберігається характер музичного викладу, притаманний дудці. Текст пісні до танцю:
Ти ж мій дударику,
Ти ж мій сподарику,
Ти ж було селом ідеш,
Ти ж було в дуду граєш,
Ти ж мене забавляєш!
Тепер тебе немає,
Й дуда твоя гуляє,
І пищики запалися,
Бозна кому досталися
(Вестник Европн. — 1829. — № 22. — С. 154).
Дудники інколи ходили від села до села, заробляючи грою на прожиття, як кобзарі або лірники. На таку думку наводять і слова "Ти ж було селом ідеш". Можливо, наведена пісня виникла в той час, коли мандрівні дудники почали відходити в минуле. Дудка лишила помітний слід у фольклорі, топоніміці, антропоніміці, що теж свідчить про її неабияку роль у культурному житті народу.
Хрещик — весняна гра, в котрій одна пара учасників гри ловить другу, яка після подачі сигналу розбігається, уникаючи переслідувачів; також танець-гра, під час якого хлопці й дівчата міняються місцями. Переважно гра дітей і підлітків, причому дівчат. Відомо кілька різновидів гри.
Горюдуб — гра, учасники якої стають парами, а той, хто "горить", стоїть спереду і за сигналом ловить одного із задньої пари, що роз'єднується, перебігаючи наперед.
Джгут — різновид гри в карти. Того, хто програв, б'ють джгутом (скрученим рушником) по долоні. Скажімо, скільки лишилося після закінчення гри на руках карт у дурня, стільки раз його били джгутом по руці. В "джгута" грали і без карт.
Хлюст — гра в карти. Взагалі хлюстом називається такий момент у грі, коли в одного чи кількох гравців на руках опиниться три карти однієї масті, або три козирі, або три валети, або три тузи. Чий хлюст старший — визначають за старшинством карт, які його утворили. В пари — неясно, яка гра в карти мається на увазі. Може, вдвох, один на один-
Візок — поширена гра в карти, так звані "свої козирі". Назва пішла від того, що тому, хто програв, дістається велика купа карт — "хоч возом вивозь" (див.: К. с. — 1887. — Т. 18. — Кн. 6 — 7. — С. 463 — 471).
Дамки — шашки. Закрита під кінець гри шашками противника, шашка переможеного вважається соромом для нього ("Чорт мав порожнього кута").
36 — 37-ма — "ігрові" строфи. У перших виданнях "Енеїди" кожна строфа складалася з 20 рядків, потім сам Котляревський розбив двадцятирядкові строфи на дві десятирядкові. Тому тісна смислова єдність двох сусідніх строф у "Енеїді" спостерігається часто. Ігри не бенкет, де важко подати наїдки й напої з урахуванням забаганок кожного з присутніх окремо, і не обряд, де теж передбачені обов'язкові для всіх ритуальні дійства. Грають "хто як і в віщо захотів".
Сцени бенкетування троянців у Дідони не раз перегукуються з травестіями "мандрованих дяків" — "Пісня світська" та "Великодна вірша", де фігурують біблійні персонажі, переодягнені в український одяг і наділені рисами українських селян. У "Великодній вірші" — "Давид гуслі підстроїв, козацької як дернув", з присутніх "всяк собі пару прибрав" і всі пішли у танець:
Перше навприсядки брали,
Потім били трепака,
А дівчата забивали
Підківками гоцака.
Як же взяли молодиці
По-своєму бушувать,
Аж погубили спідниці,
Так взяло їх розбирать".
Тут же "парубки в м'яча гуляли, деякії ж у жгута; дівки пісеньки співали; малі ж діти — у кота; хто хотів — навбитки бився" (Історія української літератури: У 8 т.