Сповідь стукача

Анатолій Дімаров

Сторінка 6 з 15

її довге волосся впало мені на обличчя, а невеликі й тугі, як у незайманої дівчини, груди сяйнули мені прямо у очі.

— Коли твоя приїжджає?

— В неділю, — відповів неохоче. Мені чомусь було неприємно, коли вона згадувала мою дружину.

— І ти її підеш зустрічати?

— Піду. Вона ж із дочкою.

— Підеш чи побіжиш?

— Піду... Яке це має значення. —Ая?

— Що ти?

— Що я маю робити? Може, ти й мене візьмеш із собою? Мене так і підкинуло:

— Ти що, здуріла? Ти розумієш, що ти говориш?

— Так не візьмеш?.. Я так і знала.

Вона звелася, стала вдягатись.

— Ти куди? — спитав ошелешено.

— Піду до подруги. — Вона саме надягала сорочку.

— До якої подруги?

— До подруги. Сьогодні вона іменинниця. —Ая?

— А ти йди додому. Тобі ж треба готуватись до зустрічі з нею.

— Ну, Надю, годі жартувати! — Я ще не вірив, що це — серйозно.

— А я не жартую. — Надя вже надягала блузку. — Треба ж мені відвідать подругу.

— А мені що накажеш робити?! — вже вигукнув я.

—Ати теж збирайся. Не можу ж я тебе лишити в квартирі. — Сказано було таким тоном, наче від мене можна було чекати всього.

Ображений, я теж звівся з ліжка. Одягнувся, взувся, надяг пальто, шапку:

— До побачення.

— До побачення. — Надя навіть не глянула на мене.

Обернувшись до дзеркала, підводила червоною помадою губи.

Я щосили грюкнув дверима (грюкнув подумки), швидко спустився донизу. Сніг сердито рипів під ногами, крижаний східняк обпікав обличчя. Було темно, непривітно, безлюдно.

У ту ніч я майже не спав. Пробував утішитись думкою, що я ж сам цього хотів, що маю тільки радіти цьому, а радості чомусь не було. Зарившись обличчям у темну подушку, я у відчаї думав: "Господи, хоча б швидше приїжджала дружина!" Такий був одиноко-нещасний. У квартирі було як ніколи тоскно та холодно.

А наступного дня, по роботі, пересилив себе і обійшов трамвайну зупинку біля поштамту. їхав потім у переповненому трамваї, і весь час здавалося, що Надя стоїть поруч.

І знову ніч: одинока, темна, безрадісна.

Як мені її бракувало!

Другого дня не витримав: ледь дочекався кінця лекції, побіг до поштамту. І ще здалеку побачив Надю.

— Привіт! — видихнув я.

— Привіт!

Привіталася так, наче між нами нічого й не сталось. Взяла під руку, міцно притислась. Не поцікавилася навіть, чому я вчора не прийшов. Дивилася щасливо на мене, а губи її були розтулені, як для поцілунку.

— Поїхали?

— До тебе?

— До мене.

І в ту ніч як ніколи була ласкава зі мною. Потім, коли ми лежал и знесилені, вона спитала:

— Хочеш, я тобі щось скажу?

— Кажи, — розклеїв я губи.

Поринав у легку ту дрімоту, коли все починає пливти-шшвти, ледь погойдуючись, а повіки стають все важчими й важчими.

Надя припала до мене, дмухнула в скроню, перебрала волосся, обкрутила довкола пальця.

— А ти не будеш сердитись?

— Чого б це я мав сердитись? — Слова народжувались мляві, язик ледь повертався. Сон уже по-справжньому брався за мене.

Вона ж притислася ще міцніше, прошепотіла на вухо:

— Я стану матір'ю. Матір'ю?..

Це слово ковзнуло по сонній свідомості, не лишивши жодного сліду. Знову став поринати в дрімоту, але Надя вже нетерпляче мене торсонула:

— Та ти мене слухаєш?

— Ну, — розтулив важкі повіки. Потягнувся, став позіхати.

— У нас буде дитина!

Сон з голови наче вимело. Я так і застиг із розтуленим ротом.

— Яка ще дитина?

Вже сидів, відкинувши ковдру, хоч не пам'ятаю, коли мене підхопило.

— Отакенька, — показала Надя. — Гарненька-гарненька. І дуже схожа на тебе.

— Хто це тобі сказав?!

— Не кричи, бо злякаєш, — застерегла Надя таким тоном, наче те немовля вже лежало поруч із нами. Провела пестливо по жи-іюту, сказала замріяно: — Ми будемо щодня приходити до тебе... Зустрічатимем татка...

Перед моїм зором враз постала жахлива картина: інститут, широкі сходини, заповнені викладачами й студентами, і Надя назустріч, з немовлям на руках... Як дві краплі води схожим на мене...

— Коли ти встигла?

— Встигла, миленький, встигла. Хіба з тобою не встигнеш! Ось дай сюди руку, поклади на живіт.

Я відсмикнув руку так, наче вона пропонувала притулити її до розжареної сковороди. При думці, що там ворушиться зараз щось схоже на пуголовка, при одній лише думці про це мене всього так і пересмикнуло. Бажання будь-що позбавитись цієї істоти з такою силою оволоділо мною, що я знову не витримав і закричав:

— Роби аборт!.. Чуєш, аборт!..

—Аборт? — похитала головою Надя. — Ні, милий, оцього я якраз і не збираюсь робити. Я весь час хотіла мати дитину. Не забувай, що мені скоро вже тридцять років... Та чого ти так переживаєш? Ти ж все одно не любиш свою половину...

— Звідки ти знаєш?

— Інакше ти б не ліг до мене в постіль. В перший же вечір. Забув?.. Тихо-мирно розведетесь, і перейдеш жити до мене.

Так ось що в її голові!

Притьмом зсунувся з ліжка, став натягати штани. Руки трусились, нога ніяк не пролазила в холошу. Надя з видимою цікавістю спостерігала за моїми потугами, потім сказала:

— І довго ти будеш терзати сорочку?

Жбурнув сорочку, ухопив штани. Коли вже одягнувся, вона запитала:

— Ти мене хоч поцілуєш на знак вдячності? Чорт!.. Чорт!..

Біг порожньою вулицею, давав собі клятву більше не стрічатися з нею. У душі не вірив, що вона завагітніла. Не хотів вірити!.. Надя мовчала цілісінький тиждень.

За цей тиждень повернулася дружина з дочкою, а я збувся золотого годинника.

Годинник цей був подарований мені на тридцятиліття. Моєю ж дружиною. Зняла майже всі гроші з ощадної книжки (збирала на цигейкову шубу — кількарічну мрію свою), купила годинник, віднесла до гравера. Той вирізьбив напис: "Тридцять років найдорожчому". Я цей годинник дуже беріг, навіть коли заводив, то ледь торкався коліщатка, щоб не пошкодити, і от мусив розстатися: іншого виходу не було. До приїзду дружини мав покласти на місце оті сто карбованців, що на костюм, та ще заборгував понад сотню: щодня тратив десятку, як не більше. Надя дуже любила мускатне шампанське (пляшка сім п'ятдесят), плюс півкілограма найдорожчих шоколадних цукерок ("Грильяж у шоколаді", "Ану відбери!"), хоч ми їх і не поїдали усі, але купувати двісті чи триста грамів було якось незручно. Отак і незчувся, як втратив більше соі ні карбованців, позичених до зарплати, і треба було їх терміново піддавати, тож як не шкода було, а довелося позбутись годинника. І брехати дружині, що вкрали в трамваї: зрізали з руки, не помітив і коли.

Дружина була дуже засмучена, в неї аж сльози набігли на очі, що траплялось з нею вкрай рідко, а мене дуже мучила совість. І єдине, що хоч трохи мене виправдовувало у власних очах, це те, що з Надією було раз і назавжди покінчено. Я з усіх сил намагався чабути про неї, як це не було трудно, особливо в перший вечір, коли повернулась дружина і, збираючись лягти у постіль, дістана з-під подушки й надягла нічну сорочку. Я ледве не крикнув: "Скинь!" — і відчував ту прокляту сорочку всю ніч, бо мені весь час марилось, що поруч не дружина лежить, а Надія. А вранці висмикнув її крадькома з-під подушки, убгав похапцем у портфель і і І же на вулиці вкинув до бака із сміттям.

Я ходив на роботу, намагаючись не сідати в трамвай, щоб не іустріти Надію, я щоразу минав, обходячи іншою вулицею, зупинку біля поштамту, я надіявся, що Надія врешті-решт забуде мене, гак, як я намагався забути її, хоч це мені не так легко давалося, бо не раз ловив себе на бажанні кинути все і бігти до неї, але в мене щоразу вистачало здорового глузду стримать себе, сказати: "Не смій! Тобі що, жити набридло?" Я боявся й подумати про те, що б заварилося, коли б про це дізналась дружина. Тож я ходив на роботу й з роботи, оминаючи поштамт, щоразу здригаючись, коли и натовпі зблискувала червона шапочка, чи пальтечко, чи сумка, п мене і в грудях терпло од страху, а коли шапочка — пальтечко — сумка байдуже минала мене, відчував себе так, як відчуває, мабуть, себе солдат, який, наступивши на міну, лишається живий та не-ушкоджений.

Аж ось одного разу на кафедрі пролунав телефонний дзвінок.

— Вікторе Андрійовичу, вас!

Мене?.. Хто б це міг дзвонити?.. Одразу ж подумав про дружину, чи не скоїлося чого вдома.

— Слухаю.

По той бік мовчало.

— Я слухаю!

В рурці тріснуло, гаряче дихнуло у вухо:

— Здрастуй!.. Упізнаєш? У мене і в очах потемніло.

— Ти мене чуєш?

— Чую, — видушив з горла.

— Нам треба зустрітись. Сьогодні.

Зустрітись? Але ж мені не можна стрічатися з нею! Я й так відчував себе як після важкої хвороби. Тільки став видужувати, й знову?..

— Пробачте, я не маю часу. — Звертався до неї на "ви", бо здавалось, що вся кафедра нашорошила вуха.

— Тоді я прийду зараз до тебе!

— Ні, ні! — рурка ледь не випала з рук. — Я прийду!.. Зараз іду.

— Чекаю коло поштамту.

Знову тріснуло, глузливо запіпікало.

Йшов до поштамту, і мене розбирала злість. Це ж треба набратись нахабства — дзвонити на кафедру! І ще: звідки вона взнала наш телефон?

Вона стояла, як завжди, вся у червоному. І я вперше подумав: невже їй не приїдається один і той же колір?

— Прийшов? — усміхнулась недобре.

— Прийшов. Але на хвилинку. У мене за півгодини починається лекція. — Лекції сьогодні в мене вже не було. — Що ти хотіла сказати?

— Раніше ти так не поспішав.

— Та кажу ж, лекція!

— Гаразд. Давай пройдемось до того он скверу, бо тут і поговорити не дадуть.

— Давай, але ненадовго.

— Не бійсь, не затримаю.

У сквері вона зупинилась, зісмикнула нервово з руки рукавичку.

— Здогадуєшся, чого я тебе покликала? Я сказав, що не здогадуюсь.

— То що ти, надумався?

— Що я маю надумуватись?

— Дурника вдаєш? — Очі її були злі і нещадні. — Напакостив — і в кущі?

— Не кричи! — Мені здавалося, що всі люди, які проходили мимо, поглядають у наш бік.

— А я не кричу... Ти ще не знаєш, як я вмію кричати... Поки що я розмовляю з тобою по-доброму. Моїй дитині потрібен тато, і ти на мені маєш одружитися.

— Так я ж одружений!

— Розведешся.

— В мене ж дружина!

— Нічого тій жабі не станеться. їй так потрібен чоловік, як рибі парасолька. Проживе і без тебе. А моїй дитині потрібен тато. — Так і іаче та дитина вже народилась.

— Ну гаразд, я подумаю. Тільки не кричи. — Бо мені все здавалось, що вона кричить.

— Думай, тільки недовго... Зажди. — Бо я хотів уже йти. — Сталіна Ульянівна тобі відома?

Мене наче окропом ошпарило.

— Звідки ти її знаєш?

— Знаю, — усміхнулась недобре.

1 2 3 4 5 6 7