Нащо тут грозити один одному, коли з того пожитку не буде! Ліпше говорим так: що дасте від штуки?
— Від штуки! Або то мені від штуки платять? Міркуйте самі, що за бабу або дитину я не дістаю нічого; бо раз воно хтозна, чи доїде живе на місце, а хоч і доїде, то нема з нього жодного пожитку, хіба годуй. Мені платять лише за хлопів, здорових і робочих, і тю аж тоді, як доїде він на місце.
— То ви, може, хочете, щоб і я з моїм чекав, аж товар заїде на місце? А як заїде, а ви не схочете заплатити, то де я вас буду позивати? А як ви мене переконаєте, що він справді не доїхав?
— Ну, то хочете платні таки зараз?
— Таки зараз. Транспорт з села, а мені гроші на стіл.
— То мені буде кривда. А як транспорт шанда-рі перехоплять або залізниця провалиться, або корабель затопиться? То хто мені зверне?
— То-то-то! Слухайте, не удавайте, що ви того не розумієте. Так, наприклад, я куплю яйця. Не кожне доїде на місце цілим. Ну то що? То я буду шукати тої баби, що в неї купив яйця, аби мені вернула гроші за збите яйце? Я собі тії втрати відбиваю на інших; і так все в гендлі йде.
— Та що мені говорите! Люди — то не яйця; се цілком інша втрата, а то інша.
— То скажіть ви мені, скільки дістаєте за хлопа, як я його завербую?
— П'ять ринських!
— Бігме, неправда! Бо я знаю, що більше. Але най буде п'ять; то мені дасте від кожного хлопа два золотих, а собі візьмете три.
— Бійтеся Бога! То мене хочете розорити хіба?
— Які ви бідні! Правда! Все стільки той хлоп коштує, заки за нього візьмете п'ять ринських! Ви стільки на нього видаєте! Страх! Ха-ха-ха! Дуріть інших, але не мене.
— Ну, опустіть щось!
— Ані крейцера; нема дурних. Слухайте, я міркую, що з нашого села може піти двадцять родин. За кожну ви візьмете, даймо на те, п'ять золотих, хоч я знаю, що берете більше, бо по п'ятдесят золотих,— панок аж підскочив, почувши ті слова.— Крім того, візьмете таку саму платню за парубків, що мають більше
18" 515
шістнадцяти років. То я правлю навіть замало, по два золотих від хлопа.
— А як і половина не доїде? Бо то дорога дуже прикра.
— А ті парубки безномерні, що ми їх не рахували?
— Отже, як?
— Нехай буде ринський від родини, а власне від хлопа; з того не спущу вже ані крейцера! Як не хочете, то ідіть шукати щастя деінде, а я своїх овечок не дам, бо мені їх таки жаль.
— Овва! Жалкував вовк вівці! А хіба їм у вас буде легше?
— Певно, що легше! Ви гадаєте, що я нічого не знав би за вашу Бразілію сказати? Аж би волосся на голові стало дубом, а тут йому гірше не буде, як є. А порахуйте, яку то я буду мати ще з того втрату, як стільки людей виїде з села. Подумайте, скільки мені минеться весіль, хрестин, похоронів, а це хіба не значить нічого? Кожний з свого жив і кожний має свій інтерес.
— Ну, яке ж ваше останнє слово?
— Я вже сказав моє останнє слово.
— Нехай буде! Подали собі руки.
— Ось бачите: я навіть за Петра Рубаху не зажадаю подвійний тариф, хоч ви самі сказали, що візьмете за нього дубельт.
— Ага, добре, що-сьте нагадали! Не забудьте за нього, бо то мій найпевніший зарібок.
Посідали побіч, як найліпші приятелі.
Сура поставила, як наказав Аврамко, перед гостя чарку горілки, шабасовий гугель і масло. Панок почав уплітати, аж за вухами тріщало.
СПОКУСА ГІРШЕ ГРІХА
Петрові й його Насті погано спалося. Йому все привиджалося велике ґаздівство, простора хата дерев'яна, ясна і тепла, на дві сторони, при тім міцна комора, стайні, стодола, обороги, шопи, возівня — звичайно, як у ґазди на тисячі моргах поля. А вже він би знав, як собі будинки класти, бо від чого ж він майстер? Він бачив не один будинок. А попівство в Івані вці хто ставив? Розуміється, що підвалини затягнув би на підмурок, бо так безпечніше, і підвалина певніша. Хата стояла б висока, бо не дай, Боже, виливу води, то не підмокне. Спереду буде ґанок, а стовпи то так собі повирізує, що цілий світ буде дивуватись. Правда, що треба кілька літ набідуватись, але потім пан на всю губу — дерева не купи, пасовиська не найми, податків не плати...
Петро перевертався з одного боку на другий, але заснути не міг. Згадав собі ще одно. Таж він уміє садовину щепити і бджоли годувати. Шкода лише, що не допитався того панка, чи в тій Брандзолії бджоли водяться. Шкода! Але напевно водяться бджоли, бо як же би ні? Край теплий, цвіту доволі — то саме на бджолу добре. "Ось-то пасіку заведу,— подумав Петро,— тисячу пнів заведу. В таких лісах то є дикі бджоли, а їх неважко піймати та до вулика, а вулики зроблю новомодні, як у священика в Юнаш-кові. Такі самісінькі зроблю, сто, тисячу, і медом торгуватиму. Меду наварю, то й сусіда буде чим почастувати".
Про це саме думала Настя, але з іншого боку. її лякало велике господарство, на тисячу моргів. Господи! Та як те все обробити, як тому радоньку дати? До такого треба кілька наймитів, а звідчіля їх візьмеш, коли там за людей важко? Та й у лісах таких мешкати невесело, і звірюка, і злий чоловік трапиться. А до сусідів неблизько, звісно, як кожний буде сидіти на тисячі моргах, то хата неблизько від хати. А що найгірше, думала собі Настя, то тая далека дорога — страх як далеко! Певно, треба буде зо дві неділі їхати, та ще з дрібними дітьми. Бідняточка можуть в дорозі похворіти. Настя дрижала за своїх діток, бо любила їх дуже. Тож, згадавши тепер таку страховину, не могла вдержати сліз, а ціла та дорога показалася їй страшним пеклом. "Не доведи Господи!" — подумала Настя і стала в душі промовляти молитви.
Заспокоїлась і заснула. Петрові приходило на думку збудити жінку, щоб з нею про це побалакати, але якось не мав відваги. Він знав, що Настя буде перечити тому, бо це звичайна дурна баба, що всього боїться. А тут так любо думати про таке багатство, якого ніхто не видів, не чував.
"Аби не знати що, то поїду, не пожалую рук, а буду паном",— подумав Петро і заснув уже, як перший півень заспівав.
Другої днини повставали обоє пізніше, як звичайно, бо вже був день білий. Корова частенько відзивалася, допоминалася паші. Кури повилазили з-під припічка, шукаючи поживи по хаті, одна стала дзьобати хліб на столі. Діти побудилися, позлазили з постелі і стали забавлятися своїми іграшками.
Петро метнувся до стайні. Побачивши перед собою пару маленьких хлопських коненят і одну коровицю, він лише здвигнув плечима.
"Не знати за чим тут жалкувати! Я в Брандзо-лії не такий товар буду мати, не таку мізерію. Чи варто коло того ходити!" — І він згірдно штовхнув Красулю, що наставила до нього морду. Зробивши, що треба було, коло худоби, вернувся Петро до хати.
Настя поставила на скриню миску і всипала гречаної каші. Петрові якось страва не лізла в рот. "От що бідний чоловік мусить тут їсти! — думав він, посьорбуючи кашу.— А чи дороблюся я коли чого ліпшого? Ого! Вже-то доробишся на п'ятьох моргах!"
Сиділи за їдою мовчки. Настя догадалася, над чим Петро задумався, і їй стало страшно.
— Чи ти, Петре, все ще думаєш про ту прокляту Брандзолію, чи що?
— Думаю, бо варто подумати. От гляди, як ми тут бідуємо, а чи доробимося чогось ліпшого коли? Ого!
— Петре, Петре! Є ще бідніші від нас. Або то нам так дуже зле? Маємо, правда, тільки п'ять моргів, але тобі ще зо три прийде по татові, то буде вісім, щось заробиш сокирою, та й так помаленьку доробимося. Ось диви. У нас тільки п'ять моргів, а є і пара конят добрих, і коровиця, і такі статки, яких нема у тих, що мають по десять моргів. А, правду кажучи, ми ще не знали передновку, все доховується трошки збіжжя до нового, і молоко є, і масло,— та чого ж нам більше треба?
— Твоя правда, жінко. Але на те все треба працювати від ранку до ночі. А подумай, що при такій самій праці можна стати за п'ять літ паном, що й на нашого дідича не подивлюся.
— А я таки кажу: вибий собі ото панство з голови та оставаймося тут, де нам доля призначила.
Петро замовк, бо годі було з жінкою сперечатися. Знав, що її правда, але гадав, що колись може бути його правда. Вірив твердо, що при добрій волі і витривалій праці можна в Бразілії далеко більше заробити і багачем стати.
Недовго тривала ця мовчанка, як до хати увійшов Аврамко.
Настя злякалася, бо це не був їх частенький гість. Вони з ним не заходили ні в які діла, тож чого йому тепер було треба?
— Дай, Боже, доброго дня,— каже Аврамко, ввійшовши до хати.
— Дай, Боже, і вам. А чого вам так рано треба від нас? — питає Настя.
— Нічого мені не треба,— відповідає Аврамко.— От так ішов попри вашу хату та й зайшов "добрий день" вам сказати, хіба не можна?
— Ми добрих людей з хати не виганяємо.
— Знаєте що? — Аврамко сідає на лаву.— 3 Іванів-ки дідич спроваджує якогось дуже доброго майстра, який там будинки у себе ставив чи що. Кажуть, що то такий майстер, що двадцять разів в одне місце сокирою рубне. Він звідкись аж з Мазурів, і кажуть, що він осяде на панському.
— Хіба це правда? — каже Петро.— Та ж недавно присилав пан до мене, щоб згодитися на будову стодоли і стайні. Казав, що лише повернеться зі Львова, то зараз зробимо угоду.
— Ну, не знаю, а я так чув. І то кажуть, що власне у Львові пан такого майстра розпитав. Але якби воно правда, то таки ваша кривда, Петре. Той зарібок належав би вам по правді, а не якомусь там мазурові. До чого воно далі дійде! Що ті пани ге виробляють! Є свої майстри, добрі майстри, а вони спроваджують якихось заволок. Ну-ну, і то має бути людям добре! Нарікають на жидів, а бігме, що жид так би не зробив, як ось цей пан робить.
Аврамко удавав дуже розгніваного, начеб йому страх яку кривду заподіяно. Кидався, ходив по хаті, плював на всі боки, кляв по-своєму, а відтак, присівши знов на лаві, каже:
— І нині чудуватися, що люди продають своє та тікають за море до Бразілії? Я ні трохи не дивуюся, бо, бігме, я би сам так зробив. А тоді пани понюхають, чим пахне, як доведеться закотити рукави і братися самим за коси і серпи.
— Не бійтеся, пан собі даст раду, як не стане наших, то знову спровадить мазурів.
— Ой, бігме, що тої дурниці не зробить. То одне діло — один мазур,— а друге — більше. То непевний народ і не дасть собі на носі фати, як наші терпеливі русини. Знаєте, що мазури годні і сокирою зарубати, коли їм хто дошкулить? Ого-го! Я тих людей знаю, як при колії робили. То страшний народ, і пани їх бояться, як вогню.
— Ніби за морем нема біди, тільки у нас! — відзивається Настя, що дотепер поралася біля печі.
— Біда є всюди, Насте, але є біда більша й менша.