Але знайте,— сказали крукам,— тільки-но порушите клятву, наші друзі мурахи знайдуть ваших пташенят і під землею.
...Відтоді круки живляться переважно здохлятиною. Вряди-годи хтось із них не втерпить і залізе в гніздо до інших птахів. Тому-то круки, боячись суворої відплати, виводять пташенят ранньою весною, коли в лісі ще лежать сніги і мурахи не вилазять із своїх схованок.
— А яка ж в цій прикрій історії Крукова вина? — не зрозуміла Ліщинка.
— Не можна було Крукові, як найстаршому в зграї, поступатися перед обов’язком і совістю, треба було не допустити розбою, який молоді, недосвідчені птахи затіяли.
— Тепер зрозуміли, за що Крука з казки вигнано?
— За нещирість його і дворушництво! — лісові хлопчики й дівчатка з презирством поглянули на Крука, який виборсався з кущів і подався геть. Яким же треба бути поганим, щоб не було тобі місця ні в казці, ані в житті!..
Незвичайні пригоди Озивайка та лісового люду в океані
Зібрав Озивайко восени лісовий люд на галявині.
— Зима не за горами,— сказав.— Готуйте свої гніздечка-схованки, встеляйте їх м’якенькою травичкою, пір’ям і пухом, бо морози люті грядуть!
— Скільки можна спати! — обурилася Ліщинка.— Не сплять же птахи і звірі взимку, а ми хіба гірші?
— Померзнете. Що ваші благенькі вдяганки проти холодів? — не здавався лісовичок.
— Озивайку, а я знаю, де їм зиму перебути, і про молюсків більше дізнаємося! — сказав Равлик.
— Де?
— У теплих краях, куди птахи відлітають,— відказав Равлик.
— І справді,— аж затанцювала від радості Ліщинка,— сядемо їм на спину, вони й доставлять нас у місця, де зими не буває. Там впродовж року гріє сонечко, і все довкола буяє зеленню. Не раз я чула про це від пташок, які мостять гнізда в кущах ліщини...
— Доведеться чекати наступної осені,— промовив Озивайко.— Самі знаєте, що ті птахи уже відлетіли з нашого лісу...
— А казковий літачок? Попросимо наших друзів-школярів, і вони вмить його зроблять. Я за штурмана буду — покажу куди летіти! — дуже Равлику хотілося прислужитися лісовому люду.
— А як же мені ліс напризволяще залишити? Хто взимку його мешканцям допоможе? — сумнівався Озивайко.
— Як хто? — здивувався Равлик.— Юннати допоможуть.
А тут саме Петько з друзями нагодився. Вислухав уважно лісовичка, а тоді сказав:
— Щодня до лісу будемо приходити. Не сумнівайся, Озивайку, тут буде повний порядок. Але з умовою — по завершенню мандрівки даси нам повний звіт. І не забудь, що цікавить юннатів! Про надійний літачок теж не тривожся, юні техніки швидко його змайструють.
...І ось казковий літачок — увесь із алюмінію і прозорої пластмаси — стоїть посередині галявини.
— Курс на теплі краї! — вигукнув Озивайко, умощуючись в зручне командирське крісло.
— Слухаюсь! — сказав штурман екіпажу Равлик.
Заревли турбіни, лісовий люд злякано прикипів до сидінь. Однак літачок, майже не розганяючись, м’яко відірвався від землі й швидко піднявся за хмари...
Невдовзі хмари розступилися. Внизу голубіло море. І справді, куди не глянь — вода. Озивайко хотів спуститися нижче, щоб пасажири роздивилися морські хвилі, аж тут над літачком майнула тінь. Лісовичок зиркнув вгору й занімів: на них пікірував швидкісний винищувач. Ще якась мить — і від казкового літачка з його мирним людом нічого б не лишилось. Та Озивайко встиг-таки спрямувати машину вбік.
— Що це? — здивувався Равлик.— Невже повітряний пірат?
— На фюзеляжі і хвості в нього ніяких розпізнавальних знаків,— оглянувся Озивайко.— Що йому треба від нас? Ми ж ні на кого не нападаємо!
Включили рацію й передали на казковій радіохвилі, яку ловлять усі радіостанції, що на борту літачка мирний лісовий люд.
Та пілот винищувача не збирався, видно, відпускати літачок.
— Вимагаю посадки! — почулося в наушниках.— Інакше будете знищені! — І винищувач знову зайшов на бойовий курс.
— Що з нами буде? — заплакала Ліщинка.— Невже зіб’є нас цей розбійник? Під нами море, а ми плаваємо слабенько...
Лісовичок заспокоїв, як міг, пасажирів і повів літачок над самою поверхнею моря. Винищувач йшов назирці, намагаючись спрямувати їх до великого корабля, на якому стояло багато таких же літаків, як і сам нападник. Там уже метушилися люди, готуючи, мабуть, місце для посадки обох літаків.
Нараз Озивайко наддав ходу, потім рвонув убік і вниз, аж крила хвилі торкнулися. Винищувач повторив його маневр, але невдало, бо на останньому витку зопалу врізався у воду. Тільки стовп води побачили мандрівники.
З корабля один за одним стали злітати винищувачі.
— Отепер, Озивайку, пропадемо! — злякався Равлик, який понад усе боявся солоної води.
— Захопившись двобоєм, мало не забув, що ми казкові! — й лісовичок натиснув на зелену кнопку.
І літачок і пасажири стали невидимими.
Тупоносі винищувачі з ревищем пронеслися повз них, поникали туди-сюди, а тоді, піймавши облизня, повернулися на корабель.
Їм услід аж заходився від сміху лісовий люд.
А літачок уже знаходився над Атлантичним океаном. Невеличкий, порослий тропічною зеленню острівець манив до себе невідомістю, прохолодою, бо пекучі сонячні промені все більше проникали в салон літачка, а терплячому Озивайкові й на думку не спадало увімкнути кондиціонер. Особливо потерпав від спеки Равлик.
— Якщо ти, Озивайку, не сядеш на острівець,— ледь прошепотів молюск,— я замуруюся у мушлі і тоді який з мене штурман?!
Тут лісовичок згадав про кондиціонер, але побоявся вмикати, щоб, бува, не застудити розімлілих на сонці тендітних пасажирів, й повів літачок на посадку.
Тільки-но приземлилися, лісовий люд одразу ж шмигонув у тінь зелених нетрів, а назустріч їм уже мчали місцеві Пальмовички, Ліанки, Орхідейки... Це Озивайко по казкових радіохвилях повідомив їх про приліт лісового люду. Тільки Равлика ніхто не зустрічав. Через це йому було до болю гірко, навіть сльози виступили на очах, що розташовані на кінчиках його щупальців.
— Невже немає на острові моїх родичів? — звернувся він до місцевого лісовичка, якого тут звали Кокосиком, бо він, окрім того, що був за головного в лісового люду, так ще охороняв найцінніші тутешні дерева — кокосові пальми.
— Ще сплять,— відповів Кокосик і повів Равлика до уламка коралового рифу, якого хвиля викинула на берег. Там усі побачили силу-силенну біленьких, довгастих, з палець завтовшки, закручених мушель.
— Сухолюбки,— упізнав молюсків Равлик.— Як настає спека, впадають у сплячку, і тоді нічим їх не розбудиш!
А остров’яни вже показували лісовому люду своїх підопічних. Все тут було не так, як у їхньому рідному лісі. Шорстколисті пальми з великими, завбільшки з дитячу голову, горіхами, велетенські дерева з вічнозеленим, немовби воском укритим, листям, а на них повились ліани. Вони так густо переплітаються вгорі, що внизу навіть удень сутінки. З дерев звисають темно-коричневі батоги коріння, яким рослини беруть не лише вологу, а й повітря. Там, де кора відслонена, вкорінилися орхідеї. Їхні незбагненної краси квіти напоюють навколишнє повітря п’янким трунком. І ще довкола без угаву щебечуть птахи. Їх не видно, бо літають вони над кронами й лише зрідка проникають у гущавину, щоб поживитися комахами або напитися солодкого нектару.
Зненацька Озивайко почув крик. То був переляканий голос Ліщинки. Лісовичок прожогом кинувся до дерева, де вона стояла, й побачив, що в неї вчепірився великий волохатий павук, а Ліщинка вже й заніміла з ляку, вже й не пручалася.
— Відпусти її, нахабо! — вигукнув Озивайко.
Павук не зважив на його окрик.
"Виходить, тут не діють мої чари",— здогадався Озивайко.
Тричі ляснув у долоні:
— Стань, Ліщинко, невидимою!
Вона стала невидимою, однак павук, відчуваючи, що казкова дівчинка в його лапах, ще міцніше її стиснув. Ось-ось укусить Ліщинку, впустить отрути, і тоді вона пропала.
Аж тут з’явився Кокосик. А треба сказати, що він відлучався на деякий час — допомагав Орхідейці визволити дзьобик пташки колібрі з пастки, яку розставила мухоловка — рослина, подібна до нашої росички.
Тепер Кокосик сміливо накинувся на павука, і той відпустив Ліщинку.
Озивайко скликав свій лісовий люд, а Кокосик свій — і вони пішли гуртом до океану. Хвилі лагідно голубили піщаний пляж. Остров’яни одразу ж кинулися до води, гості також приєдналися до них.
— А ти чого, Равлику, не купаєшся? Вода наче молоко! — радів Озивайко.
— Е ні, Озивайку, солона вода не для нас, наземних молюсків.
— Так ти ж казковий!
— Воно-то так, однак лячно!..
— А ти спробуй. Може, сіль не завадить Казковому, ні — Найказковішому Равлику?
Равлик обережно, немовби в окріп, поліз у воду. Минула хвилина-друга. Всі насторожено дивилися на нього, готові будь-якої миті прийти на допомогу, промити його у джерельній воді.
— Виходить, Равлику, тобі море не шкодить,— зрадів Озивайко.— А ти боявся!..
Равлик тільки пирхнув від задоволення. А тоді зовсім розхоробрився й пірнув на морське дно.
— Іч, що виробляє,— позаздрила Ліщинка.— Добре йому — Найказковішому, а нам як бути? Ще потопимося!
— І про це, Ліщинко, наші друзі, юні техніки, подумали,— сказав Озивайко й витяг з літачка купу невеличких апаратів для підводного плавання — аквалангів.
Лісовий люд почав їх припасовувати. І (яке диво!) ті апарати, тільки-но їх одягали хлопчики й дівчатка, ставали невидимими.
...Дно океану піщане. Ясне сонце легко проникає крізь товщу ледь зеленуватої води й освітлює геть усе. Там, дивись, зграї яскравих, смугастих рибок промайнуть, там лапатого краба, що тягне за собою по піску борозну, висвітить, там заграють райдугою у напівпрозорих парасолях медузи... В одному місці дно водоростями заросло. М’якеньким килимом видавалися ті зарості, й Озивайко ступив на них.
Лясь! — і нога його опинилася замкнутою між двома стулками велетенського молюска Тридакни.
— Отакої,— корчився від болю Озивайко.— Як лиху зарадити?
І лише тут усі побачили зграйку зовсім манюсіньких дівчаток — Водоростівок.
— Зараз тобі, Озивайку, допоможемо,— мелодійно проспівали. Впірнули біля затиснутої ноги між стулки Тридакни, щось там зробили — і молюск їх розкрив. Озивайко ледь встиг ногу висмикнути, як вони знову закрилися.
— Що буде з сміливими Водоростівками! — забідкався лісовий люд.— Невже загинуть?
А Водоростівки щось, напевно, зробили Тридакні, бо та на мить знову розкрила стулки.