Од нього на всі боки розбігалися жаби.
— 3 бодягою в таборі розберемося,— промовив Микола Іванович і попросив усіх приглянутися до п'явок. На відміну від несправжньокінських, вони мали дві поздовжні помережані смужечки на спині. Бокові краї жовтувато-оранжеві.
— Шкіру п'явка прокушує трьома шелепами, які всіяні гострими зубчиками, їх буває близько сотні на кожній щелепі,— пояснив Микола Іванович.
— А чим вони харчуються в цьому озерці? — запитала Таня.— Адже люди сюди рідко заходять!
— Медична п'явка, Таню, лише зрідка ласує людською кров'ю, а звичайно вона присмоктується до земноводних і ссавців, зокрема великої рогатої худоби, яка приходить на водопій. У цьому озері ви бачили багато жаб. Ось їхню кров і п'ють п'явки.
— Фе! — поморщилася Таня.— Хіба ж можна їх брати, щоб пускати хворим кров? Ще заразять!..
— Ні, Таню, медичні п'явки для людей нешкідливі. Щоб кров не згорталася, коли вони її смокчуть, п'явки виділяють особливу речовину — гірудин. Ця речовина благотворно впливає на лікування багатьох захворювань — тромбофлебіту, гіпертонії та інших.
— Ану, друзі, у воду! — скомандував Сашко.— Закочуйте штани, п'явок ловитимемо!
— Не поспішай, Сашку! — зупинив хлопця Микола Іванович.— Ми зараз по-іншому зробимо.
Він вирізав довгі держална з лози, приробив до них два сачки, у кущах знайшов палицю.
— Зараз я зберу біля себе п'явок, а ви ловитимете їх і кидатимете у банки.
Микола Іванович зайшов по коліна в озерце й почав бити об воду палицею.
— Пливуть, пливуть! — невдовзі помітили дівчата.
Не минуло й півгодини, як дві трилітрові банки були наповнені п'явками.
— Досить,— сказав Микола Іванович.— Тепер наберіть води іще в дві банки й пересадіть у них частину п'явок. Вони люблять свіжу воду, багату на кисень.
Діти накрили банки марлею й рушили назад. Дійшли до того місця, де спостерігали за осою.
— Вона так і не добудувала свого горщика! — помітив Петро.— Напевно, сама попала комусь на сніданок.
— Можливо,— промовив Микола Іванович.— У тваринному світі боротьба за існування не втихає, й перемагає спритніший, сильніший або хитріший.
Обійшли озеро з іншого боку й наткнулися на невеличкі озерця. Навесні вони були сполучені з озером, а тепер зовсім обміліли. Вода в них, чиста й тепла, приємно ніжила ноги.
— Гляньте, скільки тут рибок! — здивувалася Таня.
— І в нашому теж! — почулося від Толі.
— І в нас! І в нас! — лунало звідусіль.
— Бідні рибки, — пожалів їх Петро,— загинуть, бо ось-ось вода випарується.
— Давайте виловимо їх і кинемо в озеро! — запропонував Костя.
— А п'явок хто віднесе Христині Петрівні? — затурбувалася Лариса.
— Зробимо так,— запропонував Микола Іванович.— Ходімо в табір, пообідаємо, потім відрядимо у місто двох бажаючих з п'явками. Одну банку вони віддадуть мамі, а інші в аптеку, нехай хворі нам добре слово скажуть. Решта повертається сюди з лопатами й відрами. Сітку ми теж використаємо.
...До Христини Петрівни пішли Лариса з Толею Крюковим. Діти наскидали їм двокопійкових монет і дали папірці з номерами телефонів, щоб подзвонили усім додому й розповіли, як гарно на острові живеться.
Через годину підійшли до озерець. Як же здивувалися юннати, коли побачили біля одного з них багаття і старих знайомих — Степана з Романом.
Степан, розвісивши на кущах штани й сорочку, лежав на пісочку, загоряв, а Роман ложкою щось мішав у казанку.
— Таки наловили риби на юшку? — не втерпів Костя.
— З вами наловиш,— буркнув Степан.— Куліш варимо! А ви, бачу, самі вирішили нашої сіткою скористатися. Нам, виходить, не можна, а вам усе дозволено?
— Мовчи, базіко,— зупинила його Таня,—— ми прийшли рибу рятувати з озерець. Бачиш, пересихають.
— Ромцю,— підвівся Степан,— я ж казав, давай рівчаки прокопаємо з цих калюж до озера, щоб мальки туди пішли, а ти мені що? Дурна робота? А вони, глянь, здогадалися!
— Коротше кажучи, хлопці,— промовив Микола Іванович,— доїдайте свій куліш і — до роботи! Ви загубили багато риби, тепер спокутуйте провину!
...Вже сонце зачепилося за верхівки дерев, коли діти завершили роботу.
Степан з Романом працювали не розгинаючись. Вони самі спустили в озеро воду з п'яти озерець. Юні натуралісти ловили рибу сачками, сіткою, кидали її у відра й носили в озеро.
— Тепер і ми — "голубі патрулі",— витер чоло Степан.— А знаєте, рятувати рибу куди цікавіше, аніж ловити!
— Молодці! — похвалив Микола Іванович.
— Миколо Івановичу,— промовив мовчакуватий Роман,— а ми таки вперше сіткою рибу ловили...
— І востаннє! — залився червоною барвою Степан.— А таких озерець я на острові знаю багато. Давайте з усіх повипускаємо мальків!
Микола Іванович мовив:
— Узавтра ми завершимо свою роботу й прийдемо вам на поміч. А ви поки що визначте, яким озерам загрожує висихання.
— Добре! — зрадів Степан.— Тільки дозвольте нам переночувати у таборі, бо у нас немає намету. Побилися вчора з Колькою рудим, то він утік від нас і забрав намет, матраци.
— Ну, то як? — обернувся Микола Іванович до дітей.
— Нехай ночують! — погодилися всі.— Працювали сьогодні добре...
Зібрали лопати, почистили сачки, сітку і пішли луками до табору.
ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГА
Степан з Романом зробили карту й нанесли на неї всі озерця, яким загрожувало пересихання. Два дні трудилися юннати, рятуючи мальків від загибелі. Частину риби вкинули в озеро, а більшість — у річку.
— Миколо Івановичу,— запропонував Петро,— давайте над островом установимо наше постійне шефство. Повиганяємо звідти бродячих котів і собак. Наступної весни розвісимо тут шпаківні, синичники, взимку будемо підгодовувати птахів!
— Браконьєрів гнатимемо звідси втришия! — вигукнув запально Степан.
Всі засміялися, а Степан почервонів і тихо промовив:
— Чесне піонерське, я все зрозумів. І Роман теж!