Ми надіємося, що ви це високе довір'я виправдаєте з честю.
Коли високий гість покинув трибуну, секретар повіткому схопився на рівні й знову зааплодував, підіймаючи високо руки. А за ним уже весь зал.
Проаплодували. Секретар повіткому звернувся до присутніх:
— То як, товариші, будемо продовжувати обговорення чи перейдемо до прийняття резолюції?
— Думаю, що поспішати не треба, — втрутився високий гість. — Послухаємо ще товаришів. Може ж, не всі у вас такі маловіри. — І всміхнувся, показуючи, що жартує.
"Пересердився, пересердився", — прокотилося залом полегшено. Комуністи заворушилися, закашляли, пролунав навіть чийсь запізнілий смішок.
— Так хто просить слова, товариші?
Виступати ніхто не поспішав. Переглядались, перешіптувались, а рук не підіймали.
— Чи, може, закінчимо?
І тут Данька наче штовхнуло в спину: "Давай, виступай! Більше такого випадку не буде. Сам секретар ЦК тебе слухатиме!" В Данька враз спітніли долоні, похолонуло в грудях. А рот наповнився слиною.
— То будемо кінчати?
Данькові здалося, що високий гість дивиться прямо на нього. Судомно ковтнув слину з таким відчуттям, наче зараз має стрибнути в прірву, шарпонув до президії руку. Так шарпонув, що аж хруснуло в плечі.
— Ви просите слова? — помітив його руку секретар. Данько лише кивнув головою: слова застряли у горлі.
— Слово має голова колгоспу імені Жовтневої революції Данило Сокало!
Йшов до помосту — підгиналися ноги. Навіть не дивлячись, відчував уважний погляд секретаря ЦК. Зійшов, учепився в трибуну (все пливло, мов у тумані), закричав:
— Товаришу секретар ЦК!.. — І замовк, не знаючи, що ж далі казати. Думки розліталися навсібіч, він ніяк не міг їх зібрати докупи. — Товаришу секретар ЦК!.. — Ех, знав би високий гість, що Данько ладен життям за нього накласти. Постріляти усіх, на кого він тільки вкаже. — Товаришу секретар ЦК!.. — В залі вже відверто сміялись, і це привело до тями Данька: груди його наповнились злістю: — Ми!.. Комуністи та комсомольці!.. Від імені комуністів та комсомольців села Червона Комуна!.. Ми виконаємо й перевиконаємо стрічний плян хлібозаготівель!.. Удвічі!
Зал так і охнув. Секретар же ЦК схопився за столом:
— Чули?.. Чули, товариші? — І вже до Данька: — Браво, товаришу Сокало! — І заплескав у долоні.
Як зійшов із помосту, як сів на місце, Данько не пам'ятає. Вже після зборів до нього підбіг верткий порученець:
— Вас кличе секретар ЦК.
"От воно, сталося!" — лоскітно похололо в Данькових грудях. І Іомітив заздрісні погляди тих, хто почув, що сказав порученець, і наповнився ще більшою втіхою. Вже майже спокійним, майже ішевненим у собі зайшов до кабінету першого секретаря повіткому, де на нього чекав високий гість.
Зблизька він був іще вищий. У Данька аж у шиї хруснуло, коли мін задер голову, щоб зустрітися з ним поглядом.
— Так ось ви який! Ну, вітаю, вітаю!
Долоня суха і гаряча. Очі теплі й усміхнені. Тільки басище лишився так само густим.
— Як він у вас, товаришу Візний? — повернув голову набік.
Данько теж глянув туди і тільки зараз побачив секретаря повіткому. Вигляд у нього був далеко невеселий, видно було, що одержав доброго прочухана.
— Найкращий наш комуніст, — поспішив відповісти секретар.
— Я так і думав... Отаких би побільше. А що у вас із рукою, то-ісіришу? — бо Данько саме відкинув чуприну, що від великого хвилювання упала на очі.
— Та... — почав був Данько, але секретар повіткому і тут поспішив пояснити:
— То на нього був вчинений замах.
— Стривайте-стривайте, — наморщив лоба секретар ЦК, — це про вас писали газети?.. Читав, читав... Не боїтесь, що повторять?
— Хай тільки спробують! — відповів хвалькувато Данько.
— Ну, молодець, — розсміявся задоволено секретар ЦК. — Отак і треба. Не ми повинні боятися класового ворога, а він хай тремтить перед нами... Так виконаємо плян хлібоздачі?
— Виконаємо! — гаряче пообіцяв Данько. — Умремо, а виконаємо!
— Ну, вмирати нам іще рано. Хай наші клясові вороги помирають. Але спершу повинні віддати нам весь хліб до зернини... До зернини! — повторив з притиском, і очі його стали холодні й нещадні. —Л ви, товаришу Візний, допомагайте товаришеві всім чим можете. Такі люди, як товариш Сокало, — золотий фонд нашої партії.
Не на ногах — на крилах полишив повітком Данько. Руку ще грів гарячий потиск високого гостя, в очі світив приязний усміх. "'Зроблю! Все зроблю, товаришу секретар! Розіб'юсь, а зроблю!"
В'їжджаючи в рідне село, вже прикидав, з кого почати. Залягали сутінки, і хати, в них поринаючи, наче відступали одна по одній, коли до них наближався Данько, — подалі од вулиці, наче присідали, ховаючись поза спинами. Та Данькові не треба було й придивлятися особливо, де хто живе: "індус" чи колгоспник. Відзначав про себе хати "індусів", з яких треба й починати: шкури дерти, витрушувати все до зернини, незважаючи на сльози й плачі. В ньому ворушився ще не встояний гнів на цих зрадників, що нанесли йому підступного удару в спину: не встиг відрапортувати про поголовний вступ до артілі, як понесли заяви про вихід з колгоспу. І то хай би два чи один — дві третини села полишили колгосп після статті товариша Сталіна "Запаморочення од успіхів". Благав, умовляв, замалим на коліна не ставав перед кожним, у відповідь чув одне й те саме:
— Відпускайте з колгоспу!
— Ну, гаразд, ідіть, — не витримував Данько. — Тільки знайте: будете проситись назад — ми сто разів подумаємо!
— Не буду. Не діждетесь.
"Не діждемось? — запитував завмерлі хати Данько. — А от і діждались!" І вже наперед уявляв, як падатимуть перед ним на коліна "індуси", благаючи не розоряти дощенту, не підмітати останньої крихти, і як він відповідатиме: "Пізно, дядьку, пізно! Раніш про це треба було думати, коли покидали колгосп".
Отакі мстиві картини малювала уява Данькова, коли він повертався селом, і були вони як ніколи солодкими.
А разом муляла думка, чи зможе виконати обіцяне. Вдвічі перевиконати стрічний план — це не жарт. Він уже розкаювався, що зопалу бовкнув про це, стільки хліба навряд чи й набереться в селі, навіть якщо все підмести до зернини, доведеться потрусити й колгоспників, нічого з ними не скоїться, якось переб'ються до нового врожаю, їм не звикати, хіба не налітали під час громадянської продовольчі загони, хіба не трусили — так трусили, що й кров часто бризкала, особливо із тих, твердоздатників, — пережили, не померли, тільки навчилися заривати у землю зерно... "А мабуть, і зараз ховають", — подумав Данько, і вже вчувається йому в настороженій тиші приглушений шурхіт землі, глухі удари лопат. "Ховайте-ховайте, далеко не заховаєте!" Перекинувсь думками на те, як краще організувати бригади, що рушать трусити хліб по дворах, як їх обов'язково озброїти щупами, отакими, що їх показували в повіткомі, — на три метри можна в землю загнати, хоч зернину та дістануть, якщо закопане... "Завтра ж треба й замовити в кузні, щупів з десяток, не менше, а післязавтра зранку і рушити... Дамо, товаришу секретар ЦК, стрічний. Кістьми ляжем — дамо!"
Майже весь наступний день Данько не вилазив із кузні: особисто наглядав, як куються щупи. Зробили один, Данько повертів-повертів, попробував загнати у землю: переробити, не те! Аж за четвертим заходом схвалив: "Отакі й робіть. І щоб на кінці кожного була виїмка для зерна". А поки коваль грів чуба, селом з краю в край, від хати до хати котилася чутка: будуть трусити хліб! І люди, які за роки радянської влади вже звикли до того, що в будь-який час до них можуть удертись і підмести все, що тільки в око впаде, люди, яких уже не раз обдирали до нитки (або віддай, або куля межи очі!), хапали мішки, торби з уцілілим після стрічних-пере-стрічних планів зерном та й металися по хаті, по стайні, корівнику, клуні, городі, шукаючи потемки (тільки по темному, щоб не вгледіло око лихе!) місця якомога надійнішого. Бо то не просто було зерно — то було життя: його, його жінки, матері, батька, дітей, — хай і впроголодь, аби тільки дотягнути до нового врожаю.
Отак метався по хаті й Петро Зачепіжний, батько шістьох дітей, чоловік висушеної щоденною важкою роботою жінки. Він уже побував і в кошарі: найдуть!., і в сараї — найдуть теж!., навіть у хлів заглянув — не минуть і хліва! — і знову повернувся до хати. Була глупа ніч, діти давно уже спали — покотом на широкім полу, убогою рядниною вкриті, бо не давала дихнути рідна влада Петрові, гребла майже все в свої бездонні засіки, лишаючи тільки на посів та щоб не подохли од голоду, жінка Одарка стояла сумною Богородицею, в якої щойно розп'яли Сина, над двома лантухами з кукурудзяними качанами.
— Не знайшов, — сказав їй Петро.
— То, може, під піччю?
— Розвалять і піч.
І тут його погляд, що блукав у відчаї по хаті, зупинивсь на порозі:
— Хіба що отам?
Плюнувши на долоні, заходився копати. Спершу довбав твер-дющу глину, та не просто довбав, а обережно піддівав кожен корж, щоб потім, коли закопає, так само обережно покласти на місце. Потім пішло веселіше. Чорнозем, зроду-віку не копаний, м'яко піддався лопаті, масно лягав на долівку.
Все глибше й глибше заривався в землю Петро, все вищою й вищою ставала гора землі посеред хати, все частіше й частіше заглядала до ями Одарка.
— Мо', вистачить?
— Візьму ще на штик, — відповідав щоразу Петро. — Щоб ті песиголовці не дістали.
Брав штик, а за ним і другий, і третій — все здавалося мало. Ось уже й по шию, ось уже й голова зникла, й Одарці вже почало ввижатись, що чоловік не яму копає — могилу. Тільки зблискувала тьмяно лопата, викидаючи землю. Врешті глухо, як з того світу:
— Поможи вибратись.
Одарка лягла на край глибоченної ями, подала чоловікові руку.
Вибравшись, Петро сказав:
— Піду по солому.
Вимостили соломою дно, обклали стіни, обережно спустили лантухи ще й зверху прикрили соломою. Засипали землею, і Петро щоразу спускався до ями, щоб добре втоптати. Щоб не осіло, не видало, коли прийдуть оті душогуби. Потім Одарка замішала глини з кізяками, заходилася мазати всю долівку підряд, щоб ота латка не впала у око. Мало що збреде жінці у голову: не діждавшись свята, взяла та й помазала. І в сінях вимазала, і в другій кімнаті — аж удосвіта розігнулася, сполоснула відро, вимила порепані руки. Роздяглася, тихцем лягла поруч з чоловіком, що, здається, вже спав.
"Господи, Господи! Чим ми перед тобою завинили, Господи!"
Подумала про дітей, що їх попереду жде, — щосили вчепилася зубами у ковдру.