Але ти не враховуєш, Девід, що середовищу таки завдається шкоди. Щойно ви пограбували планету…
— Не драматизуй, Террі. Кожного року наша Земля одержує з космосу приблизно десять тисяч тонн ме-теоритів. Так що ця втрата швидко поповниться.
— Але ж ти знову…
— Ні, більше випробувань не буде, це — перше і останнє. Далі — серійне виробництво таких… пристро-їв.
— Казав би вже — бомб. Серійне виробництво!
Обличчя їй затьмарилось, біля вуст з’явилися зморшки, наче їй щось заболіло. В очах, які так любив Девід, темнів смуток. Девід стривожився за її здоров’я.
— Не треба так хвилюватися, Террі. Повір мені, що все буде добре, все буде гаразд.
— Серійне виробництво… — повторювала Террі. — Мабуть, уже дідько потирає від утіхи свої пазуристі лапи: невдовзі на Землі загине все живе.
Девід заспокоював її, але сказати міг дуже мало, бо всю їхню розмову чути ж у бункері! Тому й відбувся загальниками, на зразок: "Заспокойся, не треба згущувати фарб, усе стане на свої місця" і т.п. Террі тільки зі-тхала. Почувалася загнаною в кут, у безвихідь.
Вони вже поверталися до бункера, де мало відбутись офіційне обговорення випробування, коли наткну-лись на Віру — дівчина лежала ниць на вигорілій землі, неначе мертва.
Террі кинулась до неї з криком:
— Віро! Що сталося?!
Дівчина застогнала:
— Очі… Мої очі… Дайте пов’язку…
Лаборантка обома долонями затуляла очі, кучма білого золотистого волосся виділялася на тлі чорного грунту.
— От і маєш… гріх на своїй душі, — схлипнула Террі, зиркнувши на чоловіка.
Девід, здавалося, зовсім не розгубився.
— Як це сталося, Віро? Хіба ви не чули попередження?
— Я думала, встигну… добігти до бункера…
Террі метнулась до медпункту і за кілька хвилин повернулася з лікарем. Це був терапевт, він тільки спромігся накласти щільну товсту пов’язку на очі. Дівчині допомогли підвестися, й, хоч вона ледве стояла на ногах, від карети відмовилася.
— На цьому пекельному острові немає окуліста! — бідкалась Террі. — А їй потрібна негайна кваліфіко-вана допомога…
— Доведеться відправити на материк, — спокійно сказав Девід.
Террі з лікарем повели Віру, а Девід навдивовижу твердим кроком пішов до бункера. "Чи в нього зовсім здерев’яніло серце? — подумала Террі, ковзнувши поглядом по його безжурному, вдоволеному обличчі. — Ніби це зовсім його не стосується!"
II. ВІРА ДАЄ ПРО СЕБЕ ЗНАТИ
Не без труднощів Девіду вдалося відправити свою лаборантку на лікування. Офіцер секретної служби (Террі ущипливо називає їх есесівцями) категорично заперечував, твердячи, що лікаря можна привезти сюди.
— Ще одну сторонню людину? — зауважив генерал. — В такому разі втрата інформації буде куди більша…
— А в якій мірі вона була допущена до секретної роботи, док? — поцікавився офіцер.
Девід пояснив:
— Віра працювала не в спеціальній, а в звичайній фізичній лабораторії…
Зрештою авторитет і становище доктора Девіда — творця анігіляційної бомби — вирішило справу. По-терпілу посадили на вертоліт, і через кілька годин вона вже була на материку.
Террі зауважила, як хвилювався Девід, прощаючись зі своєю лаборанткою, і дуже зраділа: він-таки не зачерствів тут, не все людське стерлося з його душі!
Та минали дні за днями, і Девід ставав усе похмурішим, замкнутим, навіть дражливим. Ніщо, крім робо-ти, його не обходило, навіть скрипки не виймав з футляра, працював несамовито день і ніч. Бувало, що не вихо-див із складального цеху по десять годин. Осунувся, зчорнів, тільки очі сяяли гострим блиском.
— Поглянь у дзеркало, — говорила дружина, — чи впізнаєш себе? І навіщо ті мільйони, коли не буде здоров’я?
Девід пообіцяв давати собі відпочинок. Вечорами, якщо заходив Натаніел — друг і помічник Девіда, во-ни влаштовували невеличкий концерт. Девід, хоч і не віртуозно, але, як для аматора, досить добре грав на скри-пці, Террі акомпанувала на роялі.
Часто прогулювались, слухаючи шум хвиль і милуючись зоряним небом. Особливе захоплення Девіда викликав Юпітер.
— Поглянь, Террі, яка велич! А якби ти побачила цього гіганта в телескоп, із супутниками… Сонячна система в мініатюрі!
— Ну, супроти Сонця Юпітер малий, — зауважила Террі.
— Але він складається з тієї самої речовини — водню й гелію. Це, можна сказати, без півхвилини зірка. Йому б ще трохи маси — і запрацювало б термоядерне горно…
Вони віддавали данину і сонцю. Кожної неділі, взявши з собою сніданок, ішли до найдальшого пляжу, що золотою габою обрамляв невеличку затоку. І то вже був їхній день, там вони могли і поговорити, і послуха-ти легіт хвиль.
Дивлячись у далину, де в сизому мареві океан з’єднувався з небом, Девід задумливо говорив:
— Зрозумій, мені хочеться зробити щось велике…
Террі хитала головою, розсипаючи золотисте волосся на засмаглі плечі:
— І ти вважаєш, що бомба…
— Та ні, зовсім ні! Справа не в бомбі, тут ідеться про концентрацію енергії в руках людини…
Тоді вона знімала свої темні окуляри і дивилась на нього примруженими, такими чистими, дитячими очима:
— Але ж і ти сам, і твоя концентрована енергія — в лапах горил!
— Ще донедавна люди одержували енергію з єдиного джерела — Сонця. Тепер навчилися розщеплювати атом. Але хіба цього достатньо? — міркував Девід. — Я хочу викопати новий колодязь, допомогти…
— Горилам? — знову перебила Террі.
Губи їй пошерхли під морським вітерцем, і вона раз у раз проводила по них язиком.
— Зрозумій, що це — наука, дослідження. А ніхто не взявся фінансувати — ні Асоціація науки, ні Фонд розвитку, не кажучи вже про уряд. А ці, як ти кажеш, горили, фінансують. Це якраз те, що мені треба.
— І тобі зовсім байдуже, в чиїх… лапах…
— Ти дивишся на все крізь темні окуляри, Террі. Окрім самого мене, ніхто не зможе пустити в дію ці пристрої. Ну, а я… не буду ж я кидати їх на міста!
— Ой Девід, мені страшно… Ти граєшся з вогнем… А що, як отой тонкогубий інженер підбере ключика? Він же не відходить від тебе й на крок. Остерігайся цього типа! Бо якщо він зуміє прочитати твої формули… Тоді ти їм будеш просто непотрібний, і вони…
— Я знаю, Террі, це дуже гостра шахова партія, та не бійся, я її виграю!
Скинула окуляри і поглянула в далечінь, океан здіймався синьою стіною, очі вбирали прозору просто-рінь, і тривога поволі вляглася, притихла. Може, й справді вона згущує фарби?
— Гарна наша планета і маленька, мов лялечка.
— А звідки ти знаєш, що маленька? — Девід радісно посміхався, дивлячись на її принадне обличчя.
— Ну, як звідки… Розміри Землі відомі — радіус трохи більший за шість тисяч кілометрів…
— Так, параметри відомі, але все ж таки ми не спроможні уявити нашу планету. Ну, от спробуй зараз, уяви Землю.
Террі заплющила очі, зосередилась.
— Ну, уявляю кулю…
— Глобус?
— Так, спочатку глобус, а зараз більшу, ще більшу…
— Не силкуйся: марна справа. Наша уява витворює тільки модель, розумієш, модель. І, звичайно, зменшену.
— А чому ти так вважаєш?
— Поміркуй сама: мозкові клітини мікроскопічні, отож і образи зовнішнього світу, які в них відбиваються, мусять зменшитись, стиснутись… Отак і вміщується велике в маленькому — діалектика! І мої невеликі пристрої тримають у собі гігантську енергію…
Террі наділа окуляри і лягла горілиць. Під сонячною зливою рожевий її купальник палахкотів, огортав полум’ям засмагле тіло.
— Ти казав, що Сонце — недостатнє джерело енергії. Хіба це так? Просто люди ще не навчилися влов-лювати більше променистої енергії, і вона розсіюється в космосі…
— В цьому ти маєш рацію, Террі. Але треба дивитися далі, глибше. Сонце ж не вічне?
— Що ти маєш на увазі?
— Чорні дірки космосу.
— Ти вважаєш, що й наше Сонце, витративши енергію, почне колапсувати і стане чорною діркою?
— Можливо, що саме так і відбувається еволюція зірок. Людство мусить навчитися… засвічувати погас-лі зорі.
— Ти натякаєш, що оці випробування твоїх… пристроїв…
— Я роблю перші кроки, Террі, тільки перші кроки. Справжнє випробування ще попереду.
— О боже! — Вона сіла, зірвала з себе окуляри. — Та чи ти забув про Віру? Мало однієї жертви?
— Ні, я про неї не забув, а от вона про нас…
— О, вона ніколи не забуде, якщо навіть вилікує очі.
— Я теж так сподіваюся, а от сама бачиш… Ніякої звістки.
Террі здалося, що він байдужий до нещастя Віри і згадав бідолашну дівчину тільки для годиться. А який він був колись чуйний, вразливий до чужого лиха! Tempora mutantur…
Високо у блакитному небі виникла чорна цятка. З кожною хвилиною вона росла, збільшувалась, ось уже й гуркіт чути. До острова наближалася велика зелена комаха — армійський вертоліт.
— Такий ще не прилітав, — сказала Террі, дивлячись, як машина з величезними пропелерами заходить на посадку.
— Певне, важлива персона… Та нехай, давай краще покупаємось!
Террі пішла в воду без особливої охоти. Але прозоро-синя вода так пестила, так ніжила тіло, що швидко настрій покращав, і вона залюбки пірнала, плавала з Девідом навперейми.
Вони були далеченько від берега, коли побачили, що до пляжу мчить, підскакуючи на буграх, червоний мотоцикл. Не встаючи з сидіння, посильний боса — юнак у чорному береті — посигналив їм, а потім почав енергійно махати рукою.
Коли Девід і Террі підпливли ближче, він, не чекаючи, доки вони вийдуть з води, загукав:
— Терміново до боса, док! Просять негайно!
Мотоцикл загуркотів і, тягнучи шлейф синього диму, поніс посильного назад.
— Ти вгадав: якась важлива птиця прилетіла, — сказала Террі, витираючи плечі пухнастим рушником.
— Украли такий день,— кивнув головою Девід.
— Вони можуть украсти й ціле життя… Круки.
Девід поплескав її по засмаглому плечу:
— Не панікуй, Террі, все буде гаразд.
Насправді ж він був дуже стривожений цим несподіваним викликом. Такого ще не бувало: турбувати йо-го в час відпочинку! Щось, мабуть, і справді екстраординарне…
Провівши дружину до свого котеджу, Девід попрямував по гравієвій доріжці у бік адміністративного центру — великої скляної призми, на пласкому даху якої виднівся вертоліт. Гравій шурхотів під ногами заспо-кійливо, та думки в Девіда були тривожні.
Передчуття не обмануло вченого. Обличчя боса, що сидів за своїм величезним полірованим столом, було похмуре, перед ним лежала газета, по якій він водив важким, олов’яним поглядом. Навіть вівчарка, з якою той не розлучався, злісно блимнула на Девіда янтарним оком.