Хіба ви маєте нагадці мого тата? То вже пішло все на суд Божий і нема про що говорити...
— Я не про те говорю. Баронова манила вас до двора за економа... Деж це можливе? хто видав, щоби вільний шляхтич був панським слугою?., фе!
— Правда, що так? Я то сам сказав бароновій.
— І я так, панє добродзєю, бароновій пояснив і вона зараз зміркувала, що зробила зле. Але даю вам слово чести, що вона так не думала. Хотіла сказати, що іншого, а вийшла з того велика нісенітниця. Двір зробив вашій родині кривду, велику кривду, через те, між двором а шляхтою не може бути добра. А баронова, бачите, хотіла би ті відносини направити, шляхту придобрити... І гадала собі, що найлекше то зробить, коли ви, те ціле її майно візьмете під свою опіку... не як слуга, економ чи що там, лиш яко приятель і добрий сусід, як шляхтич, котрий уміє бути великодушним і вибачити, панє добродзєю, заподіяну йому кривду...
— Я вас не розумію, панє сендзьо!
— Повірте мені, що наша баронова добра людина, але дуже бідна. Що вона напросилася свого покійного мужа, щоби дав спокій тим процесам, щоби шляхті не робив кривди.. Нічого не помогло. Ет! най йому Бог дасть там царство небесне, панє добродзєю, але то не була нашого гнізда птиця...
— Та воно таки на це виходить, що я мав би піти в службу до двора...
Борони Боже! Того ніхто б не посмів від вас жадати, пане добродзєю... То лиш баронова не по-розуміла і вирвалося їй таке слово. Ви були би на своїм, жили би зі свого, лише приходили би наглядати, що в дворі діється, як що робиться. Тоді і шляхта іншим оком буде на двір дивитися, і все буде, панє добродзєю, гаразд.
— Але чи мені на те все стане часу?
— Як не стане часу, то другі за вас зроблять. У нас підданців є доволі, вистане ким і вашу ниву обробити... Та й про нагороду для вас буде памя-татися...
— Як же то?
— От наприклад так: Баронова дає вам на власність рустикальний грунт в своїм домініюм, дає вам удержання на кілька штук худоби на двірській паші, а ви за те доглядаєте, розуміється, ще за окремою нагородою її добра...
— Але все я би мусів у дворі мешкати, бо мені з Закуття було би трохи за далеко...
— А як би вам баронова на двірськім грунті, тім що вам дарує, поставила хату, то що?
— Ну, то я би з того грунту мусів панщину відробляти...
— Хрань Боже! Грунт той, панє добродзєю, що вам його баронова віддасть на власність, буде зараз окремим письмом увільнений від всякої панщини.
— Треба би над тим подумати... то не щобудь...
— Добре, добре! певно, що то важна річ. А коли надумаєтеся, то зайдіть до мене і підемо оба до двора.
Михась став роздумувати: "У мене ґрунтець невеликий, а коли з братом поділимося, то буде ще менший. Інтерес трафляється добрий. При щирій праці можна б за кілька років стати добрим господарем. Дві лише перешкоди: що скаже на то родина і що скаже шляхта? Мали би мене відцуратись задля того, що я став двораком, то краще остатись бідним... Невдовзі стрінув Михась Філіпка.
— Дзінь добрий, вуйку!
Філіпка майже всі молодші шляхтичі кликали "вуйком", бо кожний майже був з ним блище чи дальше споріднений.
— Дзінь добрий! Як ся маєш, панє Міхалє?
— Вуйку, порадьте мені, бо бігме не знаю сам, що зробити, куди йти, як на розстайній дорозі...— і Михась оповів цілу річ так, як йому Яричовський говорив.
Філіпко слухав уважно, пикаючи люльку. Посідали на панськім окопі.
— Воно інтерес добрий,— каже Філіпко,— та й вашого шляхотства не поганить. Як би то було справа з небіщиком бароном, я би вам відраджував, бо не без того, щоби ви коли не взялися за чуби. Але баронову знаю від дитини. Вона між нами виросла. Серце у неї золоте, але вона дуже бідна. Той кукурудзяний барон приплентався десь з Волохів і світ її завязав. Добре зробите панє брацє, добре. Вона страх хотіла би нагородити кривди вашій родині за небіщика вашого родича і на добру гадку прийшла. Тепер Закуття перестане дивитися на двір вовком...
— Але мені саме про шляхту ходить, що вона скаже? Бо мали би мене двораком дразнити і від мене сторонити, то краще не хочу нічого!
— Хіба дурний би таке зробив. Або ж то ви будете на економці сидіти, чи що? Я не виджу жадної в тому перешкоди...
Михасеві начеб камінь з грудий зсунувся. Філіпко славився на усе Закуття найрозумнійшим чоловіком. Всі про це знали і з тим числилися. Він мав у селі повагу не лише своїм розумом, а також і цілою своєю поставою. А під кулаки його також не попадайся, тим більше, що за ним стояло двох зятів, та двох синів, як дуби і пів Закуття свояків.
Доперва тепер розповів Михась усе матері, по-кликуючись на повагу Філіпка. їй спочатку стало ніяково, коли подумала, що прийдеться господарити з непорадним Федем. Але чи то Михась за море йде, чи що? Таж і він в потребі порятує...
Тепер вже прикликали до ради дальшу родину, братів, мами й тати і всі на це пристали. Родині через це не зробиться нечести, а може трафитися деколи яка дурничка. І до ліса ліпше буде піти, і худоби двірські сіпаки не займуть, коли б у шкоду попалася, і все буде в пригоді порятунок. Або то чи раз бували такі голодні роки, що шляхта аж на Поділля за кукурудзою їздила?
Коли вже справа перейшла всі інстанції, Михась надягнув нові чоботи, суконні штани, камізельку і сиву батькову капоту, підвязав шию гарною хусткою, підкрутив чорний вусик, надяг високу сиву кучму і пішов до Яричовського.
Мандатор зрадів побачивши Михася, бо зараз догадався, за чим він прийшов. Значиться: Михась хоче йти до двора, а це його заслуга і за неї не мине його гарна нагорода від дідички.
— Дзінь добрий, пане Міхалє! А то ті шляхтич раз! Нема панни, котра би устоялась і відмовила своєї руки такому бравому шляхтичеві!.. Прошу, прошу сідати! — лепетав Яричовський, не даючи Михасеві прийти до слова.— Може файку позволите? прошу, дуже прошу!
Насилу посадив Михася на крісло, взяв від нього шапку і поклав на столі, тай встромив йому в руку довжезний цибух з люлькою і чим швидше став запалювати...
Михась змішався тою ввічливістю пана сендзьо-го і не знав, що з собою робити. Він хотів, щоби з ним кожний обходився чемно, бо він шляхтич, але цього було на його молодий вік трохи забагато, та ще в таких покоях з деревляним помостом... Не міг прийти до слова, бо мандатор не давав йому промовити. Михась лише посміхався ввічливо, кивав головою на знак подяки і пикав машинально з грубого цибуха, котрий не хотів йому в роті устояти і все вихапувався.
— Що за щастя для мене, вітати у себе пана Міхала!.. То певно той інтерес, що ми говорили з собою? Ви певно надумались, панє Міхалє... от і гаразд! А бідна баронова жде на вас, як спалена сонцем трава на дощ. Бідна пані! Ті двірські сіпаки розкрадають все, як гайвороння, нема кому припильнувати! — жалувався мандатор.— Ви, панє Міхалє, будете для неї ангелом хоронителем... дай мені так Боже здоровля!
— Так так, панє сендзьо, я рішився піти і помагати нашій бароновій, але так, як ми говорили... в дворі не буду мешкати...
— Алеж певно, певно! Хто би смів вимагати, щоби шляхтич такого славного роду йшов в ярмо!
Таким говорениям й підлещуванням мандатор псував бароновій інтерес, бо Михась пізнавши свою важність, готов був ставити важкі умови... Але йому було це байдуже. Баронова дала йому необмежене уповажнення і він сподівався панської нагороди за це посередництво, то най коштує, що хоче...
— Таки зараз ходім до двора! — сказав мандатор.— Я лиш трохи інакше передягнуся.
Яричовський скочив до своїх покоїв і за хвилю вийшов цілком іншим чоловіком. Припняв чистий "півкошульок", підвязав шию аксамітним кра-ватом, причесав чуприну і надягнув чорний, довгий сурдут. Взяв у руку високий капелюх і тростину з слоневою булавкою.
— Прошу! ходім...
З мандаторівки до двора не було далеко. Треба було перейти між двірським садом і церквою, та вже й двір.
Яричовський, йдучи не говорив нічого. Його аж душила радість, що втяв таку штуку. Коли такий недоварений молодик обійме заряд дібр, то у всьому буде його слухати, а баронова буде слухати молодика, то не один дукат з цього капне до мандатор-ської кишені.
Ввійшли оба на ґанок, а відтак в двірські сіни. Яричовський просив усюди Михася на перед.
Коли вже були в канцелярії, мандатор полишив Михася, а сам пішов повідомити баронову, хто прийшов. До баронової мав він вільний вступ.
— Ясна пані, твердий шляхтич! Що я намучився, заки наклонив його до цього! Але для ясної моєї дідички я увесь на услуги тілом й душею, па-мятаючи на ті добродійства...
— Ну і щож? щож? — питала баронова поквапно.
— Важкі умови ставить, але інтерес ясної дідички вимагає приймити їх... Але прошу, ходім, бо шляхтич готов нам утекти. Прошу лиш уважати, що я йому даю, і пробіг, прошу не вимовляти слова "економ" або "ржонца", бо шляхтич втече від того, як "за позволения" ясної пані, чорт від свяченої води.
Мандатор отворив широко двері і впустив поперед себе баронову, йдучи за нею.
Михась встав на привітання пані, вклонився і поцілував її в руку.
— І щож, панє Міхалє? Рішилися бути в мене... то є: помагати мені в господарстві?
— Так, так, ясна пані! — перебив Яричовський.
— Пан Міхал рішився взяти майно ясної пані, під свою умілу руку...
Він побачив, як Михась трохи скривився, бо мусів догадатися, що бароновій аж виривалося з губи "економ", та боявся, щоби інтерес не розбився.
— А ясна пані — додав мандатор, обертаючись до Михася,— дає вам два "тридневі" грунти, розуміється увільнені від повинностей підданчих, поставить вам... то є: каже поставити вам хату і будинки потрібні, дасть удержання на двайцять штук худоби і дві парі коний, розуміється топливо і 50 срібних ринських річно.
Баронова аж видивилася на Яричовського, коли лепетав такі умови. Тим можна заплатити двох економів... Але сталося!
— Згода! — каже Михась.
Баронова подала руку і він її поцілував.
— Від колиж зачинаємо? — спитала.
— Від завтра,— каже Михась.
— Але ще одне, панє Міхалє. Я могла би бути вам мамою, длятого позвольте, що вам буду говорити "ти", бо так мені ліпше...
— Прошу пані, мені це нічого не повадить... Попрощалися і вийшли, Михась з мандатором.
— Але панє Міхалє, ви не забудете за менеї — каже Яричовський усміхаючись.— На тих двох грунтах, що я вам виторгував, доробитеся майна...
— То покажеться,— сказав Михась й пустився до Дому.
Яричовський розпрощався з Михасем, вернувся до двора.
— Я зауважив, що ясна пані не були вдоволені з цього, що я тому шляхтичеві стільки обіцяв.