Чумацький шлях

Володимир Малик

Сторінка 6 з 59

Спочатку їх було кілька пар, та, видно, танцювали вони вже давно, бо з останніх сил товкли утоптаний до блиску сніг ногами, а на їхніх розгарячілих лицях висіявся дрібний піт. Скоро ті пари одна по одній вийшли з кола — залишилась одна. Це було двоє молодят — хлопець та дівчина. Вони теж стомилися, але ще тримали фасон — поскидали кожушки, парубок і шапку-бирку шпурнув у гурт — і робили такі колінця, такі вихиляси, що натовп схвально загув, а музики припустили ще швидше.

Та Катрі не довелося додивитися до кінця цей несамовитий танок. Раптом їй на плече лягла чиясь рука.

— Катре!

Вона оглянулась. То був Василь.

Хлопець, по всьому було видно, відчував себе ніяково, однак в його очах світилася якась відчайдушна рішучість, що збентежила дівчину.

— Чого тобі?

Веснянкувате Василеве обличчя взялося плямами.

— Зрадів, що побачив тебе… Чого нам тута стовбичити? Ходімо краще марципани їсти! — і потягнув її з гурту.

Катря не опиралася, бо боялася розгнівити цього дещо дивакуватого хлопця, котрий, як хазяйський син, мав, на її думку, над нею якусь владу.

Він підвів її до ятки і кинув молодиці, що визирала звідти, п’ятака.

— Марципанів нам! — і простягнув пару коржиків дівчині.

— Їж! Смачно!

Вони відійшли вбік.

Катря несміливо відкусила шматочок коржика, що справді був смачний, солодкий, з присмаком мигдалю. Та незвичайність того, що зараз відбувалося з нею, вражала і тривожила її, а тому було їй не до коржика. Краще б піти звідси, розстатися з хлопцем, що, похрумуючи марципана, якось дивно і напружено дивиться на неї. Від того погляду їй було незатишно і тривожно. Але піти не могла. Ноги ніби приросли до землі. Що він намислив? З якої речі пристав до неї, до наймички? Невже і він, як і його батько, думає, що коли вона служить наймичкою у них, то з нею можна поводитися як з якоюсь річчю?

Тим часом Василь не спускав з неї свого пильного погляду, в якому то загоралася якась відчайдушна юнацька рішучість, то в ту мить, коли, здавалося, він зважиться сказати щось важливе, та рішучість зникала і натомість в очах з’являвся страх.

Врешті Катря опустила руку з марципаном вниз і хотіла піти від нього, і тоді якось хрипко, задерев’яніло прозвучав його голос:

— Катре, не тікай! Я кохаю тебе! І хотів би взяти тебе за жінку!

Це було так несподівано, що Катря остовпіла і не знала, що йому відповісти. Злякався своєї сміливості і Василь. Він почервонів і від того збентежився ще дужче.

Так і стояли вони одне проти одного мовчки, оторопілі і вражені тим, що сталося. І ніхто перший не наважувався порушити це прикре мовчання.

Першою спохопилася Катря.

— Василю, — промовила вона якомога м’якше, — що-бо ти говориш? Ти хазяйський син, а я наймичка. Схаменися! Хіба я тобі рівня? Хіба тобі потрібна така батрачка, як я? Та ти тільки тюкни — і за тебе піде перша-ліпша лубенська красуня-багачка! Не рівня мені!

Василь здригнувся і, ніби прокинувшись після важкого сну, схопив її за руки — гаряче прошепотів:

— Не треба мені ніякої багачки! І красуні не треба! Ти моя красуня! А що наймичка — то не біда! Будеш господинею! Та ще якою!

Він щосили стискав її пальці, немов хотів підкріпити цим свої слова, аж Катрі стало боляче.

— А що скаже батько? — спитала дівчина тихо, пригадавши залицяння старого Хуржика і мимоволі червоніючи від тієї згадки. — Та він і слухати не захоче про твоє женихання до мене!

— А я й не питатиму свого старого! Сам дорослий уже!

Нарешті він помітив, що Катря кривиться від болю, і відпустив її руки. Катря похукала на задерев’янілі холодні пальці і заперечно похитала головою.

— Ні, Василю, не можу я дати тобі обнадійливу відповідь. Все це так несподівано трапилося, якось хватопеком, що мені аж страшно стало. Ні сіло ні впало — і раптом заміж! Хіба ж так буває? Це ж ти не марципана з’їсти запрошуєш, а прожити всеньке життя… Ні, страшно це! Просто неймовірно! Не вкладається в голові!

— Катре! — з відчаєм у голосі вигукнув парубок. — Ну, може, я й справді поспішив, сказав хватопеком. Але це тільки тобі так здається, бо ти ж не знала моїх почуттів. А я тебе покохав з першого погляду, як тільки побачив на нашому дворі. Побачив — і сказав сам собі: "Ось, Василю, твоя суджена, твоя доля!" І чим довше приглядався до тебе, тим твердішим ставав мій намір побратися з тобою. Врешті я зрозумів, що жити без тебе не зможу, — і ось наважився сказати тобі. І не кажи — ні! Бо страшно подумати, що буде! Страшно подумати!

— Що ж буде?

— Не знаю. Але серце мені віщує, що з нами може трапитись велике лихо.

— О Боже!

— Без тебе я жити не зможу! Це ти повинна знати!

— Ти мене просто лякаєш… Не кажи так!

— Я не лякаю, а кажу правду. Хіба не бачиш, що я останнім часом не живу, а горю, згораю… Через тебе… Тому й наважився сказати про це сьогодні. Сказав би й раніш — так вдома незручно. Кинеться всім у вічі. А тут побачив — і не втримався… Тепер ти все знаєш. Виклав тобі свою душу, як перед Богом, і від тебе тепер залежить, чи будемо ми обоє щасливі, чи ні.

Катря підвела до нього очі. Глянула пильно — і ніби побачила його вперше. Хлопець як хлопець — не красень, але й не поганий. Високий, худий. Але скільки таких вісімнадцятилітніх бувають і високими і худими, як жердина! Тільки в очах якийсь тривожний блиск та в обличчі неприродна блідість, що можна було пояснити тим станом, в якому вони обоє знаходились.

— Ой Василю, ти ще більше мене лякаєш. Давай забудемо цю розмову, ніби її й не було! Я вірю, що я тобі сподобалася, і це мене тішить. Але ж цього мало.

— А що ще треба? Скажи — і все, що в моїй змозі…

— Бачиш, я хотіла б і сама покохати кого-небудь…

Василева голова сіпнулася. Він так міцно стиснув зуби, що стало видно, як задвигалися під його блідою тонкою шкірою тверді жовна.

— Я ждатиму, поки ти покохаєш мене! Ждатиму, скільки потрібно буде! Навіть якщо вийдеш за іншого заміж, ждатиму, поки станеш удовицею, а таки будеш моєю! Знай це!

Він промовляв глухо, з якимось відчаєм у голосі, а потім круто повернувся і швидко пішов геть.

9

Катря довго стояла розгублена, приголомшена цією зустріччю з Василем і розмовою з ним. Господи, думала вона, ще тільки цієї напасті мені не вистачало. Мало, що старий Хуржик зиркає, мов кіт на сало, то треба ж, щоб і син почав приставати зі своїм коханням. І обидва навіть не заїкнулись про те, чи лежить її серце до них, ніби вона не жива людина, а якась бездушна деревина. Мовляв, що там питати про почуття якоїсь наймички, батрачки! Голодранка, вона щаслива буде стати дружиною багатія! Прийде на все готове! Стане господинею на всі Лубни! Хіба дурна буде відштовхувати щастя, що само йде до рук?

Сумна усмішка промайнула на її устах.

Який, одначе, холодний і жорстокий світ! Які безсердечні в ньому люди! Що батько, що син — одного поля ягоди! Страшно їх! Вони ні перед чим не зупиняться, аби лиш домогтися свого. І жоден не сказав ласкавого слова, не поцікавився, як ти живеш, чи видужала мати і чи має що їсти. Адже вже другий місяць кінчається, як була вдома, як відвезла їй трохи харчів, а ніхто не запитав, що там, як там. Може, знову з голоду пухла б, коли б не Івась, котрий, вдруге їдучи по сіно на луг, тайкома від господаря набрав борошна та сала і відвіз у Мацьківці.

Згадавши про Івася, вона трохи заспокоїлася. На душі стало тепло. Який хороший він, який добрий і уважний! І, здається, кохає її, хоч і не каже про це. Чи то соромиться, чи жде слушного часу.

— Однак чого ж я тут стою? — промовила сама до себе. — Я ж обіцяла йому, що буду в церкві!

Церква Святої Трійці була невелика, дерев’яна і стояла неподалік від ярмаркового майдану. Тут було ще більш людно, ніж на ярмарку, але того гамору, що там, не чулося, бо зібралися переважно бабусі та дідусі з онуками.

З відчинених дверей доносився спів півчих та глухуватий голос старенького отця Гервасія. Жив він по сусідству з Хуржиком і щоранку дибав до заутрені та щовечора до вечірні. Якось, зустрівши її на вулиці, запитав:

— Чия ти, дівчино?

— Хуржикова, — відповіла вона, не вдаючись у пояснення.

Священик здивувався.

— Я хіба у Хуржиків є дочка?

— Та ні, наймичка я, панотче, — зніяковіла Катря.

— А-а, наймичка… Шкода, що не зайшла до мене. Мені теж потрібна наймичка. Тобі у мене було б добре!.. Господарство в мене невелике…

Це було делікатне запрошення, і Катря пошкодувала, що не має права піти від Хуржика, бо заборгувала йому за харчі для матері.

— Дякую, панотче. Мені справді у вас було б ліпше. Та зараз я не можу піти від господаря…

— Розумію, розумію, — відразу погодився панотець. — Злидні завели в кабалу, а вибратися з неї, як і з ями, нелегко. Та все ж зумій, дівонько, вибратися!

Катря зітхнула. Справді, нелегко. Запряглася в ярмо — та й, мабуть, на все життя!

Вона заглянула в притвір, щоб якось протовпитися в церкву, але там було повно-повнісінько парубків. Ще чого доброго піднімуть на глузи. Не вирвешся. Тому облишила цей намір. Відійшла до церковного фарбованого паркана і сіла на лавочку.

Задумалася. І все про одно і теж — про батька і сина Хуржиків. Ой, заплутають вони її! Відчуває серце — не добром усе це скінчиться. Не добром! Ославлять на всі Лубни — і виженуть, мов собаку! Що тоді, Катре? Як жити? Що буде з нею самою, з матір’ю?

Раптом почула, що поряд хтось присів. Підвела голову, глянула — Івась. Як завжди, у своїй незмінній розхристаній свитині, шапці-бирці та зашкарублих ялових чоботях, — видно, з хазяйської ноги.

— Ось і я! — промовив він стиха. — Не забарився — все попорав. А Хуржик однак не хотів відпускати, та я сказав йому: "Не пустиш — однак піду, але вже назовсім! Не тільки світу, що в вікні…" Відразу пом’якшав і відповів: "Ну, йди вже, йди!.. Та повертайся завидна!" І чого він став такий лютий, немилосердний? Ніби гедзь який укусив його!

Катря несподівано уткнулась обличчям йому в плече — заплакала. Івась оторопів.

— Ти чого? Перестань! Люди ж дивляться!

Ніхто на них не дивився, але людей довкола справді було багато, і Івась трохи відсунувся від дівчини.

Катря рукою витерла на обличчі сльози.

— Нічого, Івасю, ти не знаєш!.. — прошепотіла сумно.

Івась стиснув у своїй гарячій долоні її холодні пальці.

— А що я повинен знати?

Катря вивільнила руку.

— Довго розповідати.

Івась надув губи.

— Як довго, то й не починала б… А почала — розповідай!

— Тут, на людях, та й ще коло церкви, не хочу.

1 2 3 4 5 6 7