Біля самої землі,— отвір. Вчитель поставив перед ним тарілку і легенько постукав по ящику. З отвору одразу ж висунулася довгаста мордочка, блиснула очицями. Глипнула на світло й пирхнула.
— Це їжачиха вітається з вами,— усміхнувся Михайло Якович і ще раз постукав по ящику.— Не бійся, виходь!
Їжачиха ще раз пирхнула й швиденько побігла до молока. За нею п'ятеро невеличких їжаченят. Голочки на них чистенькі, аж блищать. Повлазили в тарілку з ногами й ну сьорбати молоко.
— Три роки живе в нас ця їжачиха,— розповів Михайло Якович.— Восени, як засинає, переношу ящик в омшаник, де вона й зимує. А їжачата, як підростуть, розбігаються по сусідських садах.
Гостинний господар запропонував гостям заночувати, але Володимир Іванович не погодився:
— Попереду далека дорога, ночуватимемо десь у степу, бо завтра нам треба бути біля плавнів.
У ПЛАВНЯХ
Непорозуміння. В таборі юннатів. Орлан-білохвіст нападає на лисок. Норці й галагази
Парило... Неглибокий лиман добре прогрівався, навіть на відстані було чути йодистий запах водоростей. Петько підійшов до води й побачив, як від його тіні увсебіч порозбігалися крихітні крабики. Промайнула зграйка дрібної риби, над головою у хлопця тривожно реготати сріблясті мартини, немовби просили по-доброму піти з одвічних місць їхнього полювання.
— Петю! — долинуло з очерету.— Йди-но сюди, допомога потрібна!
Ні, дівчатка — незбагненний для Петька народ. Взяти хоча б Іру. Красуня, чудовий товариш, у біології знається. Та іноді її вчинки Петькові зовсім незрозумілі. Ось як зараз. Йому так хочеться побути наодинці, постояти над лиманом, помріяти трохи, уявити себе відважним мандрівником або відомим ученим, а тут — "Петю!". І одразу ж усе розвіялося, ніякої тобі романтики.
Петько зайшов у воду. Мов у молоко ступив. Побовтався трохи, аби Іра не думала, що він бігає на кожний її поклик, і піднявся на крутий берег лиману. Збиваючи ногами пилюку з низькорослого полину та солонцю і красивого кермеку, Петько подумав, що Іра таки непогано придумала — зняти на стрічку один день життя невеличкої заводі в очереті. Поставити там кінокамеру, яка вмикатиметься автоматично, а потім подивитися, що потрапило в об'єктив. Хитре дівчисько! Петько тільки зараз збагнув: чи не через те, що цю ідею подав не він, у нього зіпсувався настрій? Аж почервонів, упіймавши себе на такому...
Іри не було видно у височезному очереті. Петько йшов на її голос, обережно ступаючи по жорсткій осоці. Хлопець знав, що об таку траву можна порізатися. Так і сталося:, змахнув для рівноваги рукою, і мізинець немов ужалило. Кров! Картаючи себе за необережність, Петько дістав носовик, забинтував пальця, підніс його над головою, щоб швидше спинити кров, і закляк на місці: на нього впритул дивилися чиїсь насторожені очі. Відчув, як ззаду, хтось міцно взяв його за лікті.
— Тихо, бо втопимо! — почувся голос.— А ви, хлопці, ловіть баришню!
Ось де знадобилися прийоми самозахисту, які вони з Славком відпрацьовували ще минулого року! Як тільки нападник послабив руки, Петько рвучко присів і перекинув його через себе. Нападник тільки зойкнув. Лежав у воді, розпластавши руки й ноги. Петько злякався й перевернув його. Кремезний хлоп'як відкрив очі й застогнав. Петько швиденько зняв з себе пасок і зв'язав нападникові руки. Прихватив і одну ногу, щоб той не міг рухатися.
— Відпусти! Що ти надумав? — став проситися хлопець.
Петько мовчки увіткнув йому в рот панаму. Тепер не покличе друзів на допомогу!
— Де ти? — знову почувся далекий Ірин голос.
"Хлопці ще не знайшли її",— здогадався Петько. Пішов на голос, обережно ступаючи по воді, щоб, бува, не потрапити в засідку. Тихо в плавнях, тільки очерет шумить над головою. Петько хотів гукнути дівчину, та неподалік почулося якесь вовтузіння, а трохи згодом і виляски.
— Чого дряпаєшся? — пролунало.
Петько побачив трьох хлопців, що з усіх боків насідали на Іру. — Егей,— гукнув, засукуючи рукава.— Хто перший? Буде те, що
й отаману вашому, ідіть краще розв'яжіть його, бо ще втопиться або п'явки з'їдять!
— Не з'їдять,-— похмуро зауважив рудий,— а вам зараз покажемо, як по гніздах шастать!
— По яких гніздах? — здивувався Петько.— Ми кінофільм знімаємо про звірів та птахів! І тут хочемо камеру встановити!
Петько сам розв'язав Вітю Бойка.
— Свій свого не впізнав,— засміявся рудий, якого звали Робертом.
— Це ж треба — отак помилитися. А ми тут щоліта живемо, спостерігаємо за птахами й охороняємо плавні від браконьєрів. Отут поруч — наш табір.
Вітя розім'яв затерплі руки й простяг Петькові правицю.
— Миримося?
— Миримось! — міцно потиснув руку Петько.
До табору юних натуралістів прибули разом. Біля лиману було наметове містечко, до берега тулилася шаланда, кілька невеличких човнів. Назустріч вийшов стрункий загорілий чоловік.
— Іване Васильовичу,— випередив усіх Вітя,— а до нас гості. Вони фільм знімають!
— Уже й фільм! Широкоекранний?
— Любительський,— скромно кинув Петько.— Ви нам дозволите знімати поблизу вашого табору, адже тут можна й колпицю, і скопу, й орлана надибати?
— Гостинно просимо! — усміхнувся Іван Васильович.— І допоможемо, чим тільки зможемо.
Лиман простягся вздовж моря. Прісною водою його живили невеличка річка й численні джерела. Від моря він відокремлювався вузьким піщано-черепашковим пересипом, який місцями розмивався, того вода в лимані була солонувата. Там. де річка впадала в лиман, стояли болота. В заростях очерету, осоки, рогозу водилося багато птахів. їм подобалися плеса й заводі, яких тут було чимало.
Треба було довго продиратися крізь очеретяні джунглі, не раз провалюватися в ковбані, щоб надибати тихе-тихе дзеркало озерця. Обережно підкравшись до зеленої стіни, можна побачити качку чи лисуху, а то й рідкісного зараз бугая чи навіть білу чаплю. Тільки будь спостережливим!
Найцікавішими та найуспішнішими були вилазки разом із Вітьком Бойком, який знав плавні як свої п'ять пальців. Петько одразу відчув повагу й довіру до нового товариша, ні на крок не відходив од нього.
Ось і сьогодні друзі зібралися розвідати, де живуть лиски. Місце для спостереження обрали в заростях біля озера. Невеликі птахи з білою лисиною на голові пірнали в пошуках їжі.
— Рибою живляться? — запитав тихо Петько.
— І рибою, і водоростями, насінням осоки, подекуди черепашками. А он, глянь, і пташенята.— Вітя показав у бік невеличкої протоки, облямованої густою осокою.
Малята лисок були дуже гарні — маленькі темні пухнасті грудочки з червонуватими голівками снували між лататтям, мов ковзались по дзеркальній поверхні.
— Малі, а дивись, як плавають і пірнають! — захоплено прошепотів Вітя.— Це — другий виводок, а перший буває на початку квітня. В серпні лиски збираються в зграї і виходять у відкритий лиман. І тільки сильні осінні вітри заганяють їх назад у комиші.
Зненацька лиски голосно закричали, попереджаючи когось про небезпеку. Матері швидко відвели пташенят у зарості, а решта птахів збилася у гурт.
— Чого вони? — здивувався Петько. Вітя торкнув друга за лікоть.
— Орлан-білохвіст!
Хижак каменем падав на беззахисних птахів. Петько вже уявив, як той пазурами вихопить одну з лисух і переможно підніметься вгору. Не долетівши до води півметра, нападник круто став набирати висоту.
— Боїться!
Та орлан не збирався легко здавати позиції. Він впав удруге, але вже на край зграї. Лиски збилися в грудку — атака знову закінчилася нічим. А коли орлан зайшов утретє, Вітя не витримав і вискочив із засідки.
— Киш! Киш! — відігнав хижака.
Орлан покружляв над заводдю й подався в бік лиману. І тільки після цього розпався пташиний гурт. Розмахуючи крилами, лиски майже бігли по воді, щоб швидше дістатися рятівних заростей.
— Тепер можна й на гнізда глянути,— нахилився над одним із них Вітя.— Хоч І не великі лиски майстри, а як міцно вони будують його з очерету, ще й прикріплюють до стебел. А це ось східці, якими лисуха з гнізда у воду спускається.
— По скільки яєць лиски відкладають? — запитав з інтересом Петько.
— Та коли як. Одного разу я бачив п'ятеро, а колись знайшли гніздо, а в ньому було аж чотирнадцятеро!
Йшли мовчки, прислухаючись до шелесту сухих стебел та голосів господарів плавнів. Невдовзі знову натрапили на невеличке озерце.
— Норці! — помітив Петько.
Птахи сторожко повернули в їхній бік красиві довгошиї голови з бакенбардами і двома пучками пір'їн. Хлопці завмерли на місці, і птахи заспокоїлися: час од часу пірнали й довго не з'являлися. Іноді норцеві не вдавалося ковтнути рибину під водою, і тоді він закидав голову назад і проштовхував здобич повільними рухами шиї.
— У норців цікаве гніздо. Підводний фундамент із товстих очеретин, саме ж гніздо вистелене листям, різними корінцями. Залишаючи гніздо, норець накриває яйця зеленими водоростями, які, розкладаючись, виділяють тепло і обігрівають їх.
— Справжній інкубатор,— здивувався Петько.— І надовго норець залишає гніздо?
— Поки наїсться. А знаєш, які пташенята в норців? Невеличкі, як і в лисок, тільки жовтувато-сірі з темними смугами від голови вздовж усього тіла.
Під ногами стало зовсім сухо. Очерет поступився місцем осоці й рогозу.
— Знаю тут озерце, де крижні живуть.
— Ходім!
Рослинність ставала все нижчою.
— Куди ж ти дивишся? Мало на гніздо не наступив. Добре, що пусте,— несподівано обурився Вітя.
Справді, біля Петькових ніг лежало качине гніздо.
— Глянь, скільки пуху! Ним качка вкриває яйця, коли йде кудись.
Петько з повагою дививсь на друга: справжній орнітолог! От поталанило, що зустрілися з ним. Згадав, як вони тоді познайомилися, і засміявся.
— Не віриш? — примружився Вітя.— Та я таких гнізд, знаєш, скільки бачив? А одного разу тиждень спостерігав, як качка виводить пташенят. Доповідь навіть писав про це. Сидить і скубе з себе пух, складає його валиком по бортику гнізда. Перші яйця відкладає в незакінчене гніздо, немовби не знає, скільки їх знесе, та під кінець кладки пуху на всіх вистачає. Темного під колір рослинності. Для маскування.
— Вірю, вірю,— заспокоїв друга Петько,— пригадалося, як ми з тобою познайомилися!
— Знайшов про що згадувати,— почервонів Вітя,— в житті всяке буває. Ходімо швидше!
Стали траплятися невеличкі озерця. В кожному з них, порослому осокою, плавала зграйка чирят-тріскунців.