Мабуть, він упав з того, мосту й розбився. Ми аж тричі робили йому операцію. Та тільки останньої ночі він уперше опритомнів, промовив кілька слів... З усього, що він говорив, я розібрала тільки ваше прізвище, професоре. Його він повторив кілька разів. Я й вирішила подзвонити до вас. Ми ж нічого про нього не знаємо. Думали, що це якийсь Адріан Маковський, бо знайшли у нього паспорт на це ім’я. А вчора прочитали в газеті об’яву про загублений паспорт на ім’я Адріана Маковського та його адресу і викликали власника паспорта сюди.
— Бачив, бачив того власника, — кивнув професор, хоч його справжній Маковський зовсім не цікавив. — Ви мені скажіть, цей хлопчик, — і він показав на хворого, — житиме?
— Я майже певна в цьому.
— Дуже вам вдячний... І майте на увазі: він не викрадав чужих паспортів, а свого не мав. Адже йому лише тринадцять років, хоч і виглядає він як п’ятнадцятилітній...
Через хвилину ми були в кабінеті лікарки. Аркадій Михайлович писав телеграму в Стародніпровськ, а я дзвонив у редакцію, щоб сповістити Черняка про новину. Редакторський телефон був зайнятий, і я набрав номер загального телефону. Трубку зняв Догадов. Він одразу впізнав мій голос.
— Слухай, друже! — закричав я. — Поклич редактора, важлива новина.
— А що саме?
— Скажи, що Тарас Чуть знайшовся.
— Де?
— Клич швидше!
— Живий?
— Живий, живий. Давай Антона Павловича. Черняк прибіг негайно і, судячи по голосу, мало не танцював коло телефону.
— Зараз я приїду до вас машиною, — сказав він. — Як проїхати?.. Ну, ждіть. Подзвони до слідчого, я заїду по нього.
Прокуратура відгукнулась одразу.
— Добре, — сказав Томазян, вислухавши мене. — Ви ще когось сповістили, крім мене?
Я сказав.
— Не слід було б... Більше нікому не дзвоніть і перекажіть усім, щоб про цю справу не розповідали. Телеграми до Стародніпровська без мене не посилайте. Маковського затримайте до мого приїзду.
12. СУПЕРЕЧКА
Академік Саклатвала мило посміхався, коли зустрічав мене, і, здавалось, в його очах світилась надзвичайна співчутливість до мене.
Справді, завідувач пресбюро — це людина, що мусила подбати про численні статті, присвячені будівництву, про спеціальні сторінки в газетах, про широку популяризацію всього, що стосувалося проектованого тунелю. Але в мене поки що все було навпаки. Крім коротеньких інформаційних заміток, які я писав двічі на місяць, мої обов’язки зводились до того, щоб приймати журналістів, які цікавились майбутнім будівництвом, і всіх їх запевняти, що зараз нема рації про нього щось писати.
— Не журіться, — кілька разів говорив мені Саклатвала. — Незабаром обставини зміняться, на вашому шляху повеселішає.
І от настав день, коли академік викликав мене і сказав, що найближчими днями можна буде набирати штат для мого бюро.
Це було на початку зими. У академіка Саклатвали знов зібралися видатні спеціалісти. Засідав комітет проектування великого підземного будівництва. Моє місце було за невеликим столиком поруч стенографістки. Найкраще місце, щоб спостерігати й слухати. Я бачив кількох видатних учених, інженерів, економістів, а серед них моїх трьох друзів: професора Довгалюка, Антона Павловича Черняка й майора Шелемеху. Льотчик сидів край довгого столу між двома військовими — інженер-полковником і просто полковником. Цих військових я бачив уперше. Вони разом з Шелемехою представляли Міністерство збройних сил та Генеральний штаб.
Наймолодшими серед присутніх були інженери Макаренко та Самборський. Я звернув увалу, що хоч і сиділи вони поруч, але майже не розмовляли й не дивились один на одного.
Академік Саклатвала відкрив засідання.
— Товариші! — почав він. — Є вказівки уряду прискорити роботу. Ескіз проекту нами майже закінчений. Отже, коли ми принципово визнаємо за можливе почати підготування до будівництва, то уряд негайно асигнує потрібні на це кошти. Поряд з роботою по закінченню проекту можна буде розпочати заготівлю матеріалів, розпочати будівництво відповідних заводів, електростанцій, геолого-геодезичну розвідку, а також закладання деяких шахт на трасі нашого шляху. Зараз ми заслухаємо інформацію представника Генерального штабу в нашому комітеті полковника Файзулова, а потім інженерів Макаренка та Самборського.
Полковник Файзулов теж говорив небагато, але з його промови ми дізналися, що за кордоном уже відомо про якесь підземне будівництво в нашому Союзі.
— Там ще не мають достатнього уявлення про значення цього будівництва, — говорив він, — але, очевидно, скоро матимуть. Адже нема ніякого сумніву, що задумане нами будівництво, коли воно буде вчасно закінчене, матиме величезне оборонне значення. Я підкреслюю слово "вчасно". Чому? Для нас не секрет, що по деяких країнах реакційні елементи захопили владу й почали гарячково готуватися до війни проти нас. Завдяки цілому рядові винаходів у галузі воєнної техніки вони почувають себе досить сильними. Але в даний момент у них ще не все готове. Зараз напасти вони на нас не зможуть. їм потрібен деякий час на готування. Основна їх перевага над нами, як вони гадають, полягає в тому, що раніше, з точки зору їх стратегії, вважалося за основну нашу перевагу, а саме — величина нашої території. Вони хотять підготувати дві сильні армії: одну на сході, другу на заході, — і розраховують, що удар з двох боків неодмінно дасть їм перемогу, бо на віддалі в чверть земного меридіана ми не зможемо швидко маневрувати своїми арміями. Побудова тунелю дасть нам змогу протягом трьох днів перекидати військо з фронту на фронт. А це розіб’є їх задуми... Звичайно, нашого будівництва засекретити не пощастить. Шила в мішку не сховаєш. А тут шило таке, що пройде через усю нашу країну аж до Тихого океану. Тому ми стоїмо за найшвидший початок і закінчення будівництва. Військове командування виділило нас трьох для роботи в комітеті, а потім в Раді начальника будівництва. Я представлятиму Генеральний штаб, а інженер-полковник Дубков і Майор Шелемеха — Міністерство збройних сил. Перший займатиметься оборонно-технічними спорудами, а другий — обороною надземних будов з повітря.
Промову полковника Файзулова комітет вислухав з великою увагою. Я зробив висновок, що тепер про тунель багато писатимемо.
Після того доповідали Макаренко й Самборський. І дивна річ: суперечка, що повстала між цими інженерами на самому початку роботи, тепер розгорілася ще більше. Єдине, на чому вони згоджувалися, — це намітка траси тунелю: п’ятдесят шоста паралель, не відступаючи від неї ні на крок. Але коли мова заходила про діаметр, про одно— чи двоколійність, про внутрішнє обладнання, про кількість матеріалів, енергії, робочої сили, — тут вони розходились.
— Макаренко хоче надто розкішно будувати тунель, — запевняв Самборський. — Але це — не метрополітен. Сьогодні країна ще не може дозволити собі такої розкоші, та це й непотрібно. Це зайвих два, а може, і три мільярди карбованців, зайвий рік роботи.
І коли він наводив цифри, не можна було не згодитися з ним. Навпаки, доводи Макаренка були не дуже обгрунтовані. Основне, на що він посилався, — це довговічність такої споруди, а тому й доцільність витрати великих коштів.
Знов, як і раніш, більшість присутніх обстоювали думку Самборського.
Військові представники з цього приводу не виступали. Полковник Файзулов підійшов до Саклатвали й тихо сказав, що в цих питаннях у них нема згоди і вони мусять порадитися з вищим командуванням. Я сидів близько від голови комітету й чув цю розмову. Мене дуже зацікавило, хто ж з військових підтримує Макаренка.
Засідання закінчилось. Саклатвала припинив дебати, заявивши, що виступи членів комітету дають йому сміливість найближчими днями доповісти урядові про те, що можна починати підготовчі роботи. Щождо установок Макаренка й Самборського, то він обіцяє об’єктивно доповісти урядові про їх зміст.
— Крім того, — сказав академік, — стенограму наших виступів голова уряду читатиме особисто.
Після засідання академік затримав мене на кілька хвилин, і я спитав у нього:
— Про суперечки Самборського й Макаренка можна писати?
— Звичайно, можна, — легко посміхнувшись, відповів він. — Тільки я просив би робити це в академічному, так би мовити, плані. Остаточно про все ми домовимось після моєї доповіді урядові.
У вестибюлі я наздогнав Шелемеху та Аркадія Михайловича. Льотчик люб’язно запропонував підвезти й мене своєю машиною.
Дорогою ми з Аркадієм Михайловичем говорили багато, а Шелемеха мовчав. Я сказав, що аргументи Самборського більш переконливі. Професор погодився зо мною й сказав:
— Мені здається, що нічим іншим, як тільки упертістю Макареншг, цього пояснити не можна. Завжди він одзначався цією рисою. Я пам’ятаю його ще зовсім хлопчиськом. Він і тоді був такий же... Це багато нашкодить йому в житті.
— У всякому разі, — підтримав я професора, — це може призвести до того, що він не працюватиме на будівництві.
— Авжеж. Він такий, що може відмовитися, коли буде не по його.
— Ні, це ви вже занадто, — обізвався нарешті майор. — Працювати він буде, Аркадію Михайловичу. І... я, знаєте, не переконаний доводами Самборського. Правда, з мене технік слабкий. Мене, може, переконують більше не цифри, а... Самборський, звичайно, виступав дуже запально, але...
— Що "але"? — спитав Аркадій Михайлович.
Я був здивований. Шелемеха, скільки я пам’ятав, завжди говорив дуже впевнено і ясно, без пауз та замовчувань.
— Але я згоден з аргументами Макаренка, — подумавши, відказав він.
— Почасти ви маєте рацію, — задумливо сказав професор. — Макаренко — фантаст. Отже в нього більша перспектива. Зате Самборський неперевершений майстер всякої конкретної справи.
Моя цікавість щодо того, хто з військових підтримував Макаренка, була повністю задоволена.
А Шелемеха раптом перевів розмову на інше. Він спитав Аркадія Михайловича, як здоров’я Тараса Чутя.
— Хлопчик видужує, — охоче відповів професор, — хоч і виглядає дуже погано. Говорити ще не може. Нікого до нього не пускають. Це Томазян, як мені здається, дбає про те, щоб ніхто не бачив хлопця.
— Коли ж ми довідаємось, як він потрапив з поїзда до лікарні?
— Не знаю. Сам цим дуже цікавлюсь.
— Ви ж, Аркадію Михайловичу, коли можна буде з Тарасом поговорити, покличте й мене.
— Добре.
Я звернувся до професора з таким же проханням і теж дістав його згоду.