Цей момент і зняли кіноаматори.
— Хоч до Червоної книги білих чапель і не занесено, зустрічаються вони рідко, і їх треба всіляко охороняти! — сказав Іван Васильович.
— Раніше б про це подумали. Адже і в нас на них полювали! — сердито промовила Іра.
— Було. До двадцятих років винищував хто хотів. І все через егретки, що йшли на оздоблення модних капелюшків. Тепер полювати на білих чапель заборонено.
— А знаєте,— сказав радісно Роберт,— цього року сюди прилітала пара єгипетських чапель: схожі на білих, тільки маківка, спина і зоб червоно-охристі. Вони взагалі недавно з'явилися у нашій країні в дельті Волги та на Закавказзі, а це й сюди дісталися! Дуже хотілося б, щоб їм у нас сподобалося. Єгипетські чаплі цікаві дружбою із ссавцями. Часто сідають волу або буйволу на спину і вибирають із їхньої шерсті й шкіри комах, немов віддячують за те, що ті виганяють їм із трави коників.
ЧУМАЛІВСЬКІ ДИВА
Колгоспний зоопарк. Шапка-невидимка. Хижі богомоли. Як пищить "мертва голова". Знайомство з єгерем
І знову в дорозі. Мандрівники тримали шлях на Чумалі. В тому степовому селі, знали вони, цікавий колгоспний зоопарк. Про нього розповідав їм Роберт, який був там на екскурсії минулого літа.
— Що звірів та птахів у них! — аж очі заплющував пригадуючи.— А які дива!..
— Ну, які бувають дива в зоопарку? — засумнівався Петько.— Сидять собі звірі у клітках, кидають їм по шматочку м'яса, годують. Якби на мене — заборонив би всі зоопарки: хай собі живуть тварини на волі. Як у Серенгетті в Африці або в нас у Асканії-Нова!
— Зоопарки теж потрібні,— заперечила йому Іра.— Не всі ж мають можливість, як оце ти, спостерігати звірів та птахів у природі. А де б побачив мавп, бегемотів або слонів?
— Давайте таки заглянемо в те село,-— наполіг Володимир Іванович.— Це нам майже по дорозі, й беркута там знімемо.
Володимирові Івановичу потрібно було ще заїхати в місто на станцію техогляду — підозріло поскрипували гальма, а попереду бездоріжжя. Петько залишився з батьком, а Іра вмовила відпустити їх із Славком проїхати півдороги теплоходом.
— Ми будемо чекати вас на пристані! — пообіцяли.
Прибігли за кілька хвилин до відплиття теплохода.
І ось вже стоять на верхній палубі, а навкруги носиться хмара світло-сірих мартинів.
Іра простягла до птахів руки.
— Навіщо дратуєте? — підійшла молода жінка.— Якщо нічого їм дати, не піднімайте рук, бо бачте, як сердяться!
Жінка дістала з кошика крихти хліба;
Що тут зчинилося! Птахи мало не на голову сідали. Тільки закінчилися в жінки крихти, як на палубу вийшов підліток і теж став годувати мартинів.
— Так ось чого вони до нас так лащилися! — збагнула Іра. Добрі, Славку, тут люди!
А той вже припав до видошукача.
— З цих кадрів, Іро,— промовив,— ми й розпочнемо нашу кінорозповідь про птахів.
Володимира Івановича з Петьком не довго довелося чекати: і пер шим поромом прибули. І ось уже мчать їхні "Жигулі" асфальтовою дорогою в Чумалі.
Хоча Чумалі й степове село, та його неширокі вулиці втопають у буйнозелених тополях і вербах, біля кожного будинку — палісадники з яскравими квітами. В центрі села — парк із штучним озером.
— "Колгоспний зоопарк",— прочитав Славко на вивісці.— Приїхали!
...У просторій вольєрі сиділа бура ведмедиця.
— Маша, маленька моя! — простягла до неї руку тітонька Шура, доглядач-екскурсовод зоопарку.— До нас, бачиш, гості приїхали!
Ведмедиця облизала руку й та ревнула на прибулих, що в Іри мало фотоапарат з рук не випав.
— Не сердься, люба,— заспокоїла ведмедицю жінка.
Та замовкла, звелася на задні лапи, тільки очі її блищали.
В сусідній клітці сидів величезний вовк. Та що це? Біля нього, згорнувшись у клубочок, лежав невеликий собака. Так ось де, виявляється, починаються дива, про які натякав Роберт.
— Цей вовк маленьким потрапив до одного лісника,— розповіла тітонька Шура.— А як підріс звір, лісник передав його нам у зоопарк. Побоявся, що в ліс утече! Посадили ми вовка в цю клітку, а він собі місця не знаходить: виє, гризе дерево, їжі не бере. Лихо, та й годі! Дивилися-дивилися ми на ці муки й знову до того лісника подалися.
"Де він у вас сидів?" — питаємо.
"У будці собачій, на ланцюгу",— відповів.
Здивувалися ми. Чого ж вовку біситися, адже в клітці — не на ланцюгу! Хоч і тут, звичайно, немає для звіра волі.
А лісник вислухав нас та й каже: "Напевно, за собакою скучає, з яким вони разом виросли. Я б вам віддав, так нещодавно його лисиці порвали".
Що робити? І вирішили посадити до вовка невеличкого приблудного собачку. Боялися, правда, що вовк його роздере, аж ні, присмирнів, і стали вони жити-поживати в одній клітці.
— Цікава історія!
— А що ви скажете ось на це? — Тітонька Шура привела натуралістів ще до однієї клітки.
У ній гралися руда лисиця й кіт.
Хижачка намагалася вхопити його за довгого хвоста, а він не давався, підстрибуючи аж до самого верху клітки.
Тітонька Шура взяла лозину й помахала нею лисиці:
— Заганяєш мені кота!
Лисиця позіхнула й скрутилася клубочком у кутку. А кіт, немовби нічого й не було, теж притулився до неї й невдовзі солодко задрімав на сонці.
— А в цій клітці мавпа з кішкою,— показала жінка крайню вольєру, біля якої стояв малюк і гірко плакав.— Чого це ти плачеш, хлопчику? Невже хтось образив?
— Мавпа іграшку забра-а-ла!
— І тобі не соромно маленьких ображати? — промовила до мавпи тітонька.— Негайно віддай дитині іграшку!
Мавпа весело вистрибувала, тримаючи в руках гумового зайчика.
— Кому кажу,— посуворішав голос тітоньки,— віддай! — І простягла крізь сітку руку.
Мавпа з непідробним жалем поглянула на іграшку й віддала жінці. Малюк нараз перестав плакати, з усіх боків оглянув зайчика, переконався, шо він цілий, і чимдуж дременув додому.
— А ще в нас живуть в одній клітці миші з котом, беркут з півнем і кролицею. Не вірите? Тоді самі гляньте.— І повела мандрівників далі.— Ось вам беркут з півнем та кролицею.
Навіть у клітці беркут вражав своєю могутністю. Він перестрибував з полички на поличку, грізно клацав дзьобом, а міцні кігті цокотіли об дерево.
— Яка сила! Такому потрап у пазури!
— А півень і кролиця, бач, не бояться грізного сусіди! — усміхнулася тітонька Шура.— Спочатку в клітці їх ставили до беркута, поки звик до них. А зараз не звертає на сусідів аніякісінької уваги. Тепер ходімо до птахів. Серед них багато рідкісних. Скажімо, журавлі-красавки. Он вони ходять.
Із-за кущів верболозу з'явилися невеликі, дещо менші від інших журавлів, надзвичайно витончені сизувато-сірі птахи. Оперення голови та довгі пера зоба — чорні і блискучі. По бокзах голови — пучки білого пір'я. Ноги чорні.
— Хочете послухати, як вони курликають? — Жінка приклала до губ долоню і закурликала.
Птахи захвилювалися й відповіли їй.
— До чого мені подобаються ці журавлики,— промовила,— людей не бояться, легко приручаються. Колись їх тут повно водилося, не те що зараз.
Тітонька Шура подарувала натуралістам на згадку пучок красивого пір'я фазанів. Вони подякували за гостинність і поїхали до приморського містечка шукати управління пташиного заповідника.
Управління містилося на околиці в невеликому одноповерховому будиночку. Володимир Іванович постукав у двері з написом "Директор".
— Заходьте,— почув привітний голос.
З-за столу підвівся худорлявий чоловік в окулярах. Уважно вислухав Володимира Івановича й замислився.
— Не пускаємо ми сторонніх у заповідник! Надто полохливі його мешканці. До речі, чимало фотографій, а то й кінокадрів ви б могли зробити в нашому музеї. Я дам розпорядження, і вам все там покажуть.
Із експонатами музею мандрівників знайомила приємна, доброзичлива жінка. Вона любила проводити екскурсії для дітей.
— Ви, напевне, знаєте,— почала розповідати,— що наш заповідник — на шляхах прольоту багатьох птахів. Тут вони відпочивають, а в морських затоках зимують лебеді, дикі качки, інші водоплавні птахи. На островах величезними колоніями гніздяться мартини і крячки. До утворення заповідника, а це було в перші роки Радянської влади, чисельність птахів різко падала.
— Чому? — поцікавився Петя.
— Бо місцеві жителі майже повністю забирали яйця, розорювали гнізда, щоб зібрати побільше пуху. А як було з лебедями? Восени вони жили без' клопотів: затоки широкі, багаті на їжу. А коли надходили морози й затоки сковував лід, беззахисні птахи збивалися в ополонках, ставали жертвами браконьєрів.
З утворенням заповідника зимуючим птахам вже не загрожувало масове винищення. Зараз до нього входять п'ять материкових ділянок і кілька островів загальною площею більше як шістдесят тисяч гектарів.
— Не забудьте, що нас особливо цікавлять рідкісні та зникаючі тварини і рослини! — нагадав ескурсоводові Володимир Іванович.
— Знаю,— усміхнулася жінка,— вже рідкісні птахи стали у нас звичайними. Ось що таке заповідник! Раніше горлиця кільчаста водилася тільки в окремих місцях, зараз зустрічається скрізь. А ось цього птаха ви знаєте?
Жінка підвела їх до великої білої качки з чорною шапочкою.
— Так це ж гага,— здивувався Володимир Іванович,— споконвічний житель узбережжя північних морів!
— Вже кілька років зимують і в нас ці птахи. Вперше їх помітили в п'ятдесятих роках, а за останні десять років гага стала у нас звичайною. Частіше прилітають дрозд білодзьобий, дрозд строкатий кам'яний, сорокопуд червоноголовий та інші.
Та багатьох птахів, на жаль, з кожним роком меншає. Йдеться перш за все про журавля-красавку, степового орла, стрепета, пугача...
— Чого ж їх не стає?
— Причини різні. Розорані степи, викорчувані кущі, зміни в гідрологічному режимі Дніпра, висихання озер, проникнення моторних човнів у найдальші закутки плавнів...
— Так треба боротися з цим. Хіба ж можна у заповідник човни пускати! — обурився Петько.
— Ми й боремося,— заспокоїла його жінка.— Останнім часом такі випадки — надзвичайна подія. Тепер підійдіть до цього стенда. Тут комахи, багато з яких теж стали рідкісними. Ось, дивіться, ктир гігантський. Хижа муха. Перемагає навіть бджіл та ос. Ненажерливий — ніколи не наїдається й знищує довкола себе будь-яких комах. Придивіться, які в нього величезні очі. До ктиря не можна підійти непоміченим. Рухи в нього швидкі, блискавичні. Не встигне муха отямитись, як ктир уже всадить їй колючий хоботок. Отрута відразу вбиває жертву, дія її настільки сильна, що навіть у людини після укусу ктиря виникає сильний біль.
Увімкнули додаткове світло, й Петько зняв ктиря, а натуралісти вже разглядали колекцію метеликів.
— Це аполлон, якого теж занесено до Червоної книги УРСР.