Чим блище було до торговиці тим глітніще ставало. Місцями годі було пропхатись поміж юрбу селян та жидів. Василь підвів голову в гору і розглядався за батьком. Та не то що не найшов батька, але нікого із Сокирчиць.
На торговицю позганяли люди богато коней на продаж. Тут був більший гомін і метушня, як на ринку, де продавали зерно. Покупці ходили поміж коні, оглядали, виводили потім на просторе місце, проганяли, пробували на всі лади. Коло кожної партії снувалась купа жидів баришівників, які прихвалювали, або ганили, дораджували, або відраджували, годили ціну.
Василь пристанув придивляючи до тої метушні. Нараз недалеко цього місця, де він стояв, счинився великий галас і метушня. Люде стали кричати: злодій, конокрад, держіть, тримайте!
З гурту вирвався на вільне місце якийсь мужик і став втікати. Йому підставив хтось палицю поміж ноги і він впав на землю в куряву та в кінський гній. Зараз його піймали і стали бити, куди попало, і чим хто мав. Митью його окрівавили, з носа потекла кров, яка мішалася з курявою в кріваве болото. Зібралася велика юрба людей, кожний хотів конокрада вдарити. Притім дісталось і другим. Жидики, що продавали сірнички, стали верещати ганеф, ганеф! поліцай! Згодом з'явився поліцай з палицею, став крізь товпу протискатися. За ним прийшов другий, а за тим жандарм в повній збруї з когутячими перами на капелюсі. Усім тром з бідою довелось дібратися до злодія. Поліцаї підвели злодія з землі і взяли поміж себе. Він страшно йойкав, держав себе за бік і кричав, що в нього ребро зломане. Його повели до ратуша. Йшли мимо Василя і він споглянув на цього чоловіка без шапки з окрівавленим лицем і розбитою головою, з якої спливала кров.
Злодій поглянув на Василя і їх очи стрінулися. Злодій вдивлявся настирливо в Василя, наче б ждав від нього помочи, порятунку. Лице видалося Василеві якесь знайоме, лише не міг нагадати, де він цього чоловіка бачив?
Поліцаї вели злодія попідпахи, а жандарм йшов позаду обганяючися прикладом кріса від юрби, яка хотіла ще злодія бити. Аж тут при виході з торговиці якісь два роззвірені мужики зайшли зпереду, видерли поліцаям злодія з рук, кричали, що вони самі зроблять з ним розправу. Відвели його трохи далі, тут знову люде зглотилися, злодій скочив між юрбу і пропав в натовпі. Почувся крик: лови, держи, тримай! Поліцаї з жандармом не знали собі дати ради. Потім піймали якогось иншого чоловіка, та зараз показалася помилка і його пустили.
А тим часом на другому кінці торговиці, де людей стало рідше, коли всі задивились на подію з конокрадом, прискочили два конокради, відіпняли від воза два гарні двірські коні, посідали на них і пігнали прямо у Дністрові лози. Фірман біг за ними мов несамовитий і кричав: держи, тримай! Другі побігли кликати жандарма, та поки він пропхався крізь товпу, то за кіньми і слід пропав. Фірман вертав спітнілий та знеможений, що сливу дух переводив, і не міг слова промовити. Жандарм на жалобу фірмана йно руки розвів.
— Що-ж я пораджу? Нас лише двох, а тут би ціла сотня мала що робити...
Жандарм посписував з фірманом, як воно сталося, які були коні, кілько років, і пійшов далі. На відході сказав до людей:
— Пильнуйтеся люде самі, бо сьогодні очевидячки якась злодійська шайка бушує...
По людях пішов страх, і кожний спішився свого добра пильнувати.
Василь, що перейшов усю торговицю шукаючи батька, усе бачив і не міг надивуватись над хитростю злодіїв. Йому знову нагадалось лице окрівавленого злодія і не терпиливився, що не може собі нагадати, з відкіля він його знає...
І батька не знайшов. На ратуши відзвонив годинник пів до першої і Василь попрямував на вулицю Криву до Підміських. Там вже було все приладжено до обіду.
— А що? Не знайшли тата? — питає пані Підміська.— А я знаю напевно, що він тут є, бо сама його бачила.
— Ще трохи підождімо,— каже Ганя,— може надійде.
Василь од довгої дороги та ще більше від ярмаркового крику і шуму був наче приголомшений. Він сидів мовчки ждучи на батька. Та батько не приходив і таки без нього посідали обідати. Ніхто нічого не говорив. Василь почував, що йому дуже спати хочеться. Завважала це пані Підліська теж.
— Ви, Василю, утомлені дорогою, та зараз по обіді лягайте спати. А як батько прийде, то вас покличемо.
— Так воно треба буде зробити. Мені так той сьогоднішний ярмарок і моя цілонічна подорож гуде в голові, що годі думок зібрати.
Зараз по обіді пішов через сіни, роздягнувся з сурдута, відіпняв комірець і поклався на перше ліжко з краю, підібрав руки під голову та дивився в стелю, по якій гуляли мухи. В його голові шуміло і гуділо як в млині, дзвонили в ухах балагульські дзвінки. Він заплющив очі і бачив увесь ярмарок. І знову стануло в його уяві закрівавлене лице злодія, і знову силувався нагадати, з відкіля він його знає? Відтак усі образи стали зливатися в оден туман, наче в хмару, з якої безвпинно сторчала окрівавлена голова конокрада, а далі усміхалось до нього червоне лице цилюр-ника Презеса.
Василь заснув мертвецьким сном...
Прокинувся аж рано від того, що йому руки під головою дуже потерпли. Зразу не знав, що з ним діється, і де він? Він став машинально терти руки долонями поки очуняв зовсім. В сінях чути було притишений голос пані Підміської. Опісля вона відхилила потихоньки двері кімнати і заглянула туди. Василь зразу устав з постелі.
— Добрий день вам! Що? Ви навіть нероздяга-лись!
— Та я й не повернувся на бік, а спав увесь час мов камінь горілиць, так як учера поклався. Я і не думав, що так твердо засну, гадав, що лише трохи подрімаю поки батько прийде.
— Батька зовсім небуло, даремно ждали...
— А може він зовсім до Самбора вчера не приїздив?
— Якже? Я його вчера бачила на власні очі, пізнала і його і його коника і парубка Максима.
Василь нагадав собі, що і Презес вчера його бачив у себе...
— Дивне диво. Що воно таке могло статися, що батько тут був і не прийшов. Побоюсь, чи що йому не приключилося і тому я зараз вибираюся пішки до дому...
— Та що вам зараз лихе привиджується? Де ж на таку страшну спеку пускатися в дорогу? Побачите, що батько непремінно приїде сьогодні.
— Ні, добродійко, я таки неспокійний і піду. Мені непершина. Не раз я і дві милі перебіг пішки...
— Як собі хочете, коли вже наважились, але перед обідом я вас непущу. Опісля трохи похолодніє.
Пані Підліська вийшла за своїм ділом, а Паранці казала принести води для панича вмитися. Пані Під-ліській також було загадочним, чого старий Пандяк до них не поступив, як це робив кожнього разу, а особливо вчера, як сподівався, що Василь приїде...
Василь вмився, поснідав і пішов до міста. Там впевнили його знайомі жиди, що тато був в Самборі, робив покупки ще до обіду, а пізніше вже його ніхто не бачив. Притім розказували йому про ріжні злодійські штуки вчерашнього дня.
Між иншими одна подія була така незвичайна, що Василь мусів нею зацікавитись. Вже над вечером стояла бричка з кіньми о. Стебницького коло готелю Бреннера, де звичайно заїздили дооколичні священики. О. Стебницький вже мав від'їздити, аж стрінув його давний товариш шкільний, а тепер інспектор міської поліції Каспшицький. Пішли оба на пиво таки до Бреннера. Не вспіли випити по шклянці, як прийшов там піддячий Гаврило, що все з єгомосцем їздив, і за-лепортував:
— Прошу єгомостя, прийшли два поліцаї і забрали коні з бричкою на поліцію, казали, що на вулиці з кіньми стояти неможна, що так наказав пан інспектор.
о. Стебницький видивився на свого товариша.
— Я такого приказу не видавав, хіба, що коні полишені були би без догляду. Може ти де пішов, а коні лишив самі?
— Ні, прошу пана,— каже Гаврило,— я сидів на козлах і держав віжки в руках, бо наші коні бистрі...
О. Стебницький занепокоївся і хотів виходити. Його задержав інспектор.
— Не хвилюйся, то якась помилка, непорозуміння. Коний тобі на поліції не з'їдять, ще вип'ємо по шклянці, бо я сьогодні страшно спрацювався... З тими злодіями ярмарковими, з конокрадами, то страшна морока.
На спогад конокрадів обом зробилося страшно, огорнуло їх якесь лихе прочуття. Вони вже не пили другої шклянки, а поспішали оба на стражницю по-ліційну в ратуши. Та тут довідався інспектор, що не лише жадних заариштованих коней нема, але ніколи й не було...
— Чому-ж ти йолопе не держався коний? — питає інспектор.
— Бо мені казали піти сказати єгомосцеві...
— Пропали мої коні,— голосив О. Стебницький, крізь сльози...
— Підожди, ми пошукаємо,— каже інспектор.
Змобілізували усю поліцію, нічних стражників, жандармерію і стали шукати. Люди бачили, як двох поліцаїв в мундирах їхали бричкою і добрими кіньми, та поїхали попри млин на бліх. Туди пішла погоня, якою кермував сам інспектор. Перешукали всі закутини, пішли далі на новий світ. Подорозі приказав інспектор переглянути жидівський цвинтар, і диво! Коні найдено на цвинтарі між гробами, в кущах пов'язані на всі чотири ноги. Так само найшли васаг брички без коліс. Знайшли потім і колеса. Жидівський грабар нічого не вмів сказати, бо його з вечера не було дома, а як прійшов, то ворота окопища були, як звичайно замкнені. На велику радість о. Стебницького коні знайшлися. Але злодіїв не зловили, з того дуже люту-вавсь інспектор, що злодії так безкарно підсшивають-ся під його фірму. Про ті події люди цілий тиждень ще говорили, розбігаючи його на всі лади. Крім цього розказували ще про інші річи, які мали місце перед роками, і не тут, та божилися, що це сталося якраз минулого четверга в Самборі.
Василь мусів повірити людям, що в повіті бушує якась невидима дуже проворна шайка злодіїв, яка не то краде, але і розбиває людей по дорозі та грабує. Нарікали на непорадність жандармерії і ремстувували, чому уряд не вживає до того війська і не освободить околиці від такої язви. Василь зміркував, що в місті заволоділа усіми паніка. І знову занепокоївся про батька, чи і йому чого від злодіїв та розбишак не приключилось по дорозі. Це знову закріпило в ньому постанову, щоби негайно вертатися до дому.
Пані Підліська сказала рішучо, що його перед обідом не пустить. При обіді розказував Василь, те що чував в місті про злодіїв, та що сам вчера на ярмарку бачив. Хотів також сказати про загадочний погляд пійманого окрівавленого конокрада, та в тій хвилі нагадав собі відразу, що той чоловік минулого року служив за наймита у його батька і він з ним стрічався, коли побував на феріях.