"Привчиться, —. заступалася мати. — В кого ж він вдався, як не в тебе. Хіба ти забув, як прийшов до мене свататься і вивернув кисіль на матню?" — "Коли? — дивувався батько.— То ти мене з кимось переплутала".
— Чого це ви посміхаєтесь? — спитала бджілка.
— Та так... згадалося.
— Що?
— Як ти кричала на мене. "Не чіпайте!.." А в самої думка: "Не йди, не кидай мене".
— Ой-ой, який...
— Як тебе звуть?
— Не скажу.
— Ну, то я тебе зватиму Бджілкою, добре?
— Добре. Бджілка — це гарно.
— Солодке ім'я, — сказав я. — Солодке й кусюче.
— А тебе як? — спитала вона.
— А мене Джміль.
— Руде ім'я,— засміялася Бджілка.— Руде й волохате. Я зрозумів її натяк, але зовсім не образився. Зрештою
вона теж була рудою, і це мені подобалося.
— Ну, то гайда на солодке, Джмелю! — сказала вона.
— Авжеж.
Морозиво продавали у парку під величезним брезентовим грибом. Я посадив Бджілку за вільний столик, а сам пішов і взяв дві вазочки, повні з горою біленьких, як тенісні, кульок, присмачених полуничним сиропом. Вазочки були на тоненьких ніжках — дмухни, й перекинуться. Але я з подивом і втіхою завважив, що руки вже зовсім не трусяться. Мені стало легко з нею — Бджілкою.
— Помаленьку їж, гляди не застудися,— сказав я, немов старший брат сестричці.
— А чого ти... — вона запнулася.
— "Ти", "ти", — сказав я.— Ми ж уже познайомилися.
— А чого ти вирішив піти на філфак?
— На філфак? — Я не чекав такого запитання й, од-верто кажучи, трохи розгубився.— Ну...
— Це твоє покликання? — підказала вона.— Ти пишеш вірші?
— Ні, не пишу.
— А ти знаєш, що означає слово "філологія"?
— Не 8наю. А що?
— Люблю слово.
— Звідки ж мені знати,— виправдовувався я.
— Ти, мабуть, мріяв стати філологом з отакенького?— показала вона рукою над эемлею і легенько вколола мене жалом.
— Ні, з отакенького я мріяв стати причіплювачем біля трактора, щоб ходити вимазаним у солідол'і ніхто тебе не лаяв,— випалив я одним духом.— Та й не повірю, що хтось готувався стати філологом змалечку. Сама ж кажеш, що це любов до слова. А як його, це слово, можна в дитинстві любити чи не любити. Це ж не коржі з маком.
— Не коржі,— погодилася вона.— І все-таки?
— Що все-таки?
— Чому ти пішов на філфак?
— Так мені порадив дядько,— сказав я ніби жартома.— І знаєш, що за диво? Він угадав. Коли я писав твір, то раптом зрозумів, що страшенно люблю слова. У школі я цього не відчував, бо списував твори з підручників. А тут... мене аж у гарячку кидало.
— Я знаю,— сказала вона.— Таке буває.
— А ти на яку тему писала?
— Труд... Тільки я зробила дурницю. Взяла і написала все у віршах. А в кінці вже до мене підійшла жінка...
— Білява така?
— Здається. Підійшла та каже: "У нас не літературний інститут. Нам треба розкрити тему, спираючись на художні твори з шкільної програми". Ну, я й зрозуміла, що...
— Не переживай,— сказав я.
— Та маму жалко. Вона переживатиме у сто разів дужче за мене.
— Взяти ще морозива? — спитав я.
— Ні, мені пора на електричку.
— А де ти живеш?
— Недалеко. Дві години їхати.
— Я проведу тебе.
— Не треба. Мені самій буде краще.
— Дай мені адресу.
— Я тобі сама напишу. На університет, добре?
— Ти не напишеш,— сказав я.
— Ми ще зустрінемось, Джмелику,— мовила вона тихим золотим голосом.
І пішла. І більше не озирнулась.
V
Ще не пізно було облишити цю дурну затію з гранатою, ще можна було затоптати вогонь і спокійненько повернутися до роботи, однак мене поплутав лихий, так-так, усе те робив не я, а лукавий чорт, який гарцював коло мене у шапці-невидимці, хапав за руки й підказував: отако роби, отако. Здається, я навіть чув, як його холодне слизьке рильце тикалося мені у вухо: не бійся, роби отако; як він з тобою, так і ти з ним.
І я затанцював під чортову дудку: не загасив вогонь, а почмав до сортувальні й захекано похвалився чортячим голосом, що ось який я герой, вирішив знешкодити кляту гранату, підсмажити її на вогні, аби шарахнула раз і не морочила нікому голову. Теж мені цяця, носитися з нею, панькатись — кому це потрібно?
Хлопці й дівчата недовірливо кліпали на.мене пісними, очима, кучерявий дим, що снував над запаленим бадиллям, був такий тихий, як дихання осені, нічого не віщував лихого, та й хто б це повірив у таку дурісхь, хіба що чоловік, котрий сам зробив щось не так і чув за собою вину. І тоді на злодієві загорілася шапка.
Геннадій Петрович якось ураз напружився, кинув очима туди-сюди і, вгледівши діда Кирила, що знову крутився коло своєї хатини, гукнув:
— Кириле Гнатовичу, погляньте, чи граната на місці?!
— А де б ЯІЄ вона ділася? — спроквола озвався дід.
— Ви подивіться, подивіться,— занервувався Гі, а Гю, так той уже зліз із білого коня і шукав, у яку б шпарину заховатися.
— Та в шопі ж вона, у шопі,— сказав дід Кирило і поволеньки, як і належить старим дідам, почимчикував у шопу, але назад вискочив, як хлопчак.
— Нема-а-а!
Отут-то усі й заклякли на місці, зненацька умовк двигун сортувальні, бо його заглушив короткий, мов постріл, крик Гі:
— Лягай!!!
Усі, ще не вірячи, перезиралися між собою, не вірячи, звичайно, у мою глупоту, адже ніхто не знав, що поруч стояв чорт у шапці-невидимці і розгрібав моїми руками жар. Він ухопив мене ратицями за потилицю і першим кинув додолу, я припав обличчям до землі, але краєм ока бачив, як Гі, немов підтятий косою, гепнувся і собі в торішню борозну, горнув до голови сухі грудомахи (ох, і реготав же із того чорт!), і тоді всі, як по команді, сипнули на землю.
Гю тим часом зрадили нерви, і він помчав через поле світ за очі, збиваючи за собою куряву — густу, як димова завіса.
— Недоумок ти! — скреготнув зубами Гі із свого "дзоту", та таким голосом, що й сам чорт налякався і мерщій облишив мене й накивав п'ятами услід за Гю, мабуть, він догнав його і далі поїхав верхи на бідному Гю.
І коли чорт утік, у мене враз просвітліло в голові — що за мара, що це воно діється? — я звівся на рівні й проказав сумирно:
— Я ж не знав, що це так небезпечно. Якщо... то я піду й погашу вогонь.
І побіг на густий, кучерявий дим, підстрибуючи, як пе об'їжджений жеребчик.
— Назад! Наза-а-ад! ~ заверещав Гі, ледь підвівши голову. — Рознесе на шматки!
Та я знав, що мені й вади не буде, тому відважно добіг до вогню й потоптав його черевиками, наче ряст.
Коли розвіявся дим і всі підвелися з землі, я відчув на собі мулькі погляди (на Гі боявся і глянути) і, щоб виправдатися, рушив до дідової хатини — показати, що гранати не було коло вогню й близько, он де вона, та лимонка, в куфайці, невже ви не розумієте жартів? — отож я рушив було до хатини, та враз примерз до землі...
Дід Кирило, нахапавши дрижаків од ляку, що знесе його "хавіру", зняв з кілочка свою теплу куфайку і, перш ніж зодягнутися, почав витріпувати її об той же кілочок: гуп-гуп-гуп...
— Стійте! — закричав я. — Стійте!
Дід перестав махати куфайкою й оглянувся, не розуміючи, чому репетує цей песиголовець, а я підбіг до нього й вихопив з кишені гранату!
— Го-о-о-о! — старий почухав свою стрижену голову.— І як це вона тут опинилася? Чи я вже здурів, го!
Він поволеньки починав про все здогадуватися, і так само поволеньки на його лице напливала усмішка; ми з дідом, мабуть, добренько посміялися б, о, з дідом Кирилом ми полопали б зо сміху, але тут підбіг Геннадій Петрович, спітнілий, з налиплими грудочками на щоках, і проказав незворушним, добре поставленим голосом:
— Це вам так не минеться. Вам не місце в університеті.
Він повернувся й пішов до села, не глянувши ні на діда, ні на кого, втягнувши межи плечі потилицю, не бажаючи нічого чути й бачити — присуд винесено, баста!
На серце мені наліг камінь, він важчав і важчав, важчав од страху, однак я не соромлюся цього страху, навіть готовий заприсягнутися, що тут нічого немає принизливого, адже передовсім я потерпав не за себе, повірте, ні, я потерпав за рідних. З далини мені вже гостро світила мамина сльоза, мучили батькові тихі очі, я готовий був гризти землю, аби лиш все обійшлося, минулося, перетерлося, обернулося па сон. Я готовий був навіть просити пощади в Геннадія Петровича, я став би перед ним на коліна (так-так, вдарив би чолом Гі і Гю водночас) і не бачив би в цьому нічого принизливого, оскільки робив би це не для себе. Мені здається, що якби люди народжувалися, даруйте, в інкубаторі, то світ давно перевернувся б догори ногами — скільки нас рятував од безглуздих учинків голос рідної крові, скільки виводило з темних манівців світло маминої сльози...
І досі не можу забути, як після першої сесії до нас у кімнату гуртожитку зайшов чоловік — у старенькій "москвичці", у кирзових чоботях, а вузлів стільки заніс, що на них тре' було десять рук, і хоча я ніколи його не бачив, одразу впізнав батька Санька Щириці. З того, як він усміхався, як твердо тиснув нам руки (у кімнаті був ще Петя Стоножко), ми здогадалися, що цей чоловік ще нічого не знає, а Санько ж нахапав "хвостів" і вже розпрощався з університетом назавжди, та от, видно, не сказав про це вдома. Ми втопили знічені погляди в підлогу, наче найбільші грішники, усмішка того чоловіка пригнула нас до землі, а він, наївний,— такими наївними бувають лише люди, які нічого не знають, крім щоденної роботи та любові до своїх дітей,— весело нам підморгував: "Чого пожурилися, козаки, закуримо, чи що?" — Він дістав із кишені "москвички" зім'яту коробку "Волны", але в ній не зосталося жодної цигарки, і тоді я швидко, щоб не випередив Петя, сказав: "Зараз, дя, зараз я збігаю по цигарки",— і вискочив з кімнати: коли повернуся, він уже знатиме.
Я давно помітив одну прикру закономірність у житті: якщо тобі в чомусь дуже пощастило, неодмінно стережися й біди. Так не буває, щоб усе гаразд. Отож, опинившись на сьомому небі, треба ока та ока, щоб не гепнутись униз, бо воно ж, оте щастячко, іноді так засліпить, що думаєш, паче вже бога за бороду взяв, а тоді глядь — ні бороди, ні бога, лише біда стоїть коло тебе, та ще й не сама, а з дітками.
Виїзд у село почався для мене з казки. Спершу нас прикотив скляний автобус, і хлопців оселили в старій хаті,— тепер таких мало в селі, такі перевозять в етнографічний музей просто неба,— яка, одначе, нам дуже сподобалася. Цю хату місцеві жителі називали "хата баби Секлети" — нині в селі й імен таких майже не зосталося, і коли ми запитали в поштарки, яку ж зворотну адресу маємо писати на конвертах, то вона так і сказала: село та-ке-то, хата баби Секлети, такому-то, і це нас дуже потішило.