Однак це не означає, що тобі буде дозволено повернутись до твоєї мерзенної країни. Згідно з безсмертним вченням Маркса — Енгельса — Леніна — Сталіна, а також з геніальними вказівками Генсека твою недосконалу голову переплавлять на порцелянову круглу або на череп'яну та довгу. Це вже як вирішить Генсек, тисячу років йому життя.
— Але це ще не все, — переждавши бурхливі оплески, продовжував суддя. — Тобі дадуть синій одяг того, що пізнає наше життя. І ти протягом тижня будеш знайомитись із звичаями нашої най-могутнішої у світі країни.
Не можна сказати, щоб мене той вирок так порадував. Промайне тиждень, і мені переплавлять голову. На порцелянову, або ще гірш — полив'яну. Замість голови — череп'яний горщок.
— Бр-р-р, — аж здригнувся я від огиди.
І тут мене смикнув за руку юнак, що підійшов непомітно:
— Ходімо!
— Куди, в камеру?
— Ні, ти вже вільний. А я буду твоїм гідом.
— Що ж ми в цей вечір робитимем?
— Мушу тебе одразу поправити, — всміхнувся юнак. — У нас давно уже немає таких понять, як ранки, вечори і ночі. Ми їх давно ліквідували.
— Навіщо?
— Бо вчення Маркса — Енгельса — Леніна — Сталіна не повинне меркнути навіть уночі. До того ж довгоголові страшенно люблять поспати, а це негативно відбивається на їхній працездатності. Мало того, що вони спали всю ніч, вони насмілювалися дрімати ще й на роботі. Сімнадцять годин вони мусять працювати, а сім відведено на розваги та сон... Але вони, невдячні, не хочуть розважатися.
— Не бажають розважатися?
— Так. 1 всі оті сім годин намагаються проспати. Ми змушені силоміць зганяти їх до будинків розваг та просвіти. На танці, кіно чи курси марксизму-ленінізму... Та годі про це. Чи не хочеш ти оглянути будинок, що в ньому мешкатимеш?
Ще б не хотів!
Поспіхом переодягнувся в синє, і ми полишили дім правосуддя. Перетнули площу, пройшли мимо мавзолею, точнісінької копії того, що в Москві, я ще поцікавився, хто тут лежить.
— Наш перший Генсек Синенко, — відповів урочисто юнак. —Він лежить забальзамований у саркофазі прозорому, щоб ті, що приходять йому вклонитися, могли його бачити. — Щось пригадавши, супутник мій покрутив порцеляновою головою: — Попоморочились, поки вклали його до саркофага. Намозолений язик весь час вилазив із рота... Уявляєте картину: ви схилились шанобливо над ним, а покійний Генсек показує вам язика!
— Уявляю.
— Тож і було вирішено акуратно вирізати язика. Отак без'язикого його в саркофаг і поклали... А ось і ваш дім!
Ми зупинилися перед будинком ніжно-салатного кольору. Юнак тупнув ногою, і стіна розступилася. Ми зайшли досередини.
Тут усе дихало затишком. Простора вітальня з м'якими стільцями та килимами, вазони з різноманітними квітами — рожевими, блакитними, золотистими і сріблястими. Всі вони нагадували дзвіночки на тендітних стеблинах. Досить було мені схилитися над одним із вазонів, як дзвіночки загойдалися, озвались мелодійно. Від кожної квітоньки попливли, попливли у повітрі блакитні, рожеві і золотисті хвильки.
— Боже, як вони пахнуть! — вигукнув я, коли оті хвильки омили моє лице. — Ось трояндою... А оця, блакитна, наче фіалка... А золотиста! Ні, я зроду-віку не чув таких пахощів!..
— Це — пахощі Приємної Втіхи, — пояснив юнак. — Понюхай ще сріблясту, вона пахне Солодкими Мріями та забуттям Похмурої Дійсності.
Я наздогнав срібну хвильку, що повільно гойдалась в повітрі, і мені одразу ж стало безжурно та весело.
Потім ми обійшли весь будинок. Тут було до біса кімнат, одна краща другої, і кожній юнак давав назву:
— Кімната Солодкого Сну... Кімната Приємного Апетиту... Кімната Веселих Розмов... Кімната Сталевих М'язів... Кімната Рожевих Мрій... Кімната блакитних Спогадів...
Я не міг запам'ятати всіх отих назв, бо, повторюю, кімнат було безліч.
— І все це для однієї людини?
— Так, усе це для тебе.
— І всі мешканці твоєї країни мають отакі казкові будинки?
— Ні, в таких будниках мешкають лише круглоголові.
— А довгоголові?
— Довгоголові в таких будинках не живуть. Та їм вони й ні до чого, адже вони тільки й знають, що працювати, їсти та спати. їм вистачає маленької кімнатки на двох, а то й на чотирьох. Кімнатки ті мають назву "Де Упав, Там і Спи".
— І вони задоволені з отих жител?
— Цілком задоволені.
— Вони самі це кажуть?
— Вони передають це тими, що говорять від їхнього імені... Але про це ти дізнаєшся згодом.
А зараз лягай спати. Ти повинен добре відпочити, бо нас чекає дуже напружений день. Нас прийме Генсек.
— Генсек?
— Так, Генеральний секретар. І від того, чим закінчиться зустріч, залежить, станеш ти круглоголовим чи приєднаєшся до тих, що мають видовжені голови,
Я ступив до кімнати Солодкого Сну, ліг у ліжко, й одразу ж мене заколисала дрімота.
Прокинувся од того, що мене хтось легенько поторгав за плече. Розклепив повіки — юнак.
— Вставай, нам пора йти.
— А яка надворі погода? — поцікавився я, протираючи очі.
І тільки спитав, як стіна навпроти розтанула і я побачив вулицю і постаті з порцеляновими головами, що заклопотано кудись поспішали. Всі вони були круглоголові.
— А де ж довгоголові?
— Довгоголовим сюди вхід заборонений... Поквапся, бо нас чекає зустріч з Генсеком.
— А як його звати?
— Це я тобі скажу за сніданком.
І поки я снідав, він розповів мені історію з Генсеками.
Після смерті першого Генсека Синенка впродовж десятка років у них змінилося з десяток Генсеків. Ті помирали одразу, адже були дуже похилого віку. Тож не встигали ховати одного, як готуйся ховати другого. Той ледь не задушив усіх кукурудзою, так що довелося його потай задушить подушками. А той іще гірше, затіяв перебудову, і так трусив кадрами, що ледь не потрощив порцелянові голови. Думали-гадали та врешті й вирішили послати до Москви таємну експедицію за клоном Генсека, який їх найбільше влаштовував.
— І якого ж із них?
— Леоніда Ілліча Брежнєва... Золотої мрії кожного партійця. Одна лиш біда: клоновані Генсеки недовго живуть. Зараз нами вже править Брежнєв Третій... Кінчай жувати, бо запізнимось!
Ми знову перетнули площу й зупинилися перед величезним, червоного кольору палацом. Пройшовши пильну охорону, яка традиційно обшукала нас з голови до ніг, навіть посмикала за геніталії, дошукуючись вибухівки, довго піднімалися ліфтом, врешті ступили до точнісінької копії Георгіївської зали Московського Кремля. І тільки ступили, як стіна навпроти безшумно розсунулась і урочисто зайшов гурт людей з такими сяючими, такими бездоганно круглими головами, що аж очі сліпило. І попереду, ледь переставляючи ноги (я його одразу впізнав, бо надивився, переглядаючи столітньої давнини кінострічки), важко йшов Леонід Ілліч Брежнєв.
На порцеляновому обличчі його різко виступали товсті чорні брови (недаремно колись його прозвали "бровеносцем"), масні губи весь час плямкали, ворушилася щелепа. Весь одяг його з низу до верху нагадував іконостас: сотні орденів та медалей малиново видзвонювали золотом найвищої проби.
Ось він зупинився, одразу ж застигли й ті, що його супроводжували. Якась рука нап'яла йому окуляри, друга вклала до руки, що тремтіла, аркуш паперу.
Брежнєв підніс той папір до очей, заворушив одвислою щелепою:
— До-ро-гі-є то-ва-рі-щі!..
Знову появилась рука, висмикнула папір, тицьнула другий.
— До-ро-гой то-ва-ріщ! — заворушив Брежнєв щелепою. — Раз-рє-ши-тє по-прі-вєт-ство-вать вас с і-сто-рі-чєс-кім со-би-ті-єм — встрє-чєй с Лє-о-ні-дом І-ллі-чом Брєж-нє-вим. — І повернувся до почту. — Гдє аплодісмєнти? Я нє слишу аплодіс-мєнтов!
Всі гаряче заплескали в долоні.
Брежнєв знов підніс до очей аркуш паперу:
— Раз-рє-ши-тє в честь е-то-го со-би-тія наг-ра-діть вас... А почему не меня? — обернувся до почту.
Ті йому щось шанобливо сказали:
— Ага, ясно. На-гра-діть вас мє-да-лью Лєо-ні-да Іл-лі-ча Брєж-нє-ва...
Один з почту спустився з помосту і почепив мені на шию велетенську медаль з профілем Генсека.
— Вітаю! — поздоровив мене юнак, коли ми полишили зал. — Тепер тебе автоматично зараховано до круглоголових.
V
— З чого ж розпочнемо? — запитав я, коли ми вийшли з палацу. Важкенна медаль боляче била по колінах, і я вже побоювався, що під кінець довжелезного дня всі мої кістки будуть потрощені.
— Почнемо з найнеприємнішого. Але без цього наша екскурсія буде неповною. Тож наберися терпіння, щоб ознайомитись із побутом довгоголових.
Юнак тупнув ногою, і хідник за якісь півгодини виніс нас за місто, поміж суцільні бараки, що довжелезною стрічкою тягнулись до обрію.
— Тут живуть довгоголові?
— Так, довгоголові. Але туди краще нам не заходити. Там такі пахощі, що недовго і знепритомніти. Тож почнемо огляд із ясел та дитячих садочків.
Дорога звернула праворуч і винесла до будинків, ошатніших од бараків.
— Тут кується майбутнє покоління трударів комунізму. Заходь і дивися!
І ми ступили до першого будиночка. До ясел. Це я одразу ж зрозумів по тому, що всі діти, всі до одного, сиділи на горщичках. А поміж ними походжали виховательки, не зводячи поглядів із секундомірів, що тримали в руках.
А на підвищенні, на своєрідній сцені сидів на золотому горщечку один-єдиний малюк, і над ним теж застигла вихователька з секундоміром. Сцена була заквітчана прапорами, звісножчервоними, вздовж усієї стіни майорів транспарант "Ударник комуністичної праці".
— Він завоював почесне звання Павлика Морозова, — прошепотів шанобливо юнак. — Його попередній рекорд десять хвилин і десять секунд. Зараз він іде на побиття власного рекорду.
— Але для чого це все?
— Для того щоб привчити ще змалечку миттєво заскакувати й вискакувати з туалетів. Ви знаєте, скільки набігає туалето-годин протягом робочого дня?...
Не встиг юнак закінчити мову, як малий зірвався з горщечка.
— Сім хвилин і дві секунди! — закричала вихователька. — Наш герой зробив какашку за сім хвилин і дві секунди! Встановлено новий світовий рекорд!
Малюки, що сиділи на горщичках (не золотих, а фарфорових), дружно зааплодували, а на сцену вибігли дівчатка з букетами квітів.
— Я це злобив на песть насого любимого дєдуски Блезнєва, — з гордістю прошепелявив малюк.
Гримнув гімн:
Саюз нерушимий республік свабодних Сплатіла навєкі вєлікая Русь...
Потім на сцені появилося двійко хлоп'ят. Вони підхопили горщок і, піднявши над головами, урочисто понесли за лаштунки. А кореспонденти, що невідомо звідки й набігли, заклацали фотоапаратами.
— Зараз почнеться урочистий мітинг, — сказав юнак.