— Мені треба в Чечню.
— Куди-и-и? — Він затягнувся термоядерним "примаком", начиненим кізяками, й закашлявся, і бухикав усіма своїми нутрощами, поки не погасла цигарка, а потім знов її припалив і сказав:
— Україна не бере участи в міжнародних конфліктах.
— Ви там буваєте часто.
— То в мене ж там друзі!
— У мене також там друзі. Ви знаєте Робін Гуда?
— Робін Гуда? — він знов затягнувся й закашлявся, у ньому все так і хрипіло від того диму. — Так то ж не друг, то стерво. Якщо ти маєш на увазі Руслана Лабазанова. Карний злочинець, який сидів за вбивство, а тепер гуляє в Надтеречному районі. Це ти про нього?
Мені нічого не лишалося, як розповісти про все дядечкові Толі, він щиро мене відмовляв від поїздки, застерігав російськими фільтраційними таборами, в яких уже також устиг побувати, і тільки тоді, коли я сказав, що поїду туди хоч би що, аятолла зглянувся, дав мені кілька адрес, добрих порад і благословив у дорогу.
А ввечері Лі спитала, чим це я так обкурився, що дихнути не можна, ану мерщій до ванни, сказала Лі, бо ми вже сиділи в її запашному помешканні, пили французький коньяк, який виявився звичайнісіньким бренді, курили дорогі сиґарети, і їх аромат губився в різкому запахові "примаку", що ним я просяк біля дядечка Толі. Та мені любий був отой запах, і любою була Лі, бо я майже три роки не бачив чистої жінки, я майже три роки не бачив ванни, а Лі була така свіжа і чиста, що коли згодом, уже пізніше, вона нагнулася до комодної шухляди, коли коротенька нічна кошуля підскочила вище сідниць, її волога щілина нагадувала стільникове вічко, наповнене медом. Та було щось у ній і несамовите, бо коли я виливав усю свою трирічну жагу в її жадібне лоно, Лі шепотіла крізь стогін: "Ася… Асічка… Ася", і не знати було, чи то вона мене розпікає, чи, захлинаючись, роз’ятрює свою власну рану: А-а-а-ся… І вже ввижалося, що то не я входжу в її тугі, соковиті надра, а вона проникає в мене, я мовби і справді ставав її (моєю) Асею, а Лі ставала мною і текла, текла в голодну Асину плоть.
Можливо, тоді я вперше відчув, що таке перевтілення чи, певніше сказати, обмін тілами.
А потім… Потім завжди не так, як спочатку. Вранці Лі сказала:
— Я знаю. Ти більше не прийдеш.
— Лі, ти класна. Я тебе люблю.
— Але не кохаєш.
— Ні,— сказав я. — Тільки люблю.
— Ти будеш її шукати? — спитала вона.
— Буду.
— Якщо знайдеш…
— Передати вітання?
— Ні, скажи, що я її ненавиджу.
5
Перед Хасав-Юртом ми вперлися в російський блокпост, і мій водій, не чекаючи запрошення, вийшов з машини. Двоє солдатів з автоматами уже були поруч.
— Куди проти ночі?
— Везу пасажира. У Хасав-Юрт.
— Документи!
Другий визвірився до мене:
— Вилазь, чого розсівся?
Я вийшов і подав йому "червонохресну" посвідку, на якій красувалося поличчя мосьє Дюшана, тобто моє фото.
— А це що за хрестовий валет? Вань, прикинь.
Він підійшов до "Вань", в якого, либонь, було більше звивин, бо той спитав:
— У комітет біженців?
— Так, — сказав я.
"Вань" повернув мені картку.
— Хрест козир, — сказав він тому, що мав менше звивин. — Відчиніть баґажник.
Там була каністра з бензином та ще запаска.
— Що в сумці? — глянув він на заднє сидіння. — Відкрийте.
— Гостинці,— сказав я і подав йому пляшку "смирновки".
— Не отруєна? — задоволено хихикнув той, що мав у макітрі менше звивин.
— Ну ти, не нахабній, — дорікнув йому "Вань". — Проїжджайте.
Ми рушили далі, і мій водій-довгоносик сказав:
— Тепер вони мене засікли. Я змушений буду повернутися.
— Повернешся, — сказав я, бо від самого початку не збирався їхати з ним далі Хасав-Юрта. Тим більше в Кизляр. Я не хотів, щоб хтось знав увесь мій маршрут, навіть Пелен, і якби мав таку змогу, то не світив би своїм посвідченням. Мені потрібен був інший водій і маршрут з найменшою концентрацією військ, щоб до ранку потрапити в Інгушетію. Саме там у гірській місцині на мене чекала Чиясь донька, а її ближчим часом виглядали в Марселі.
Чиясь донька. Я вже, здається, здогадувався, чому мене не послали сюди раніше, коли ще дерева не вкрилися листям і в цих краях було відносно спокійніше. Бо все сталося зовсім недавно. Про смерть генерала світ дізнався 22 квітня.
Директор російської контррозвідки Барсуков те й робив, що тарабанив по телефону в опергрупу ФСК у Чечні і кричав прямим текстом: "Коли ви привезете голову Джо? Мене президент щодня трахає у хвіст і в гриву!" То була правда, бо нещодавно з цієї посади злетів Степашин, якому Єльцин не міг пробачити генералову недосяжність.
Спершу йшлося про полон Дудаєва, але згодом стало очевидним, що росіянам це не до снаги, і кільканадцять замахів на життя Дудаєва також не принесли успіху. Врешті-решт науково-технічний відділ ФСК звернувся до Барсукова з цікавою пропозицією. За даними розвідки, Дудаєв часто користувався супутниковим телефоном "Інмарсат", подарованим йому американцями, і вчені виготовили прилад, здатний перехопити промінь, що йде від "Інмарсата" на супутник. Так з’явилася можливість зафіксувати координати абонента й передати їх на літак-бомбардувальник. Щоправда, коштувала така цяцька півтора мільйони доларів, але Єльцин без вагань дав згоду, ще й пообіцяв декому "героя" в разі успішної операції.
21 квітня 1996 року російський літак дальнього радіолокаційного виявлення А-50 з тим-таки приладом на борту почав кружляти над Чечнею на висоті 22 тисячі метрів.
Тим часом Джохар виїхав своєю "Нивою" в супроводі охорони до села Рошни-Чу, звідки мав вести телефоном переговори з Москвою. Біля нього були офіційний представник Чеченії в Москві Гамад Курбанов і ще одна вельми цікава особа, про яку ніколи й ніде не згадає жодна інформаґенція. Бізнесмен-москвич Хачтукаєв мав однаково великий вплив як у кримінальних, так і в урядових колах, оскільки багато важив для кремлівської "партії війни". Ті, хто розв’язав цю війну, знали, що через Хачтукаєва ідуть грошові потоки в Чечню, і забезпечували йому дах. Та зрештою і з ним зіграли "в темну". 21 квітня на зустріч із Джохаром прибув і його "давній приятель" Хачтукаєв — йому випала роль посередника й свідка важливих переговорів про припинення бойових дій.
Після того, як російський літак А-50 набрав висоту, значно нижче за нього в небі з’явилося два бомбардувальники Су-24. Під вечір у них уже закінчувалося пальне, а сиґнал про координати цілі так і не надійшов. Довелося повертатися на аеродром, щоб дозаправитися і таки довершити цю "героїчну" справу.
Все буде о’кей, адже літак А-50 є цілковитим аналогом американського "Авакса", а супутниковий телефон "Інмарсат", який наведе на ціль, має таке ж походження… Світ тісний, а земля маленька, як макове зерня.
Генерал зупинив свою "Ниву" серед поля уже в сутінках. На капоті встановив "Інмарсат" і набрав телефон Борового… Коли він користувався звичайним зв’язком, то завжди розкручував телефонний шнур за якусь сотню метрів од машини і тільки тоді вів розмову. А тут був "давній приятель" генерала і "друг" Москви, котрий сказав, що розмова триватиме лічені секунди. Важко гадати, що відбулося за ті секунди в сутінках серед поля, але "сушки" таки отримали точні координати, і дві ракети водночас було спрямовано в ціль. Перша, як це часто буває у найвідповідальнішу хвилину, зарила носом у землю й не вибухнула, зате друга влучила прямо в "Ниву".
Хто був поблизу "Інмарсата" — загинули всі. Не лишилося живого місця на Курбанові, одірвало голову Хачтукаєву, "Нива" розлетілася полем разом з осколками.
Того ж вечора Барсукову доповіли, що від генерала залишилася лише пілотка із синенькою каймою, тож можна вважати, що він загинув у повітряному бою, як і личить іменитому літунові.
Тим часом Єльцин візитував у Хабаровську. На черговому бенкеті він саме перехилив білої і ще не встиг закусити, як відповідальний за урядовий зв’язок офіцер доповів, що на дроті Михаїл Барсуков.
— Борсук підожде, — сказав Єльцин і заходився вминати сибірські пельмені, потім спохопився: — А, Барсу-у-уков!
Він вийшов до порожньої сусідньої зали для конфіденційної розмови, але всі почули звідти несамовитий крик:
— Це правда?! Не зосталося мокрого місця?
До застілля Єльцин повертався пританцьовуючи, а тоді пішов у справжній танок, плескаючи себе по колінах, як цирковий ведмідь. Але пізніше він, напевно, все-таки згадав досвід своїх середньовічних попередників, які воліли бачити не "мокре місце" від заклятого ворога, а його відтяту голову. Згадав. Бо ніхто з учасників тієї операції так і не отримав "героя".
Інакше розповіла про загибель генерала його дружина Алла Федорівна. Вона всіх запевняла, що після смертельного поранення її чоловік жив ще дві години і помер у неї на руках. Утім, як казав колись той-таки генерал, вдови мають свій особливий погляд на такі речі. А ще він казав, що найцікавіше настане тоді, коли мертві почнуть вертатися з того світу. Так воно чи не так, але саме з кінця того квітня федерали заметушилися в пошуках усіх родичів генерала. Ніхто вже й не приховував цього ганебного полювання, і на російських блокпостах навіть з’явилися фотографії розшукуваних.
6
Хасав-Юрт лежав на краю Дагестану, однак тут жили переважно чеченці, і всі вони добре знали Лечо Гелісхана на прізвисько Ламбада, до якого мене й послав дядечко Толя, забезпечивши посвідкою кореспондента газети "Незборима нація", відряджувальним посвідченням та клопотанням до всіх органів влади на ксерокопії депутатського бланка.
Ламбаду так прозвали, напевно, за його веселу вдачу й моторність, хоч важко було зрозуміти, звідкіля бралася та веселість у чоловіка, який не мав лівої руки і правого ока, а до того ж їздив, вважай, на катафалку, тобто їздив на машині швидкої допомоги, яку приватизував ще до війни і називав не інакше як "таблеткою". Але це таки був і катафалк, бо Ламбада часто перевозив у ньому мертвих, перевозив загиблих до їхніх домівок, і то вже стало сумною професією цього веселого чоловіка, який, щойно почувши, звідкіля і від кого я приїхав, спитав:
— А ти знаєш, як чеченці кажуть на сірники? Ні? А так, як і українці — сір-ни-ки! — вигукнув він і зареготав на радощах, що в нас так багато спільного, і частував мене галушками, які, щоправда, чеченці готують не з салом, а з м’ясом, і казав, що він мене може перевезти на своїй "таблетці" навіть у Туреччину, бо його знають на всіх блокпостах.
— Ти можеш довго не дихати? — спитав Ламбада.
— Як… не дихати?
— Ну, тобі доведеться їхати в труні.
— І цілу дорогу не дихати?
— Та ні,— сказав Ламбада.