Никифор попростував у гущавину, приглядаючись до кущів і дерев. Незабаром натрапив на яблуньку — вийшла на галявину та й стала у траві. Яблука дрібні, терпкі і кислі-прекислі, але він хрумав їх жадібно, аж поки не набив оскоми на зубах. Тут же неподалік натрапив на не-високі кущі, обсипані синювато-чорними ягодами. Легенько зірвав одну ягідку, стер пальцями сивуватий наліт і не без побоювання вкинув у рот. Смачно, дуже смачно. Після кисличок ці ягоди здавалися справжнім делікате-сом.
Об’ївши кілька кущів, Никифор вийшов на осоння, ліг у траві і блаженно потягнувся. Настроєний на фі-лософський лад, він думав про стосунки Людини й Природи, намагаючись визначити своє місце у Великому Кругообігу Матерії.
Х
День для Віри минув у сумнівах; шукати чи не шукати Никифора? Леліяла малесеньку, як сонячний зайчик, надію: може, він таки обізветься? Та минала година за годиною, тіні довшали, росли, а разом з ними росла і її тривога. А що, коли раптовий вибух меланхолії штовхнув його на нерозсудливий, непоправний вчинок?
Почала хапливо збиратися. Коли все необхідне було покладено у невеличкі, але місткі гнізда літального апарата, вона довго сиділа біля бортового приймача, намагаючись зафіксувати сигнали радіомаяка "Електрона". Серед тріскотняви і шуму в ефірі не так-то й легко було це зробити. Віра настроювала апарат, прикусивши нижню губу. Нетерплячі пальці крутили тумблери, мабуть, занадто нервово, бо з мікрофона раз у раз проривалося:
— Це остаточно: лечу на супутник! (Тривожно-веселий голос дівчини).
— Передумай, не поспішай… (Хлопець, благаючи).
— Найкращий санаторій, люба, в цирку Платона. Можна…
— Що за відпочинок під пластиковим небом?
Подібні розмови дратували Віру, вона подумала: чи не звернутися до зонального інформаційного центру? Там одразу можна одержати координати "Електрона"…
Раптом крізь хаос звуків прорвалося так довго очікуване і тому таке хвилююче попискування. На осцилографі затремтів блакитний візерунок: ну, звичайно, це голос "Електрона"! Та в монотонних автоматичних сигналах Вірі вчувалося щось тривожне, вона, не гаючи й секунди, шугнула у вечірнє небо і спрямувала апарат іуди, звідки долинало оте щебетання. Віра взяла максимальну швидкість, апарат летів майже беззвучно, але відчувалася легенька вібрація. Десь через годину зовсім стемніло, по тому, що внизу зникли вогні, Віра здогадалася: то вже потяглися ліси. Сплески на екранчику осцилографа зменшувалися, згортались і нарешті зосередились у самісінькому центрі — зелена пульсуюча плямочка. Отже, можна йти на посадку, відшукуваний об’єкт у радіусі п’ятдесяти чи сімдесяти метрів.
Чим нижче спускався Вірин апарат, тим густішала темрява, а коли сів, обламуючи гілля, їй здалося, що вона опустилася на дно якоїсь океанічної западини — в ілюмінаторах було абсолютно чорно. Що робити? Де шукати Ника? Вийшла з апарата, але навіть кроку від нього ступнути не наважилась. Постояла, тримаючись за пруг люка, напружуючи слух. Глухо і… страшно. Чорні очі темряви немигаюче втупились на неї з усіх боків, щось кугукнуло, зашелестіло, тишу проколов тонесенький тріск. Невже щось крадеться до неї? Віру охопив страх. Кров почала холонути в жилах, здавило груди. Зіщулившись, вскочила в кабіну, ввімкнула світло, наві-щось поправила зачіску, торкаючи волосся розчепіреними пальцями. Зиркнула в дзеркало — ах, яке бліде об-личчя! І чого їй так боятися? Ввімкнула приймач — музика заповнила кабіну, і це поступово заспокоїло її. По-думала: чи не відсунути люк? Може б, Никифор почув…
Умостилася зручніше на сидінні, підклала під голову долоню і заплющила очі. Наче й не спала, а вже ілюмінатори налилися блакиттю, з темряви почали виступати дерева, кущі. Звичайний собі ліс і нічого страшного!
Найперше поклала собі знайти "Електрон", може, Никифор у ньому ще спить. Пробираючись у заростях, Віра вже через кілька хвилин помітила віддалік червонясту кулю, схожу на велетенську недостиглу ягоду.
— Агов! Никифоре!
Натрапила на залишки багаття, постояла коло озерця. Куди ж подався Ник? Брела, озираючись на всі боки, прислухаючись до шурхотів, потріскування, шелесту. Відводила вбік гілки, щоб не порвати свого синього костюма, що так гарно облягав її тіло. Ось і прим’ята трава на галявині, ну, ясно ж, він тут лежав, упертюх ота-кий!
— Ники-фо-ре-е!
Ліс кілька разів повторив її вигук та й замовк.
Ледь помітна стежина повела Віру понад узліссям, попід живою стіною лип, вершини яких вже черкну-лися сонячної рожевості. Дерева ніби засвічувалися згори, краплі роси там і сям спалахували, як мініатюрні сонця, бризкали рубіновими, фіолетовими зблисками. Тисячі відтінків світла вигравали довкола, дівчина посміхалася від утіхи, від щастя, що переповнювало її. О Природо, якою ж невимовною красою ти сяєш!
…Никифор лежав скорчившись на лівому боці і підпливав кров’ю. Права рука оголена, кров запеклася на глибоких подряпинах. Велика рана зяяла на нозі нижче коліна. Запухле, червоно-сизе обличчя, очей не видно.
— Ник! Ник! — Віра притулила вухо до його грудей.
Затим збігала до свого апарата по аптечну сумку. Почала хапливо обробляти рану обезболюючим розчи-ном, сяк-так перев’язала, бо пальці тремтіли, адже їй ніколи не доводилося подавати медичну допомогу.
— Я ж передчувала: трапиться…
— Це нічого… — прошепотів Никифор, ледве ворушачи розпухлими губами.
— Нам якби до апарата…
Никифор за допомогою Віри спробував підвестися, але застогнав і важко опустився на землю.
Віра пригадала: десь у цих місцях працює Кларин батько. Невже відмовиться? Та він же не сам на весь заповідник.
— Побудь, Ник, я миттю…
Викликала Лісне, але Кларин батько був десь на ділянці.
— А що сталося? — поцікавилася Кларина мама.
Мусила розповісти. Радіохвилі принесли їй тяжке зітхання. Вірі вже нетерпеливилось бігти, а Кларина мати розпитувала, де та що…
"Еврика! — промайнуло в думці. — Посаджу апарат біля нього! І як я одразу не додумалась?.."
Закрила люк, схилилася над панеллю. Апарат різко рвонуло вгору, підкинуло над лісом.
Опустилася за кілька метрів од юнака — мала надію, що якось удасться транспортувати його. Узяла під пахви, підвела та не змогла ступнути й кроку: біль у нозі для Никифора був нестерпний.
— Ні, Віро, не можу…
Опустила на землю. Безпорадно озирнулася навколо, витерла спітніле чоло. Ну, що його робити?
У глибині лісу наче щось промайнуло, почулося тихе дзижчання, і Віра побачила: петляючи поміж дере-вами, сюди наближався "Меркурій"— одномісне літаюче крісло. Віра здалеку впізнала Кларину маму і чомусь зашарілася.
— Ой, як добре, Надіє Павлівно, що ви прибули! — кинулася до неї, коли "Меркурій" плавно опустився біля апарата. — Сама нічого не вдію.
Надія Павлівна зіскочила з свого сидіння, швидко підійшла до Никифора, розкриваючи на ходу сніжно-білу сумку. Подивилася на скорченого юнака, потім перевела погляд на дерево, по якому повзали бджоли.
— Мабуть, меду хотів видрати… Зараз, Віро, накладемо йому шини…
Никифор лежав, поклавши голову на лікоть, і важко дихав; Надія Павлівна приладнувала шини до по-шкодженої ноги, Віра стояла навколішки і обережно прикладала шматки криги до його розбухлих щік. Над го-ловами в них спокійно гуділи бджоли, у гіллі висвистувало, чиргикало, витьохкувала" птаство; дерева мріяли про щось своє — усе було цілком байдуже до людських клопотів.
"Золота в Клари мама, — думала Віра, спостерігаючи, як Надія Павлівна вміло забинтовує Никові ногу. — А він терплячий — ні разу й не застогнав…"
XI
Коли на екранчику з’явився зеленоголовий Уранос і заговорив про зустріч, Клара не знала, що відповіс-ти. Перемовки за стільки кілометрів — чемність, ну, нехай цікавість до випадкового знайомства, а приліт із Мі-сяця на побачення — це вже щось серйозніше. І це її трохи лякало.
— Не знаю… Я дуже зайнята, не зможу відірватись і на півдня.
— А вам не треба буде відриватись: я прилечу в інститут. Згода?
— Сюди? В Антарктиду?
— Так, в Антарктиду.
І в голосі, і у виразі обличчя було стільки мольби, що Клара не змогла відмовити. А тепер уже шкодувала. Чи потрібне їй це побачення?
Уранос прилетів наступного дня, як і обіцяв. Клара чекала на нього в оранжереї, блукаючи поміж товсте-лезними пальмами і час од часу поглядаючи на годинника. На якусь мить в уяві постав образ Никифора, та вона одразу ж відігнала цю згадку і зосередилася на Ураносі. Який він все-таки делікатний…
В оранжереї було зовсім тихо. Високе пластикове склепіння надійно захищало субтропічний парк від студеної віхоли, яка невтомно жбурляла сніг, шмагала гладеньку поверхню, наче поклала собі пробитися крізь оцю прозорість до ніжної зелені, дихнути на неї лютим холодом, одягти в біле. Щось звірине було в тому сту-гонінні, в невгамовній шаленості.
Новий знайомий з’явився зненацька. Рівним кроком ступаючи по золотистому піску, підійшов до неї і злегка схилив голову:
— Радий вас бачити.
Клара подала руку. По виразу його жовтавих очей важко було визначити, чи він справді радий, чи сказав із чемності.
— А у вас тут чудово! Посеред криги — пальми, магнолії, кипариси… О, а це, здається, лавр?
— Так, це благородний лавр, як казали в давнину. Ходімо, покажу троянди.
З широкої алеї вони звернули на стежку і, пробираючись поміж кущами, дійшли до дзюркотливого поті-чка, крізь прозору воду якого було видно найдрібніші камінчики.
— А риба тут є?
— Звичайно. Форель.
Уранос зітхнув:
— Все-таки життя земної людини коротке, не встигне й планету добре роздивитися.
Це зітхання здалося Кларі трохи напускним, тим більше, що її співбесідник наче відділяв себе від "земних" людей.
Навколо було багато квітів. Троянди полум’яніли червоно, синьо, жовто і навіть чорно. Росли кущами, тяглися вгору по дугових підпорках, слалися по зеленій траві.
— Фестиваль! — вигукнув гість. — Фестиваль кольорів! Уже з-за самих тільки троянд варто було летіти з Місяця.
— Хіба що з-за троянд…
В голосі Клари вчулася іронія, і Уранос поспішив додати:
— Але найкраща троянда…
— Не треба епітетів і метафор! — перебила Клара. — До речі, я не знаю, як вас величати.
— Пробачте, Кларо, я був тоді такий схвильований…
— А я гадала, ураноси не хвилюються.
Він чомусь аж кинувся:
— Як ви сказали?
— Я для себе прозвала вас У-ра-но-сом, Ви ж розповідали…
— А-а… Влучно.
— А як же вас на ім’я?
— Зовіть… Генріхом, коли хочете.
— А моє ви вже звідкись знаєте…
— О, ми багато знаємо про те, чим цікавимось.
Притишеним голосом, розрахованим на співчуття, він сказав, що досі йому не щастило зустріти отаку цікаву дівчину, якою є Клара.