Гітари, на жаль, ще немає, але...
Свистун збоку напружено слідкує за кожним рухом свого "номера". Не давши докінчити Гунявому, він скрикує:
— Гітара є!
І біжить до італійця. Той уже сам подає йому її. Пан Кавуненко ще раз уклоняється пані Кузнецовій з плавкою, трохи старовинною чи театральною елегантністю.
— Отже й гітара навіть є.
Пані Кузнецова з веселою важністю відкидає голівку назад (Сьогодні вона якась навмисне пекуче-гарна, риси обличчя підкреслено-виточені, смуглявість ніжного випещеного тону, очі з іскристим блиском.).
— А серенади? Гітари самої ще мало! Серенади хочу!
Тоді пан Кавуненко вибачливо й ледве помітно посміхнувшися, напів повертається до Свистуна, недбалим, звичним рухом бере з рук його гітару й прикладає її собі до грудей. Не хапаючися, з гумористичними зморшками на схилах носа, відкидає ввесь торс назад, витягає вгору руку з ґрифом гітари й виставляє одну ногу наперед.
І цілком несподівано для всіх, соковитим, певним і теплим баритоном з гунявим тоном по-італійськи співає:
Стань, моя єдина, Мадонною в каплиці моєї душі. Я принесу тобі жертви з усіх моїх радощів, Я сплету вінок з усіх поцілунків, Що дарували мені жінки, І покладу біля твоїх ніг.
І пальці з такою звичною владністю відщипують із струн акорди, металічний і теж ніби злегка гунявий дзвін їх так покірно, співзвучно обсотує голос, і така певність у закиненій назад голові, в напівприплющених важких очах, що Соня немов аж злякано дивиться на цього чудного чоловіка. Закінчивши тихим, ніжно-благальним бренькотом, Кавуненко низько вклоняється пані Кузнецовій і тим самим недбалим жестом, як великий артист, кудись назад простягає гітару. її ззаду підхоплює Свистун.
Італієць, як укушений бджолою, схоплюється, махає руками, кричить щось по-італійському, плескає. За ним ляскотливо лопотять усі руки. Навіть пані Сарро, відклавши своє шитво, беззвучно прикладає долоню до долоні.
Пані Кузнецова вражено дивиться й хоче щось сказати панові Кавуненкові, але Свистун з таким переляком робить їй знаки, що вона зараз же стримує себе й тільки нетерпляче кидає до Кавуненка:
— Перекладіть! Перекладіть серенаду!
За пана Кавуненка робить це італієць. Він ніколи не чув ні слів, ні мелодії цієї серенади, але вона — божественна! І зроблено до такої міри артистично, що мимоволі напрошується запитання до пана...
Свистун шарпає італійця за полу.
— Одне слово, це — божественно! І я зараз перекладу... Загайкевич дивиться на Ольгу Іванівну й бачить, як очі
її блищать і не відриваються від Гунявого, а дитяча, повна нижня губа немов би від болю злегка скривилася. Який чулий на музику цей жіночий організм! Уся вона, видно, ще й досі звучить тою сентиментальною серенадою.
— Правда, Ольго Іванівно, досить цікава метаморфоза? І подумати, що це робить пляшка коньяку! Цікавий випадок з погляду невропатологічного.
Ольга Іванівна чудно, немов здалеку вслухається в його слова, хмуриться й знову дивиться на всю групу.
Загайкевич криво посміхається: якби ж вона знала, хто він у дійсності, цей "пан Кавуненко"! Талант одної чи двох пляшок здалися б їй не такими вже привабливими.
У групі раптом вибухає регіт. Тільки пан Кавуненко — серйозний, хібащо з обох боків носа мило й сміхотливо морщиться шкура та очі тепло й невинно дивляться на всіх, неначе й не він вирвав із усіх отой сміх.
Одначе, ні Ольга Іванівна, ні Загайкевич не встають із своїх місць, хоч усі обличчя з жадібними, готовими до вибуху посмішками, впилися в лице пана Кавуненка. Він говорить занадто тихо, та й гунявість ще скрадає слова.
І знову, як перекинутий з посудом стіл, розлягаються регіт і оплески.
Кавуненко раптом підносить руку з одним витягнутим догори пальцем, закликаючи до тиші, підкрадається до піяніна й обережно, з острахом сідає за нього. Озирнувшися, він нишком прижмурює одне око й боязко простягає над клявіятурою обидві руки з розчепіреними пальцями. Потім зненацька змахує ними і... так легко та ніжно кладе їх на клявіші, що, замість сподіваного гуркоту, від якого заздалегідь прижмурилися очі, піяніно тільки густо та ніжно зідхає. І зараз же зідхання починає розсотуватися, розгортатися й непомітно переходить у протест, у гнів, у лють. Руки двома наїженими котами стрибають по кляві-шах, рвуть їх, мордують, казяться. Але, коли здається, що виходу вже нема і що має статися щось страшне, піяніно, немов би зібравши гумористичні зморшки круг носа, розв'язує ввесь конфлікт таким грайливим, Граціозним поворотом, що всі обличчя мимоволі полегшено, весело біліють зубами.
— Тю, чоррт! Та він, цей негідник, справжній артисті
Але тут же Загайкевич злякано дивиться на Ольгу Іванівну. На щастя, вона, здається, не чула його слів: чогось нахмурена, задумлива, чи пригадує щось, чи прислухається до свого якогось болю.
І Загайкевичеві чогось раптом спадає на думку, що вона ж ні разу ніколи не подивилася на нього так, як дивиться жінка, коли той їй подобається, як чоловік. Привітна, мила, співчутлива, навіть часом ніжна, але — якась порожнеча в цьому.
Загайкевич кривиться від непоміркованих оплесків тому "пройдисвітові". Мерзотник, злодій і звичайний убивця, а поводиться собі, як невинна людина. Ач як уклоняється й посміхається: неначе справжній артист на сцені!
Загайкевичеві дуже хочеться підійти до "артиста", покласти йому руку на плече й сказати:
"Пане Гунявий! Ви — заарештовані! Ви — злодій, кримінальний злочинець!".
От ефект вийшов би! Більший за метаморфозу від двох пляшок коньяку.
Загайкевич кидає оком на Ольгу Іванівну: яке чудне й прекрасне в цей момент обличчя! Що з нею? Невже музика цього кримінальника так подіяла? Не то сяє, не то от-от заплаче.
Загайкевич стомлено, помалу підводиться й підходить до всієї групи, що в центрі її стоїть Гунявий. І бачить, як Соня з щирим захопленням ловить слова мерзотника.
Пан Кавуненко з невинним, наївним лицем розповідає тепер про сценку з вуличного життя. Луснула шина в таксі. Нічого особливого. Але й сам шофер, і юрба цікавих на тротуарі, і маленький фокстер'єр на ланцюжку — все набирає в його словах такого милого, комічного та важливого змісту, що здається великою подією.
Загайкевич у гомоні сміху, сам мимоволі весело сміючися, тим часом злегка штовхає Соню в лікоть і бурмотить:
— Треба скористатися цим станом його. Конче зробіть сьогодні. Якомога швидше, поки не опритомнів.
Соня, не перестаючи сміятися (тільки сміх тепер дерев'яний), теж стиха кидає:
— Добре. Неодмінно. І голосно додає:
— Чудово! Артистично! Правда?
Свистун, бризкаючи на всіх розпеченою червоністю своїх прищів, в ажіотажі й піднесенні від свого антрепренерського успіху, перебігає від одного до другого й збирає, як бджілка, мед похвал. Навіть до Ольги Іванівни, що все самотою сидить за пальмою, на хвилинку підлітає й присідає скраєчку біля неї.
— Ну, що? Га? Правда ж, знаменитий артист, талант, геній! Зовсім же інша людина! Правда? Га? А завтра страшенно буде лютий на мене! Хі, хі, хі! Комік, їй-Богу, комік!
Але, згадавши щось, він схоплюється й біжить до пана Кавуненка. А Леся закидає голову на спинку канапи й заплющує очі. І раптом здригається: зовсім-зовсім близько біля неї чується Гунявий теплий і чудно-задиханий голос.
Вона швидко розплющує очі: перед нею, низько схилившися, стоїть він і з-під лоба дивиться на неї важкими, нездивованими й дуже червоними баньками очей.
— Мені доручена велика честь просити вас до всього товариства...
Це майже вперше він сам звертається до неї. І вперше ні несміливости, ні винуватости в рухах і голосі. Шанобливість ще більша, але така якась тиха, глибока, добра і... неначе схвильована.
— Дякую дуже. Але мені добре й звідси все видно та чути...
Лесі ще хочеться, нестерпно хочеться сказати щонебудь про його несподівану, надзвичайну зміну, але попередження Свистуна в'яже їй язик.
— Не смію наполягати...
І він знову низько, шанобливо, — як перед королевою, що її бажання — закон, який не можна ні заперечувати, ні обговорювати, — вклоняється. І зараз же повертається, щоб іти. Але, повернувшися, несподівано губить рівновагу й хитається всім тілом убік. Ольга Іванівна аж підводиться, щоб підхопити його. Та пан Кавуненко, здається, навіть не помітивши свого руху, вирівнюється й легко прямує до всіх. Свистун уже біжить йому назустріч, під веселістю ховаючи стурбованість і занепокоєння за свій "номер". Усі швидко й непомітно переглядаються. А Загайкевич з увічливим виразом на саме вухо бурмотить Соні:
— Здається, він уже доходить докраю. Постарайтеся за всяку ціну зараз же поїхати з ним кудинебудь. Поки не пізно...
Пані Кузнецова мило хитає головою панові Загайке-вичеві, потім підходить до пана Кавуненка, владно бере його під руку й вередливим голосом кидає до всіх:
— Панове! Я хочу на Монмартр! Я вибираю собі за кавалера пана Кавуненка! Хто з нами, той хай іде вдягатися!
Свистун аж підстрибує від задоволення.
— Урра! Всі, всі, всі з вами!
Відповідальність за провал усієї антрепризи таким чином здіймається з нього.
Але пан Кавуненко здивовано опинається:
— На Монмартр?
— На Монмартр! На Монмартр! Швидко, швидко!
— Урра! На Монмартр! Швидко, панове!
Свистун хапає під другу руку Кавуненка й разом з пані Кузнецовою виводить його з сальону.
Шведи нерішуче радяться. Італієць біжить до Ольги
Іванівни. Але пані Антонюк, видно, справді, почуває себе стомленою: така якась надзвичайно й незвично млява, зів'яла, зблідла. Вона рішуче відмовляється і йде до себе нагору. А італієць, поцілувавши їй руку, спішить до передпокою, де пані Кузнецова та Свистун одягають пана Кавуненка.
* * *
Як тільки переднє авто із Загайкевичем, Свистуном та італійцем рушає, Соня зачиняє дверці й дивиться на Гунявого. Він сильно обома руками тре собі лице і водить головою так, наче хоче з чогось виплутатися. Вона обережно бере його за одну руку й тягне її вниз.
— Годі. Вмиєтеся завтра вранці.
Автомобіль гарчить, шарпає й починає ритмічно трусити всім своїм тілом. Гунявий пускає руку, поправляє другою капелюх і повертається до Соні.
— А хто з нами? Хто з дам?
— Я. Хіба не досить з вас?
— Сподіваюся, пані Антонюк не поїхала?
— О, не турбуйтеся! Саме слово Монмартр уже лякає її моральну душу.
Соня знову бере його руку й одним пальцем під манжетою гладить ніжну теплу шкуру.