Питання були простенькі — лусканчшш, а не питання, і я набрався нахабства й сказав:
— Можна без обдумування?
— Будь ласка,— посміхнувся Гі, розгортаючи мою залікову книжку. Він удав, що не помічає оцінок, однак я побачив, як Гю, котрий стояв у кутку, підбіг до Гі, заглянув через плече, і погляд його загорівся, наче в заліков-ці замість "відмінно" стояло "дурень", "дурень", "дурень"...
Я застрочив як з кулемета прямо в лоб Гю, я скосив його наповал своїми знаннями про епоху романтизму, навіть сам зачудувався тією відповіддю, і коли сказав, що в символіці романтиків превалюють (!) похмурі образи, які модифікуються (!)... О, тут я раптом відчув, як із мого єства випливає ще один Андрій, але не Голод, а Ситий, він намагався одірватися від мене, щоб стати збоку й помилуватися тим красномовством, однак я сказав йому, Андрію Ситому:, не смій, умри,— сказав я йому, і він умер. Андрій Голод знову набрав повні груди повітря,.
щоб випустити нову чергу в пораненого Гю, але Гі підняв руку п сказав:
— Досить, досить. А в чиєму перекладі ви читали Гофмана?
Цього я не ждав. Знав, що будуть запитання хитрі, але щоб такі... Він же ніколи й не заїкнувся, що це треба знати.
— Не пам'ятаю,— сказав я, і рани Гю загоїлись.
— Жаль, перекладач — це майже співавтор. Від нього залежить дух інтерпретації.
Я трохи не випалив, що читав Гофмана в оригіналі, однак стримався.
— Гаразд, давайте друге питання.
Про Голсуорсі я говорив трохи млявіше, зате багато.
— Що ж,— сказав Гі,— видно, що ви непогано готувалися, та, розумієте, товаришу Голод, я не бачу у вас власного аналізу... Все це якось завчено... — Він глянув у заліковку і вдав, ніби лише тепер помітив п'ятірки.— О, та у вас тут... Мовознавство, історія... ну, це таке, що можна й зазубрити, а література, знаєте...
Мені хотілося встати й піти.
— Шкода вам урізати підвищену стипендію,— лив крокодилячі сльози Гі.— Знання на слабеньку четвірку, але й ставити її рука не піднімається. У вас батьки є? — Він підбивав мене на брехню.
— 6,— сказав я.
— Де живуть? У селі, мабуть? Город є, садочок?..
— 6 все,— мене почали підводити нерви. "І корова є, отелилася цього року, славного такого бичка привела, я назвав його Гю",— додав подумки.
— Да, воно тепер і в колгоспі живуть непогано... Та коли вам дуже треба відмінно...
— Не треба,— сказав я.
— Дивіться.— Гі до останньої миті ждав, що я почну проситися, але не діждав і задовольнився маленькою втіхою — величезними карлючками намалював "добре" й нбдав мені залікову.
Я пішов до дверей, та вже на порозі зупинився, на хвилю пристояв й сказав:
— І все-таки у Мопассана кухоль. Я звіряв з оригіналом.— І гримнув дверима.
Пізніше, коли розповів цю історію батькові (маму не хотів лякати), старенький заусміхався, поворушив рудими бровами, потім порадив: "Ти там, Андрюшо, обережніше з ними. Воно ж не всяк понімає шуточки, візьмуть і ззідять. Ще й оближуться".
Ох, ці батьки. Бачать за сто кілометрів.
IV
Я перечекав якусь часину, поки все втихомириться, потім непомітно відірвався од гурту і рушив до дідової хатки. Діда Кирила поблизу не було, може, ліг прикуня-ти, бо куфайка його висіла надворі. На кілочку.
Я крадькома прошмигнув до шопи. Промінчик світла, який теж прошмигнув разом зі мною у прочинені двері, вихопив у темному кутку те, що я шукав. Кругленька граната лежала зовсім безневинно, тепер вона здалася мені навіть красивою, узяв її без найменшого остраху — важкенька — і вислизнув надвір.
Нікому до мене не було ніякого діла, ніхто в цей бік не повів і бровою, однокурсники метушилися біля сортувальні, підіймаючи авторитет Генцадія Петровича, а Семен Ковба, так той один хапав обіруч кошики і пер попереду себе, наче велетенські чавуни.
Я роззирнувся по боках, і в око знову впала дідова куфайка, що теліпалася на кілочку. Дув легенький вітерець, і куфайка, наче жива, кумедно помахувала рукавами; мені зробилося смішно, і, не довго думаючи, я підійшов до опудала (дід наче навмисне повісив тут куфайку^ щоб вона стерегла нашу знахідку), підійшов, значить, до того опудала й опустив йому в кишеню гранату.
Тоді відбіг подалі у поле, швиденько назбирав сухого бадилля, змостив копичку й черкнув сірником.
Уже сиві кучерики диму возносилися у небеса, а мене й досі ніхто не помічав, ніхто навіть не здогадувався про моє існування, окрім Юльки, яка десь далеко, на іншому відділку, нарешті закінчила збирати помідори і тепер чепурилася, щоб прийти до шипшинового провалля вродливою, як осіння ягода, щоб навіть лис виглянув із нори й не зводив з неї очей, а що вже казати про мене. Це, мабуть, щось у крові, я просто сам не свій роблюся, коли побачу дівчину з рудим, золотавим волоссям та ще з та-кими-от очима...
Тоді, в кімнаті приймальної комісії, як уже схаменувся трохи од радощів, знову вздрів її. І так недобре стало, що, якби міг, помінявся б із нею оцінками: я засоромився тієї п'ятірки.
Дівчина плакала. Стояла посеред кімнати, довкола сновигали люди, а вона навіть не затуляла обличчя, по якому скочувалися золоті сльозини, така чиста й наївна, вона нікуди не йшла, ніби ще сподівалася, як та школярка, впросити когось, щоб їй не ставили двійки.
Дехто вже роззявив рота й з цікавістю зирив на неї, і тоді я підійшов, легенько узяв її за лікоть й сказав: "Ходімо звідси".
Вона на диво покірно пішла до виходу, мовби я був її братом і ми прийшли сюди разом (збоку інакше й не подумаєш — брат веде сестричку); ми проштовхалися крізь гомінкий мурашник абітурієнтів на вулицю, інколи з того шарварку вихоплювалися вигуки: "Скільки?" — "П'ять!" — і я думав: мовчало б отам, ще невідомо, що далі буде.
Лише на вулиці дівчина спохопилася, що її ведуть попід руку, випручалася і глянула на мене, як на дідька лисого. Сльози висохли на її очах, личко набубнявіло гнівом, і ця золота бджілка притьмом перекинулася в осу.
— Хто ви такий? — задзижчала оса і виставила жало.— Що вам од мене треба?!
— Не плач,— сказав я.— Все це пусте.
— А хто вам сказав, що я плачу?
— Мені здалося...
— На себе подивіться. Здалося йому.
Біля нас уже знову збиралися ґаволови, тепер вони пе думали, що ми брат і сестра, а, мабуть, підозрювали, що якийсь рудий вурка хоче відібрати у дівчиська мамині гроші.
— Заспокойся, ходімо,— сказав я і хотів було взяти її за лікоть, проте оса знову блиснула жалом.
— Не чіпайте мене.
Вона повернулась і пішла тротуаром куди очі бачать, хоча, видно, нічого не бачила — так ходять із зав'язаними очима.
Я назирці рушив услід.
Дівчина дійшла до переходу і попростувала на червоне світло, засвистів міліціонер, молоденький сержант у білих рукавичках, підійшов до неї (а не вона до нього), і довелося трохи почекати, поки він, користуючись службовим становищем, загравав до порушниці правил вуличного руху.
Зрештою єфрейтор доп'яв, що дівчині непереливки, і відпустив з богом, вона пішла в скверик і сіла — треба ж таке! — на ту лаву, що на ній ми з дядьком Яковом вирішували мою долю. Цій лаві треба поставити пам'ятник, вона була добрим знаком, через те я набрався духу, підійшов і сів там скраєчку.
Переждав хвилину-другу, поки мене помітять, але вона вперто не хотіла нічого помічати, і тоді я сказав:
— Знайшла за чим побиватися. От артистка.
— Ви що, псих? Не бачите, що мені не до вас?
— Бачу.
— Ну, то й ідіть собі своею дорогою.
— Це ж не ваша лава,— сказав я ображено — так ображаються діти у дитсадочку, коли їх одлучають від купи піску.
Вона знизала плечима (розправила золоті крильця), встала і пішла геть. Перебирала ніжками швидко й сердито. Потім, угледівши на зупинці автобус, побігла.
Я схопився із щасливої лавиці й кинув ноги на плечі. В останню мить ускочив до автобуса, але відчув, як щось ухопило мене за спину — чи не той єфрейтор у білих рукавичках? Ні, це двері прищикнули за сорочку, яка лежала на мені парашутом.
Дівчина помітила, що її переслідувач у пастці, і раптом... усміхнулася. Вона всміхнулася не мені, а так, сама до себе, однак уже й цього було багато. І тут сталася взагалі неймовірна річ. Вона порилася у торбинці, дістала проїзні талони і — я очам своїм не повірив — закомпостувала їх два. Виходить, другий талон був на мене, бо на кого ж іще?
Я випручався із пастки, ризикуючи зоставити на спині чорну смугу, і підступився до неї ближче.
— Спасибі,— сказав тихенько.
— За що? — Дівчина, видно, не сподівалася, що її жест помічено, і тепер каралася своєю добрістю.
— За усмішку,— сказав я.
— Я сміялася пе до вас.— Вона дивилася у вікно, і я говорив їй просто у маленьке рожеве вушко, схоже на знак запитання. Під ним, тим знаком, навіть стояла крапочка — чорненька родимка-мушка.
— А талон кому взяла? — спіймав її на гарячому, щоб не дуже задавалася.
"Знак запитання" почервонів ще дужче, лише крапочка під ним так і лишилася чорною.
— Вас же прихопило у дверях, то пожаліла, щоб не оштрафували...
— А-а-а...
— Бе! — сказала вопа.
— То, виходить, я твій боржпик?
— Якщо це вас мучить, віддавайте п'ять копійок і йдіть собі далі.
— У мене немає дрібних.
— Розміняйте у водія.
— У нього не буде здачі.
— Знайдеться.
— Ні, у мене лише по сто вкупі.
Вопа одірвалася від вікна, щоб вкусити поглядом "мільйонера", і я набрав повні очі благання й сказав:
— МОЯЇЄ, Я розрахуюсь морозивом, га?
— Морозивом? — Вона примружила золотаві очки.— З полуничним варенням?
— Та з чим завгодно.
— Виходимо! — сказала весело.
Однак радість та була вдаваною, її було як кіт наплакав, радості, і коли ми вийшли з автобуса, це відразу далося взнаки. Нічого путнього пе спадало на думку, щоб завести розмову цікавішу за оте "сто вкупі", я, здається, навіть розучився ходити — ступав, мов на дерев'яних ходулях, то віддаляючись од своєї попутниці на добрих три метри убік, то наштовхуючись на неї плечем, дуже ж хотілося йти красиво, як у кіно, і я начебто дивився на се^ бе збоку — від того руки й ноги ставали ще незграбнішими, ніж у ляльки з театру Образцова.
Коли б уже швидше той павільйончик, там хоч сядеш і стежитимеш лише за тим, щоб не перекинути морозиво на вихідні штани. Я в цьому ділі геть невезучий — коли хвилююся, то хоч не сідай за стіл: тоді в мене і рот наче драний, і руки не звідти ростуть. "Коли ти вже до культури привчишся?" — незле докоряв мені батько.