Мені,— Вовчий Хвіст перейшов на шепіт, — наказано йти…
— Під три чорти? — зойкнула бояриня.
— Тю, дурепа! В опозицію!
— Для якої лихої трясці?
— Яка ж демократія без опозиції?
— Хай інші хоч і з ума сходять. А ти що — крайній? Відмовся.
— Пізно! Та й наказано без права на відмову. Комусь же треба йти в опозицію. Якщо не я, то хто? Доведеться постраждати — за Русь, за царя-батюшку, за ту трикляту демократію, будь вона неладна!
Вранці Вовчий Хвіст почав збиратися на опозиційну війну.
— Соболева шуба тепер мені вже вроді як і ні до чого. Як і горностаєва, — міркував. — Підійде лисяча. Хоча краще, мабуть, собача. А ще краще якась… мм… сірячина. Армяк чи зипунішко. І — ніякого шовку, оксамиту чи парчі. Замість сап’янців — народні личаки.
Сімейство ридало, як побачило свого главу в драному зипуні і в личаках. В руках — палиця, за плечима — котомка. Навіть челядники пустили сльозу. Проводжали за ворота.
Поклонився боярин на всі чотири сторони.
— Не поминайте лихом! На випадок чого, вважайте мене царським демократом і отим самим, будь він неладний, — опозиціонером!
І пішов боярин Вовчий Хвіст створювати на Русі опозицію, яка буває у всіх заморських країнах. Дуже гордий був, що його величність вибрав для цього діла саме його, вірного з вірних друга-холопа свого. І за Русь, як ніколи, був певний. Все Русь витримала, всі біди пройшла, витримає і демократію. Бо інакше, як цар-батюшка застерігає (істинно в руському дусі): його, мовляв, меч, а наші голови, як завжди на Русі, — з плеч!..
ВІЗАНТІЙСТВО
У Візантії жили візантійці. І дужу пишалися, що вони — візантійці, що живуть не де-небудь, а в самій Візантії, у другому Римі, а третьому не бувати. І взагалі, славили-прославляли своє візантійство, рівно якому й у світі не було.
Але все тече, все міняється. І коли, здавалося, вічна імперія почала тріщати, то, рятуючись, оголосила себе Візантійською Федерацією Рівноправних Народів (ВФРН). Щоправда, такої нації, як візантійська, зроду-вику не було в тих краях, а була мішанина різних народів і племен, що їх у різний час завоювали імператори Візантії. Щоправда, офіційно вважалося, що то вони, народи і племена, самі, мовляв, добровільно поприєднувалися до імперії, і так їх у тому переконували, що "добровільно приєднані" навіть самі в те вже почали вірити. І все одно радощам візантійців не було меж, адже всі вони раптом поставали демократами. "Нас ніхто у світі не може збагнути, — пишалися вони. — Ми такі загадкові, що й самі себе не можемо втямити".
І відбулися перші в колишній імперії вільні, демократичні вибори Президента Федерації РН — ним одностайно, в єдиному пориві (що ще раз підтвердило загадковість візантійської душі) було обрано імператора Василя І, який і став президентом Василієм І. І візантійці полегшено зітхнули: нарешті! Діждалися! Маємо президента, доступ до тіла якого віднині вільний для всіх громадян і кожен з них може запросто підійти і поляскати президента по плечу.
Більше того, тепер навіть дозволили критикувати колишнього імператора Василя І, який був, ніде правди діти, тоталітарним правителем і тільки те й робив, що за роки свого, здавалося, вічного правління, закручував гайки, і славити мудрого Василія І, президента ВФРН, батька візантійської демократії. Він урочисто пообіцяв повідкручувати всі гайки, що їх позакручував по саме нікуди імператор Василь І. Візантійці, віншуючи своє візантійство, дружно співали осанну батькові їхньої демократії, найдемократичнішому у світі!
— Всі завали, що їх нагромадив минулий режим, ми негайно ж розчистимо найпотужнішими бульдозерами! — урочисто пообіцяв президент Василій І. — А всі звинувачені в антивізантійстві за попередньому режиму та репресовані як контрреволюціонери будуть переатестовані в революціонерів і вознесені до рангу борців з проклятим минулим, до рангу світочів свободи і демократії, і на їхніх могилах, якщо їх вдасться коли-небудь розшукати, буде встановлено за державний рахунок пам’ятники, а на стінах в’язниць, де вони сиділи, почеплять меморіальні дошки.
Ось такі незвичайні переміни раптом відбулися у Візантійській імперії: найбільш одіозні імператорські слуги, що заплямували себе вірнопідданим служінням тоталітарному режимові, були безжалісно звільнені зі своїх посад при дворі і призначені міністрами нового демократично-реформаторського уряду Федерації РН, інші змушені були піти у відставку і задовольнитися посадами всього лише позаштатних радників президента Василія І. Таким чином в колись імператорський, а тепер президентський палац прийшли новітні реформатори.
Особистий придворний поет імператора Василя І Саливон Солодкоспівець із оспівування імператора Василя І переключився на безмежна оспівування тепер уже президента Василія І, як і раніше експлуатуючи свої невмирущі кондаки — композиції гімнів з хоровим рефреном. І знову, як і раніше, в основному лунали лише ефемії — вигуки і славослів’я на честь Василія І, але вже як найдемократичнішого у світі президента. Ситали знову модними культові співи — осьмигласіє, що швидко перетворилося на дев’яти— і навіть десятигласіє — чого раніше ніколи не було. Невдовзі, на вимогу, звичайно ж, трудящих мас довели їх до стогласія і сам винуватець урочистостей вже почав плутати: хто ж він насправді — імператор Василь І чи президент Василій І? Іноді виходило, що таки ще імператор, а іноді, що вже мовби й президент. І тоді, будучи ще імператором, Василій І спішно закручував гайки, а стаючи вже президентом, поволі їх намагався розкручувати.
Заодно було запроваджено кілька нових посад і серед них — посаду доглядача правого вуха президента.
Річ у тім, що Василій І, коли ще був імператором, мав деякі проблеми зі слухом. Простіше кажучи, його величність недочувала. Особливо на праве вухо, що завжди було повернуте до народу (лівим він слухав лише своїх двірцевих слуг). Тож в останні роки свого імператорства Василій І не завжди міг чути глас народу, що, як відомо, є гласом Божим. А, не чуючи того гласу, його величність не міг оперативно відгукуватися на потреби простолюдинів. За це отоларингологи (в просторіччі вушники) були належним чином покарані — як винні в тому, що його величність не завжди чула звернені до нього народні гласи, а їхню отоларингологію звинуватили в халатній байдужості і зліквідували як шкідливу галузь медицини.
Оскільки візантійцям аж тепер стало нарешті втямки, чому імператор не прислухався до народних скарг, вони одностайно і в єдиному пориві підтримали вигнання лікарів-вушників як злісних шкідників. Натомість до президентського вуха було приставлено одного знатного народного цілителя. Йому суворо велено, аби він, не шкодуючи живота свого, ревно доглядав державне вухо, щоби президент міг оперативно чути глас народний.
Цілитель старався, справно стежив за ввіреним йому вухом, вишіптуючи у свого високопоставленого клієнта болячки, і невдовзі став першою особою в президентському оточенні — його вже боялися навіть міністри-силовики. І недарма. Досить швидко з’ясувалося, що цілитель і доглядач президентського вуха не стільки вишіптував з нього болячки, а нашіптував у те вухо. І справи з демократією у Візантії відразу ж пішли на краще. І, як результат, у Візантії все менше і менше ставало ворогів демократії, а самої демократії навпаки, ставало більше й більше. У зв’язку з цим Василія І від імені народу одностайно проголосили пожиттєвим правителем та батьком народу. (Тільки не плутати з імператором Василієм І, якого теж свого часу проголосили пожиттєвим правителем та батьком народу!).
І що дивно (ні, таки правду кажуть, загадкова у візантійців душа-душечка, не кожному її дано розгадати), візантійці й нині живуть у Візантії. Щоправда, лише ті, хто якимось дивом уцілів під час боротьби Василія І за зміцнення демократії та свободи. Але все одно пишаються, що вони — візантійці. І що живуть вони в демократичній Візантії… Якої насправді вже не було. Але візантійці про те навіть і не підозрювали, вони вперто й далі жили (як — то вже інша річ) у країні, якої насправді не було. І все так само патріотично пишалися тією демократією, якої насправді — це вже точно — ніколи й не було, дякували за неї Батькові народів, який таки був. І це була єдина реальність у тій Візантії, яка все ще чомусь була. Хоч її й не було. Точніше, не могло бути.
Таке воно візантійство — хоч і приречене історією до скону, але все одно — безсмертне.
ПЕРСОНАЛЬНИЙ СЕЙФ У ШВЕЙЦАРІЇ
Чого більше розвелося за демократії — так це, даруйте, рахівників. В собаку палицю кинеш — в рахівника попадеш. А чому? Бо всі тільки рахують. Чужі гроші.
От, приміром, причепилися такі нишпорки до нашого відомого державного діяча Івана Івановича. Якась там зарубіжна радіостанція передала, що в нього, бачте, виявився в швейцарському банку 1 (один) мільйон доларів. Коли він, мовляв, устиг їх назбирати, як він день і ніч тільки те й робить, що вболіває за нашу економіку, за щастя трудящихся, га?.. Ну й що ж? Виходить, якщо Іван Іванович життя нам покращує, то собі його покращити — не має права? А в нас же демократія! А ми… Так і порозкривали роти: звідки в нього стільки доларів? А тобі яке діло, сучий ти сину? Наскладав чоловік, от і має. Заощаджуй, складай і ти — хто ж тобі не дає? У нас демократія — кожен має право хоч і в Швейцарії заощадження зберігати. Найми в тій Швейцарії, в найкращому тамтешньому банкові сейф і тримай у ньому свої трудові копійки. Як ото Ленін у свій час тримав свої трудові партійні копійки в Швейцарії — так і ленінізм виник. Створюй і ти свій петриненкізм чи іваненкізм, якщо ти Петренко чи Іваненко. А товариш Іван Іванович на ленінізмі виріс, не так давно ще був секретарем керівної та спрямовуючої. У нас всі діячі звідти, з ленінізму вийшли. От і утверджує себе Іван Іванович у Швейцарії! Утверджуй і ти — хто ж тобі не дає?
Так ні ж, самі лінуються в Швейцарії персональним сейфом обзавестися, а чужі гроші рахують. До того урядовця, до товариша Івана Івановича, як реп’ях до шерсті, чіпляються. Мільйон доларів має! А ти, крикуненко, знаєш, яка в нього зарплата? Аж 1 (одна) тисяча гривень! На місяць! Що — заціпило, рахувальнику чужих грошей? Отож бо! Тому Іван Іванович і накопичив мільйон.