Спершу я не тямлю, що шепоче Весна шерехкими спитими губами, а потім починаю розуміти окремі слова. З Ликориного вузлика бере біле куряче яєчко, починає мені тим яєчком качати по голові, по шиї, по грудях.
— Йди, переляк, туди, де вітер скучає, піском перевертає...
Баба Ликора дивиться на мене з лагідним смутком у зелених очах.
Весна шепоче, качає яєчко, й мене заколисує її солодкий шурхітливии голос, і якийсь навіть пахучий цей голос, наче гілка розквітлої вишні.
— За другими разами, за божими словами... За третіми разами, за божими словами... Зрештою, пошептавши та покачавши яєчко, Весна
розбиває його в склянку, в яку трохи налито води, пильно вглядається, як там у воді жовток тоне на дні, а від нього відділяється білок, і цей білок поворозкою-струмочком здіймається догори, водночас начеб розбиваючись на.дрібненькі срібні пухирчики.
— О, дивіться, дивіться!
Ми з бабою Ликорою пильно вглядаємося в гранчасту склянку.
— Сильно злякалась дитина, ото дивіться, дивіться, переляк з хлопця вийшов.
Я вглядаюсь у склянку, на розбите куряче яйце, намагаючись побачити свій переляк, але не бачу. Може, тому, що я не знаю, який мій переляк, бо ніколи й досі не бачив?
— О, дивіться, дивіться,— аж тішиться Весна,— вийшов! Переляк вийшов...
А я бачу лише жовток, який розплився на дні склянки, над ним пухиряться стьожки білка, від якого дедалі каламутнішає вода. А де ж мій переляк?
Баба Ликора дякує шептусі вузликом яєць, обпатраною куркою, а також дає якісь гроші.
— Ликоро, ти знаєш, я грошей не беру.
Я здогадуюся: скупувата баба Ликора тому й дає, що баба Весна такої плати не бере.
— Ото глядіть, аби переляк знову не вступив у дитину! — каже на прощання хазяйка.
Уже надворі, трохи відійшовши від стріхатого лас-тів'їного гніздечка під глиняною горою, питаю:
— А коли той страх уступив у мене?
— Може, в лісі, хтозна.
Либонь, бабі Ликорі не хочеться балакати, вбік відвертаючись, кладе голову на плече.
— А тепер знову може вступити?
— Хай господь боронить...
Я обертаюся обіч по зеленій вуличці, дивлюся на садки, у яких цвітуть вишні і вже розцвітають яблуні, дивлюся на городи. Хочу побачити отой переляк. Отой переляк, який знову може вступити в мене. Якби його вчасно помітив, то міг би й остерегтись.
Але ні в вуличці, ні в садках, ні на городах нічого такого не бачу, що здалося б мені переляком.
Може, баба Весна лише настрахала для годиться?
А бабиного ластів'їного гніздечка під горою вже й не видно, запало внизу за розбуялими зеленими кущами.
КОРНІЙ ПОТУГА СТРІЛЯЄ
І хто це так голосить, як за покійником?
Жіночий лемент спершу ледве вгадується, ледве долинає, гаснучи десь отам, у зеленому вирі верб, що двома крутими хвилями застигли над сільським шляхом. Та дедалі жіночий лемент дужчає, навіть баба Ликора почула в хаті, бо виходить надвір. Не змовляючись, ідемо з нею за похилені ворота.
Шляхом, що веде від цвинтаря, йде бабина сусідка Надька Срулиха, пригортаючи до грудей якийсь згорток. Щось наче скоцюрбилося в неї на грудях, тільки що?
— Ой дітоньки-лебедоньки...— раптом тонким, як голка, скімленням починає дригоніти голос у баби Ликори...
Взявши мене за руки, попід розквітлими вишнями веде назустріч Срулисі, пильно вглядаючись. І коли здибається з сусідкою навпроти її обійстя, вигукує:
— Тю! І чого це ти, Надько, плачеш?
Губи в Срулихи кривляться, наче дві попечені п'явки, а в кутиках очей — білою сіллю мерехтять сльози.
— Вбив!..
— Хто вбив?
— Корній Потуга.
— Кого вбив? — сіпаються губи в баби Ликори. Надька Срулиха. ледь розгортає мішечок-рядюжку,
з якої виглядають у білих панчішках чорні лапи собачі, далі з ощиреної пащі вихоплюється висолоплений червоний язик. Осклілі очі вже не дивляться. А мені чомусь не віриться, що вони вже не розплющаться, жду, що тітчин цуцик Реп'яшок ось-ось клацне іклами, заскімлить, крутне хвостом.
І мене починають душити сльози.
— Теперки я зовсім саменька, ой, саменька-самісінька,— знову береться голосити тітка Срулиха. Раптом вона холоднішає-темнішає веснянкуватим обличчям, схожим на випитий горобцями соняшник, дивиться понад вербами десь далеко-далеко, чи то за сільську околицю, чи в небо, й питає: — Ти чуєш мене, Миколо? Чуєш?
І ми з бабою Ликорою дивимося туди, вдалечінь, куди й тітка Срулиха дивиться, ніби звідти має долинути від звук-від повід ь.
Не чутно відзвуку-відповіді.
— Не почув твій Микола,— тихцем каже баба.
— Не почув? — перепитує тітка.
А я все вслухаюсь, наче ось-ось почую.
— Де ж він почує, коли фронт далеко... Господи, й де той фронт...
Срулиха несе в мішечку-рядюжці свого Реп'яшка на обійстя. Туманіючи зором, береться під грушею копати яму. Нам би ото з бабою Ликорою піти геть (у баби скільки ще роботи на городі непоробленої), але нас наче щось прив'язало на чужому подвір'ї.
— Він у баби Омелянихи вбив собаку,— дивлячись у землю, каже Срулиха.
— В Омелянихи?
— Ну! Омеляниха геть перелякалася: вийшла в сіни, а в сінях її собака лежить. І слід кривавий — у сінях і на стежці. Знать, підстрелив на вигоні, то з вигону собака поповз до хати, до Омелянихи, щоб здохнути коло неї.
— Добре, що в нас немає пса.
— А в Гапоненків як? Сидів дід Гапоненко на лавці під хатою, грівся на сонці, а сучка їхня побігла на ланцюгу до воріт. Корній Потуга встрелив її на ланцюгу. А дід Гапоненко заснув, що й не чув, та й глуха вже тетеря. Проснувся, сучка нежива лежить на ланцюгу, а по ній щенята лазять, бо ж ощенилася недавно. Лазять по ній щенята й молоко в мертвої шукають.
— Чого ж той Потуга озвірів так?
— Озвірів — і стріляє... Це ж його скільки років у селі не було? Сім років десь там сидів у тюрмі, а тепер от на волі, краще б і далі сидів.
— А його батька Михайла, кажуть, так у тюрмі й згноїли, не вернувся, бач.
— Хай би й цього ірода згноїли. — Але чого ж він собак стріляє?
— Почав із собак — перейде на людей. Зганяє злість. А чого ти зганяєш злість на собаках, га? Собаки в чомусь винуваті? Овечацькі собаки тебе, куркуляко, разом з твоїм батьком у тюрму загнали?... Реп'яшок винен?..
Схлипуючи, бере свого Реп'яшка, загорнутого в мішечок-рядюжку, кладе на дно викопаної ями.
— Я ж його молочком з отакенького пуп'яночка вигодувала.
Мимоволі баба Ликора хреститься, наче на цвинтарі над чиєюсь могилою, потім сипле пригірщ землі в яму. Й так само Срулиха сипле.
— І ти, дитино, сипни...
Я слухняно беру в жменю чорну горошкувату землю, яка з сухим шерехом розсипається на рядюжці в ямі.
— Царство йому небесне...— шепоче Срулиха.— Краще б я вирила яму на того ірода... Й де той Микола? Й хто мене захистить у цьому світі, коли й Реп'яшка не стало?
Від того тітчиного казання мене така жалоба розбирає, що я ще одну пригорщу землі сиплю в яму під грушею.
Наче проснувшись, Срулиха заступом починає загортати в грудях землі свіжу рану, в якій лежить Реп'яшок.
— До кого ж ти лащитимешся на тому світі?..
ФРОСЯ
"А де ж Фрося?" — думаю я.
Баба Ликора гомонить з тіткою Марією і водночас копають город. Вишмульга-ні заступи в їхніх руках сяють язиками білого полум'я. Я сиджу на межі й дивлюся на лелеку, який ширяє над лісом, що підступає до городу. Лелека плавно так ходить у ясному повітрі, ледь-ледь змахуючи крильми, наче повітря саме тримає велику птицю. На сусідніх' городах — також копачі з заступами в руках, а дехто вже й садить картоплю в скопану землю.
По садках цвітуть яблуні та груші, хвилями білого цвіту затоплено село, й звідусюди линутьдухмяні пахощі. Десь неподалік знеможено й солодко б'є соловей. Він уже стомився співати за ніч та за ранок, але ніяк не може стихнути, і срібна пісня булькає та булькає в його горлечку, невидним срібним ланцюгом висить над околицею.
Налітавшись над лісом, лелека знижується і, шугнувши над нами, сідає на тітчину хату в гніздо, що чорніє біля комина. Червононогий та чорнодзьобий, лелека витягує шию, неначе виглядає лельку, що ось-ось має прилетіти з сонячного весняного світу.
Я бачу, як хтось незнайомий зупиняється біля відчиненої на тітчине обійстя хвіртки й дивиться сюди, на город. Якась нужденна та злиденна дівчина з замученими великими очима під попелясто-брудними косами, що спадають на чоло. Постоявши біля хвіртки, вона ступає на подвір'я і йде в хату. Ось і зникає в сінях. Мені аж перехоплює подих: адже ця чужа бачила нас на городі, то чому подалася не сюди, а в хату, де зараз нікого нема? Забувши про все на світі, некліпливо дивлюся на сінешні двері. Всякий тепер люд вештається по селах. Може, надумала обчистити тітчине майво?
— Тітко Маріє,— кажу,— а в хату вашу якась чужа зайшла.
— Яка чужа? — розгинається тітка Марія з заступом у руці.
— Якась чужа. І вже давно.
Тітка Марія зоставляє встромлений заступ у землі, а сама притьмом дріботить до хати.
— Хто ж то такий? — бубонить баба Ликора.
Ми обоє дивимося з городу на хату — й скоро чуємо звідти чи то крик, чи то лемент.
— Господи, таки злодій забрався!
Баба Ликора, виставивши перед собою заступ, квапиться на подвір'я, а я вже слідом за нею. Страшно й цікаво, бо тітка Марія таки заскочила злодія в хаті, бо я таки вистежив чужу ошуканку.
В хаті — крик і сльози. Кричить і плаче тітка Марія:
— Що ж ти наробила, га?
Загнана тіткою в куток, затуляючи долонями обличчя, наче обороняючись від пасіюватої тітки, злякано щулиться чиясь зацькована постать.
— Бож-ж-женьку мій, що ти накоїла?! — лементує тітка.
— Хто ж це такий? — питає баба Ликора.
— Чи ти не знаєш, хто це такий?
— А не знаю,— каже баба Ликора. Й несподівано отетерілим голосом:— Фросю, це ти?
— Я...— чується з-за долонь.
— А я ніяк не можу втямити, чому ота злодійка, що важила на тітчине добро, каже, що вона — Фрося. А голос — її чи не її?
— Так це ти? — допитується баба Ликора.
— Я... Я...
Голос начебто й справді її, Фросин.
— То забери свої руки, нехай хоч ми подивимося на тебе.
— Боюся...
— І ми боїмося дивитись на тебе, але ж покажися.
Долоні з розчепіреними пальцями поволі сповзають з обличчя, якогось чи то заляпаного, чи подряпаного. Наче його коти пазурами дряпали. Наче його пацюки
їли. Ні, таки не Фрося, хоч і каже, що Фрося. Але ж очі — великі та сині, такі знайомі очі — її, Фросині. Баба Ликора боязко ступає в куток, боязко бере якісь дивні її коси — перекуйовджені, посічені, спопелілі.
— А де твої коси? — питає.
— Чи ви не бачите? — у відповідь.
Тітка Марія починає тіпатися, наче в пропасниці:
— Хто ж це так познущався з тебе, донечко, хто позбиткувався? Де твоя врода ріднесенька, де твоє личко гарнесеньке?
— Та ніхто не знущався, мамо, й чого ви лементуєте?
З голосу впізнаю— таки Фрося! Тільки що ж це з нею, сердегою, сталося, що на ній лиця нема?
— Як же не лементувати,— й собі схлипує баба Ликора.
— То я сама.
— Сама? — в один голос вигукуємо всі втрьох.
— Бо сама.
Фрося рішуче зводиться з ослона, виходить посеред хати, гнівна і якась недобра, зовсім не схожа на саму себе, завжди усміхнену та ласкаву.