А через кілька хвилин двері розчинилися, і на порозі з’явилася Таня. І цього разу одяг так змінив її, що годі було й впізнати. У сірому піджаку з темно-зеленим комірцем, високому синьому кашкеті, у черевиках на грубій підошві з рантами вона скидалася на підлітка-німчука.
— Ось і я! — сказала весело. — Готова до подорожі!
"Що за легковажність!" — подумав Володя, а вголос сказав:
— Гм, до подорожі… А якою вона буде, ти хоч уявляєш? В кращім випадку — небезпечна, виснажлива дорога довжиною в тисячу кілометрів! По чужій ворожій країні, без їжі, без води, без притулку. В гіршім — нас жде концтабір, а то й шибениця!.. Ти подумала про це?
— Подумала… Мені не звикати!
— Тобто… Як це — не звикати? Може, ти хочеш сказати, що бувала в подібному становищі?
— Так.
— А саме?
— Це довга історія…
— А ти коротко… Хочу знати, з ким доведеться верстати шлях!
— Ну що ж, ти маєш рацію. Після того, що трапилося в цьому будинку, ми не маємо підстав не довіряти одне одному…
— Цілком слушно. Отже, ти…
— Таня Іванова, народилася в Москві в сім’ї робітника, комсомолка, після закінчення десятого класу добровільно поступила на курси радисток. Двічі закидали мене в тил ворога. На жаль, третього разу мені не поталанило… Це було в Білорусії. Я опустилася прямо в зону карателів. Рація і живлення потрапили до їхніх рук, а я якимось чудом вислизнула, довго пробиралася лісом, болотом, перепливла річку й на світанку опинилася, зовсім знесилена, на невеликому хуторі. Куди йти? Де шукати партизанський загін? Без допомоги місцевих жителів я не могла обійтися, тому постукала у вікно невеликої хатини, що стояла під лісом. З хати вийшов похмурий сивобородий дід. Побачивши, що я мокра мов хлющ і тремчу від холоду, сказав, ні про що не питаючи:
— Заходь!
В хатині було тепло. В печі палахкотів вогонь. Немолода виснажена жінка сиділа на ослоні й чистила картоплю. На скрип дверей підняла на мене смутні очі.
— Ось привів! — сказав старий. — Партизанка!
Я заперечила:
— Звідки видно, що я партизанка?
Старий суворо глянув на мене.
— Видно… Та ти не бійся — ми не викажемо! — і, пошкрібши негнучкими пальцями потилицю, додав: — Карателі йдуть по п’ятах?
— Так, — відповіла я.
— Де вони?
— За річкою.
— Отже, незабаром будуть тут, — промовив сам до себе і зразу кинув на мене сердитий погляд: — Хто ж ти така? І не хитруй — тут кожна хвилина дорога! Чому німці женуться за тобою?
Становище моє було критичне, і я зважилася відкритися старому:
— Я радистка… Мене скинули з літака… Не туди… Помилково…
Старий пильно подивився на мене.
— Скинули тебе туди, — промовив з притиском. — Та, на твоє лихо, напередодні карателі витіснили звідти партизанів… Гм, що ж робити? Тікати?.. Не втечеш — навкруги непрохідні болота, а вони скоро нагрянуть… Хіба ось що, — старий заметушився, з невеликої скрині дістав білизну, якусь ношену-переношену лахманину, латані черевики, — переодягайся! Та хутчій!.. Ти так схожа на нашого внука Сашка…
— На Сашка? — здивувалася я. — Ви хочете, щоб я видала себе за хлопця?
— А чому б ні? Вони ж шукають радистку! А ти станеш хлопцем! Підлітком! Одягайся! — прикрикнув суворо.
Я ступила в темний куток, за піч, швидко скинула свій мокрий одяг, одяглася в сухе.
— Тепер сідай на ослінчик, — сказав старий, беручи ножиці. — Доведеться тобі пожертвувати своїми розкішними косами…
Він обстриг мене, а коси, мокрий одяг та чоботи вкинув у піч.
— Запам’ятай: я твій дід. Мене звати Андрієм Івановичем Мотричем, бабусю — Акулиною Іванівною, ну, а ти будеш Сашком Мотричем… Залазь на піч — грійся, а я піду подивлюся, чи не залишилося після тебе слідів на траві. Якщо залишилися, проведу по них корівчину до водопою… Та тютюнцем потрушу… Від собак…
За півгодини зійшло сонце, а незабаром нагрянули й карателі. Перенишпорили хати, потім зігнали всіх на вигін.
— Де парашутистка?
Люди мовчали.
— Хто староста? Де радистка?
На мій превеликий подив, наперед виступив мій рятівник Андрій Іванович.
— Не було в нас радистки, — відповів спокійно. — Оце всі наші!
— Всі наші! — загули люди.
— Не признаєтесь — чоловіків у тюрму!
— Воля ваша, а чужих тут немає, — знову за всіх відповів дід Мотрич.
— Взяти їх! — наказав офіцер.
Карателі відібрали чоловіків, серед них діда Мотрича і мене, і погнали в місто… Там кинули в тюрму, де ми сиділи кілька днів, ждучи найгіршого… Не знаю, чим би закінчилася ця історія, якби не успішний наступ наших військ… Німці почали тікати, а нас запхали в вагони й повезли на захід… Так потрапила я в Німеччину, в трудовий табір… Володя сумно похитав головою, з неприхованим жалем заглянув дівчині в очі.
— Справді, нелегко тобі довелося, — він підійшов до неї й потиснув невеличкі рученята. — І пробач мені, що був іншої думки про тебе… Гадав — дівчисько, дитина майже… А виходить — солдат!.. Пробач, будь ласка…
— Охоче пробачаю, — усміхнувшись, відповіла Таня і, непомітно випручивши руки, перевела мову на інше. — А наш старий одяг? Його не варто залишати тут. Знайдуть — наведе на слід…
— Ти маєш рацію, — погодився Володя. — Найкраще — закопати, як і блокфюрера, у вирві. Гадаю, там ніхто не шукатиме…
Вони зібрали своє лахміття, закопали у ямі і, перелазячи через руїни, почали обережно скрадатися до недалекого узгір’я, порослого зеленими кучерявими деревами.
Зразу за містом пірнули в густий чагарник, піднялися до пустинної недобудованої автостради і, перетнувши її, здерлися на вершину гори. Там, серед кущів, сіли на теплому, нагрітому сонцем камені. Звідси було видно хрещату ейзенахську долину, розбите, сплюндроване місто і синій Тюрінгенський ліс, що мрів удалині. Тут вирішили ждати ночі.
Володя долонею витер спітнілого лоба, глянув на безмежний простір, що відкрився перед ними. Зітхнув.
— Таке чисте небо… Ех, літака б нам!
Таня підвела на нього очі.
— Літака?.. Ти — льотчик?
— Льотчик…
— Як же ти… опинився тут? Розкажи!
— Як я опинився тут?
Здавалося б, просте Танине запитання, мовлене тихим голосом, різким болем озвалося в його серці.
…Як він опинився тут?
Розділ другий
1
— У вересні 1941 року, вилікувавшись після поранення, я потрапив у запасний полк і, всупереч бажанню повернутися в свою ескадрилью під Ленінград, був направлений на південь, у зовсім незнайому частину.
Мій настрій одразу зіпсувався. Мені хотілося повернутися до друзів-побратимів, з якими після прискореного випуску з училища захищав небо Ленінграда, і раптом… Посилають хтозна-куди!
Я почав проситися, але у відповідь почув категоричне: поїдете туди, куди посилають, ви там потрібніші, це треба розуміти!
Я розумів, але наполягав на своєму. Тоді командир полку тицьнув мені в руки документи і гаркнув:
— Кругом! Кроком руш!
У пригніченому настрої, з важким серцем їхав я на південь. Лежав на верхній полиці вагона, не встрявав у розмови і мовчки дивився в вікно. Пожвавішав тільки тоді, коли на видноколі забіліли мазані хатки, а біля них розкинулися вишневі садочки. Полтавщина! І додому недалеко, бо родом я з-під Києва… Та шляху туди немає — там уже окупанти!
Одного імлистого осіннього ранку зійшов я з поїзда на пероні чималої степової станції і відразу ж попростував до військового коменданта, щоб дізнатися, як їхати далі.
Тут було людно, і я засмутився від думки, що доведеться цілий день обтирати стіни цього непривітного, прокуреного цигарковим димом приміщення. Та мене зовсім несподівано виручив незнайомий льотчик, старший лейтенант, що саме вийшов з дверей кабінету.
Був він невисокий, але широкий у плечах, міцний. Мав покрапленого ластовинням кирпатого носа. З-під пілотки вибивалося руде волосся. В карих очах іскрився привітний усміх.
Вродливим його не назвеш, швидше — навпаки.
Проштовхавшись крізь натовп до виходу, він у самому хвості черги побачив мою похнюплену постать.
— А-а, повітряний флот! Здорово, браток! — і ляснув мене по плечі. — Тобі куди? Часом не до нас?
Його карі очі привітно усміхалися, і від того все обличчя стало добрим, привабливим. Я назвав номер частини. Старший лейтенант аж руками розвів.
— Так це ж до нас, браток! Просто чудово! Винищувач?
— Винищувач!
— Я теж. Мене звати Марком Архипенком. А тебе?.. Володя?.. Чудово!.. Де воював?.. Під Ленінградом?.. О-о! Так це ж чудово!.. Ходімо, браток, зі мною — поїдемо!
— Як — поїдемо? Куди? На чому?
— До нас, звичайно. На аеродром… Машиною… Я тут у відрядженні…
Ми вийшли на вулицю, і я побачив "тритонку". В кабіні сиділи двоє: водій, літній уже чоловік з пишним русявими вусами, і красива чорнобрива дівчина-лейтенант.
Архипенко відчинив дверцята.
— Ніночко, цей хлопець поїде з нами. Винищувач. З госпіталю. Звати його Володею… тобто Володимиром Булатовичем.
Дівчина-лейтенант простягла з кабіни руку, її потиск був міцний, енергійний.
— Ніна Бережна. Ми всі будемо раді, що нашого полку прибуває.
Я хотів щось відповісти, але Архипенко підштовхнув мене ззаду:
— Ще матимете час наговоритися… Поїхали!
Ми стрибнули в кузов, зручно вмостилися серед якихось мішків, тюків, ящиків — і машина відразу рушила. Коли виїхали за містечко і з грейдера звернули на польову дорогу, я, кивнувши головою на кабіну, запитав:
— Теж льотчик?
Архипенко, мабуть, встиг задрімати, бо спочатку не зрозумів, а потім усміхнувся:
— А-а, он ти про що! І тобі наша Ніночка впала в око? Не дивно — красуня! Чудова, скажу тобі, дівчина! Весь наш полк закохався в неї!.. Але відразу хочу застерегти — закохуватися можеш, нікому це не забороняється, а рукам волі не давай! Хлопці ревниво стежать!.. У нас неписаний закон: Ніночка вибере сама, кого захоче… Оце щоб знав!.. А дівчина вона чудова! Я теж, правду сказати, вклепався в неї по самі вуха. Та що з того? Не з моєю пикою освідчуватися їй у коханні… От коли б мав твою зовнішність, братику! Тоді б, може, і посмів… Та, правда, є в нас красені, а облизня теж упіймали!
Я відчув, що червонію від простодушної похвали балакучого старшого лейтенанта, і, щоб приховати зніяковіння, спитав:
— І що ж вона робить у вашому… тобто у нашому полку?
— Як — що? — здивувався Архипенко. — Винищувач! Як і ми з тобою! Та ще й який!.. Ти скількох збив?
Запитання було несподіване і, як на льотчика, не зовсім тактовне. Гіркий початок війни показав, що далеко не кожному льотчикові, незважаючи на масовий героїзм і самопожертву, щастило збити ворога.