Не забути б лишень по дорозі заправитися, бо Нестор, як завжди, пригнав авто майже з порожнім баком.
— Що сказати, коли вас питатимуть? — поцікавився Іванько, відчиняючи мені ворота.
— Скажеш, пішла гулять, — весело порадила я в передчутті швидкости.
— Пішла чи поїхала?
— Полетіла! Скажеш, сіла на мітлу й полетіла.
Я різко взяла з місця і бачила в дзеркалі заднього огляду, що карлик ще довго не зачиняв воріт, переварюючи мою відьмацьку витівку.
Але я вже думала про Горю. Григорія Семеновича Сіренка. Скромного нардепа, який ніколи не пхався на екран телевізора, і я лиш недавно дізналась, як далеко він пішов.
Сліпий випадок звів нас ще в ті часи, коли Горя був директором невеличкого київського стадіону, а я — зеле ною студенткою академії мистецтв, і, хоч мала вже паспорт, Нестор за ручку водив мене, свою Галатею, до академії, як до дитячого садка, під пересміхи однокурсників.
Однак сліпому випадку було потрібно, щоб ми з Несто ром жили на той час у своїй ще першій київській квартирі, якраз поблизу того стадіончика, що наштовхнув мене на думку щоранку вдосконалювати своє тіло на його біговій доріжці. Нестор був обома руками "за", він любив моє довершене тіло, але ніколи не міг і подумати, що нормальні люди можуть займатися любощами о сьомій ранку на стадіоні. Для нього це все одно, що вдосвіта дудлити натще серце горілку або їсти мед черпаком, посипаючи його цук ром. Тож я щоранку без його опіки бігла на стадіон у спортовому костюмі, а там знімала його, залишаючись у короткій маєчці та тісненьких сліпах, і знов бігла уже по колу, по колу, по колу, аж поки не добігла до чоловіка, що сидів, як пес, біля мого верхнього одягу з метровою троян дою і ловив тонкими ніздрями пахощі не ружі, як він потім сказав, а тієї світанкової квітки, заради якої він ось уже тиждень приїздить на роботу мало не досхідсонця.
— Мене звати Григорієм. А для найближчих друзів я Горя.
— А як мені вас називати? — спитала я.
Він зрозумів, що "світанкова квіточка" подала йому надію.
— Як тобі ляже на душу.
Мені подобалося його тонке, трошки хиже обличчя, подобалася тугом’яза статура, хоча був не атлетом, — колишній чемпіон Союзу зі стрільби з пістолета, тепер він став тренером, тож може й мене навчити влучати в самі сіньке яблучко, ось же і тир тут у підвалі.
Коханець з нього виявився так собі, мені вистачало Горі на один подих (я скидала це на жагучу пристрасть, яка так часто підводить тих, хто найдужче нас жадає), проте вабив романтичний присмак вранішніх зустрічей, притягував прохолодний морок підвального тиру, де ми злягалися за бар’єром, як за таємничою ширмою, а потім я справді смалила з пістолета по мішенях, щоправда, не в "яблучко", а в "молоко".
Одного разу в мене вселився якийсь біс, і я, порушуючи елементарні норми безпеки, жартома навела заряджений пістолет на нього, але Горя не повів і бровою.
— Стріляй…
Мене з голови до п’ят пойняло несамовите збудження.
— Ну?.. Сміливіше!
Чи то від недавнього невдоволення, чи, може, заворо жена маґнетизмом смертоносної зброї, але я мовби здуріла.
Трішки відвівши дуло убік, різко натисла на спуск. Той постріл пролунав для мене устократ гучніше за інші. Не знаю, де пролетіла куля, але він і тоді навіть не кліпнув, на тонкому лиці не зворухнувся жоден нерв, хоч воно видавалось іще хижішим.
— Пробач. Горю, пробач, — я швидко підійшла до нього і поцілувала в холодні губи.
— За що? — спитав він. — За те, що ти не вбила мене?
— Дурний жарт… Тільки дуже сильний чоловік здатний на таку витримку й ризик, — задля власного виправдання я вдалася до найхитрішого компліменту, який діє на всіх чоловіків безвідмовно.
— Це робиться не так. Хочеш? Покажу.
У нього десь знайшлося яблуко. Справжнє. Велике, червоне. І, відійшовши кроків на п’ять, він поставив його собі на голову.
— Ні, — сказала я.
— То, може, поміняємося місцями?
— Давай. І лише тоді, коли він сам поставив мені на голову яблуко і відійшов на десять кроків, зробилося страшно.
Він підвів пістолет у витягнутій руці на рівень очей і прицілився. Здавалося, чорна цівка дивиться мені прямо в лоб. Я мимоволі заплющила очі.
— Ні, не так, — сказав він.
Я полегшено розтулила повіки.
— Роздягнися, — попросив він, хоч на мені була тільки та сама коротенька, вище пупика, маєчка і… вже тільки нижні трусики.
Я взяла яблуко, щоб не впало, і зняла з себе все.
— Ось тепер ти справжнісінька Єва.
Він підійшов до мене, сам примостив яблуко на маківці голови і знов одміряв десять кроків. А потім… я ще не встигла набратися нового страху, як він швидко скинув руку догори й вистрілив. Мені здавалося, що яблуко так і лишилося в мене на голові, хоч воно розлетілося на шматки. Але зверху щось тисло і тисло, я не витримала, опустилася на коліна, а тоді лягла горілиць і заплакала.
Він схилився наді мною, та замість того, щоб втішити, взяв різко і грубо, як останню лярву, і тоді я — о, диво — вперше відчула себе його ребром, вперше відчула з ним цілковите злиття — гостре й тривале.
Він це зрозумів. А трохи згодом сказав:
— Дарма ти не вбила мене. Ти навіть не уявляєш, скільки б тобі за це заплатили.
Я тоді змовчала. Приголомшена небезпечною і такою несподівано солодкою грою, зовсім не зважила на його слова. Не надала їм значення. І тільки пізніше спитала:
— Тобі доводилося стріляти в людину?
— А ти як думаєш? — він так подивився на мене, що я все зрозуміла. Зрозуміла і більше ніколи не поверталася до тієї розмови.
Наша ранкова стрілянина вщухла ще до того, коли вона розпочалася в поліському кар’єрі, бо справи "Плутона" круто пішли вгору, й ми купили нову розкішну квартиру на Солом’янці з єдиним недоліком — далеченько від ста діону.
Він не шукав мене, не домагався, хоч, я знала, міг знайти під землею, навіть у царстві Аїда. І за це я була йому вдячна.
Уже аж тоді, коли ми перебралися на природу і Нестор пригасив свою чоловічу пильність (чи саме життя її прига сило), я поїхала до Києва в нотаріальну контору, і там, на вулиці Коцюбинського, зустріла його.
Він саме вийшов із шістсотого "мерса", вийшов із задніх дверей, які притримував безшиїй охоронець, і ми вмить упізнали одне одного. Коли він мене побачив, його обличчя стало майже таким, як тоді, під дулом мого пістолета, проте я знала, що може приховуватися за тією незворушністю.
— Настася…
Ми стримано привіталися й відійшли трохи далі від "мерса".
Безшиїй бурмило і собі рушив було вслід за нами, але враз зупинився — бос тільки повернув руку долонею назад.
— Як ти? — спитав він.
— Живу.
— Гарна. Тяжко гарна. Тільки трошки бліда. Таким жінкам блідість, звичайно, до лиця, але… Тебе ніхто не ображає?
— Ні, — сказала я.
— Не сприйми це за нав’язливість, але я хочу, щоб ти знала… Якщо тебе хтось образить чи тобі потрібна буде моя допомога, то я завжди до твоїх послуг.
— Дякую.
Він дістав зі спідньої кишені сірого піджака портмоне, видобув з нього візитну картку і від руки дописав на ній номер мобільного телефону.
— Ти все зрозуміла?
— Так, дякую.
— Ти зобов’язана бути щасливою, — сказав він і поволі пішов до машини.
До нотаріальної контори не завернув. Напевно, він туди й не збирався заходити, а зупинив авто, помітивши мене з вікна.
Що мені подобалося в цьому чоловікові, то це те, що він ніколи нікуди не поспішав. Можливо, знав, що його ніхто ніде не жде, що без кожного з нас, як без того Гриця, вода освятиться.
Я поглянула на його візитівку й аж рота відкрила.
Григорій Семенович Сіренко. Народний депутат України, президент благодійного фонду "Дитяче серце".
Ну, звичайно, такі люди не їздять по нотаріальних конторах. До таких людей нотаріус приїжджає сам.
Жаль, подумала я, що доведеться викинути таку класну візитну картку. Однак номер, виведений від руки, я занотувала у свій записник і, як виявилося, недаремно.
7
На першій же автозаправці праворуч по трасі я залила повен бак бензину, і мій "фордик" аж пожвавішав, — встро ми йому ще мітлу в глушник, то здійметься й полетить. Я щедро додала йому ґазу.
Вересень цього року видався напрочуд теплим, і хоча на осичках обабіч дороги подекуди вже червоніло листя, а в лісі достигли ліскові горішки, — довкола ще стояло, вва жай, перезріле літо. Ото лиш тієї ночі в цей вересень вдерлася на короткий час сльотава вітряна осінь, щоб оста точно перекинути догори дном нашого з Нестором човни ка, який і без того тримався на плаву вже з останніх сил.
Відтоді та ніч для мене не кінчалася, спершу ніч жаху, а потім ніч дикої невідомости, моторошного невідання незнаття, яке також переросло в страх, хай інакший, ліпле ний з іншого тіста, але, можливо, ще більший за перший.
Що з Нестором? Його немає і він є. Навіть на кермі цього автомобіля я ще відчуваю доторки його жорстких, мов камінь, рук, що ствердли від того ж каменю, з яким він мав справу до скону (до скону?..), ось у міні баґаж ничку лежить його полегшене "марльборо" (сидів уже на мілині, а марку тримав до кінця… до кінця?), і я, хоч давно намагаюсь утримуватися від шкідливих звичок, дістаю сиґарету, припалюю від автоприкурювача і, як то завжди буває після тривалої перерви, відразу відчуваю легке запаморочення.
Якщо він пішов від мене отак, то… з Богом, але як мені далі бути в цьому незнатті невіданні? Наче підвісили тебе до сухої гіляки, а зашморг ніяк не затягнеться. Ще добре, що мала обачність, дещо припасла, заощадила в ті часи, коли Нестор не рахував грошей, смітив ними на всі боки, не думаючи про чорний день. Але ж він не здогадувався про мою заощадливість, то як же міг покинути мене напризволяще без роботи і грошей? Ага, того вечора він ще казав щось про страховку, тільки хто ж тобі її виплатить, якщо смерти немає… Вона є і її немає. Сказитися можна.
Я дужче притисла акселератор, аж запищало щось у двигуні, і мені знадобилася майже хвилина, аби зрозуміти, що з машиною все гаразд, — то в тому ж міні баґажничку, захаращеному аудіокасетами та всякою всячиною, подавав сигнали Несторів "стільник". Я в’їхала в зону мобільного покриття. Комусь дуже потрібний був мій чоловік, бо мобільник не вгавав, я взяла його і, ввімкнувши зв’язок, піднесла до вуха.
— Де ти пропав?! — не дочекавшись відгуку, спитав жіночий голос не так стривожено, як нахабно. — Я вже не знаю, що й думати.
Мені видався знайомим цей голос, і дуже дуже захоті лося послати її туди, куди такі цяці ходять постійно і залюбки, хоч ображаються, коли їх туди посилають.