І незабаром принесла якісь крученики, залиті кремом, а замість кави — зелений паруючий напій. Коли Джеймс попросив віскі з содовою, жінка не зрозуміла, перепитала кілька разів, зрештою сказала, що про таке й не чула. Кук-Соммерс тільки пирхнув, узяв ножа і виделку та й почав їсти.
— Мабуть, треба ложечкою, — прошепотіла Една. — Якесь желе…
— Принесла стара відьма чортзна-що! — розсердився Джеймс, кладучи ножа і виделку. — Хіба тут роз-береш? Мабуть, синтетика.
Свою порцію, проте, він ум’яв швидко, залпом випив зелену рідину, аж прицмокнув. Една ж тільки по-куштувала того желе, а до напою й не доторкнулася.
— Ти чого, Мізинчику? — вже лагідніше спитав Джеймс.
— Швидше ходімо звідси.
— Встигнемо, — сказав, розгортаючи газету. — Розрахуємось і підемо. О, тут ось дещо цікаве… Запро-шують на лекцію відомого фізика. Ану поглянь, чи не знаєш де це?
Една подивилась на рядки оголошення:
— Так, тут мусить бути Лекційний зал. Це внизу, від Атланта, здається, п’ятий чи шостий поверх углибину. Розумієш, за нашим проектом…
Не договорила, бо саме наблизилась офіціантка. Та й узагалі, Една почувалась не в своїй тарілці.
Кук-Соммерс дістав із внутрішньої кишені піджака гроші і подав офіціантці фунт. Щось в її очах змиг-нуло, наче якесь недовір’я чи подив, повертіла папірця в руках, буркнула: "Один момент" і швидким кроком подалася до своєї каси.
— Тепер ходімо, — підвівся Джеймс, — здачі я не буду чекати.
Насправді ж він відчув, що з тим фунтом щось не так, і вирішив якомога швидше забратися звідси: Зви-чайно, Кук-Соммерс не тікав, ні, ні, він респектабельний джентльмен, та й чого, власне… Просто треба поспі-шати на лекцію.
— Мені справді пощастило, Мізинчику, — виступить фізик!
Та коли безшумний ліфт швидко спустив їх униз — це був сьомий підвальний поверх — і вони побачили афішу, Джеймс зрадів ще дужче — тема лекції була сформульована так: "Дещо про слабку взаємодію"!
— Маєш подарунок на день народження, — все ще винувато посміхаючись, тихо сказала Една. — Але до початку лекції таки довгенько… Треба звірити час.
Виявилось, Еднин і Джеймсів хронометри відставали не менш як на три години. До початку лекції було більше години.
— Ми ще можемо навідатись… до того, нашого Лондона, — кинула благальний погляд Една.
— Е, ні, Мізинчику, я не хочу ризикувати. Таке, знаєш, може й не повторитися. А чого досягла фізика елементарних частинок — мені не просто цікаво, а необхідно знати. Ну, не насуплюйся, Мізинчику, в такий день… Нам страшенно пощастило!
— І що ви, фізики, бачите в тих елементарних… — зітхнула Една.
— Е, коли б ти знала. Як сказав наш професор, на них тримається все — і майбутнє, і минуле, вся світо-будова. Без них не могли б існувати атоми та, зрештою, і ваші будівельні матеріали. Та й ми з тобою. Вловлю-єш, Мізинчику?
— Я не заперечую тих частинок, нехай собі будуть…
— Не заперечуєш? Ти великодушна, Мізинчику. — Джеймс поплескав її по плечу. — Я просто зворуше-ний, що ти не заперечуєш.
— Ану тебе, — махнула рукою дівчина.
— Ти казала, за вашим проектом, тут є всякі зали…
— Може, заглянемо у виставочний? Зажди, на якому ж він рівні?.. Ходімо швидше, здається, нас шука-ють… Не обертайся.
Една вхопила його під руку і повела до ліфта.
— Хто шукає? — тепер уже перейшов на шепіт Джеймс.
— Офіціантка і якийсь тип — сутулуватий, біла теніска, чорна краватка.
Вигук "Хелло!" вони почули, вскочивши до кабіни.
— І якого їм дідька треба? — обурився Джеймс. — Сутулуватий, кажеш?
— Еге. Може, мало заплатив…
— За отой мізерний ленч? Не може бути! А взагалі, не хотілося б встрявати… Ну та раз утекли… Хоча ми й не тікали. Трохи поспішили, кому яке діло? Чорти б його взяли, того типа.
— Чи не краще повернутись додому?
— Ні в якому разі! Треба хоч трішки познайомитися з майбутнім!
Една, щоб заплутати сліди, маніпулювала кнопками в кабіні, наче грала на роялі. То вони вискакували на дах, то, перейшовши до іншої шахти, шугала вниз. Тим часом вона пригадала, що Виставочний зал розташова-ний поряд із театром. Спустилися туди. У вузькому приміщенні, що дугою огинало хол і театр, саме розташо-вував свої картини індійський художник — невисокий чоловік з блискучими очима і густо зарослим обличчям.
— У вас ще не відкрито? — із жалем спитала Една. — А ми так хотіли оглянути…
— О, прошу, будьте ласкаві, дивіться. — Художник посміхнувся, під чорними вусами забіліли зуби. — Це мої найновіші роботи.
Подякувавши за люб’язність, Една і Джеймс поволі рушили вздовж правої стіни, попід якою вже стояло з десяток картин. Усі вони відзначались темно-зеленим колоритом, причому з першого погляду важко було роз-гледіти, що там зображено.
— "Танцюючий Шіва"… — прошепотіла Една. — Але де він? Ти бачиш?
— Щось не дуже видно…
Художник, певне, почувши їхні репліки, гукнув:
— А ви не поспішайте, дивіться і побачите!
Справді, на темному тлі почав проступати образ багаторукого індійського бога, з кожною секундою все чіткіше і чіткіше.
— Зворухнувся… Бачиш? Бачиш? — зашепотіла Една. — Невже таки затанцює?
— Оригінально…
Кук-Соммерс відчув легенький доторк до ліктя, обернувся. Біля нього стояв сутулуватий чоловік у білій тенісці з чорною краваткою.
— Вибачте, сер…
Джеймс почервонів, побачивши в його руці фунт стерлінгів, той самий фунт, якого він дав за ленч. "От халепа! — подумав сердито. — В такому лабіринті і вистежив! Ще й зуби вишкірює…"
— В чім річ? — запитав стримано, але досить холодно.
Той знітився:
— Оцей грошовий знак… — підніс руку з фунтом мало не до обличчя спантеличеного Джеймса. — Він… ваш?
Відступати було нікуди, і Кук-Соммерс, поглянувши спочатку на Едну, а потім на той злощасний папі-рець, вимовив з гідністю:
— Так, я заплатив за ленч. Може, мало? То я зараз… — Він вийняв з бокової кишені гаманця.
— Ні, ні, я не хотів сказати, що мало! — вигукнув молодик зраділим голосом. — Навпаки! Старі гроші!.. Розумієте, я — нумізмат. Я мушу ще вам заплатити… — Він вийняв два новенькі папірці і простягнув їх Джей-мсові. — Якщо маєте металеві монети… я б з радістю… Ми, я бачу, колеги.
— Добре, — сказав Джеймс, ховаючи нові гроші в гаманець, — завтра я знову буду тут, адже так, Мізин-чику, будемо?
Една спаленіла, не могла й слова вимовити, тільки закивала головою.
— То прошу до нас на ленч, — уклонився молодик, приклавши руку до грудей. — На все добре!
Коли він зник за вигином стіни, Кук-Соммерс уже не міг стриматись:
— От банан! Щоб ти луснув із своєю нумізматикою!
— Заспокойся, любий, адже нам потрібні сьогочасні гроші, хіба не так? Нема гроша — нема вигра-шу.
— Та воно-то так, тут я маю хіба що ключ від вулиці, — блискав очима Кук-Соммерс, — але ж ти, певне, перенервувала? Я з-за тебе теж… Влаштував погоню, телепень! Ех, не було біля мене Няумуко…
До лекційної зали дісталися завчасно. Ще майже нікого не було, а на сидіннях лежали невеличкі аркуши-ки,— як виявилось, анотація лекції, основні тези. Джеймс мерщій узяв одну, прочитав заголовок.
— Слухай, — прихилився до Едни, — це саме те, над чим б’ємося ми, а воно не дається в руки.
Дівчина по-змовницькому моргнула:
— Зараз воно в твоїх руках!
На це Джеймс не без іронії сказав:
— Побачимо, чи вдалося їм узяти невидимого бика за невидимі роги.
Пожадливим оком перебігав рядок за рядком дрібного шрифту. Навіть руку запустив у своє рідке волос-ся, неначе сидів не в чужому залі, а в себе за робочим столом. Оце так… Ого! Зафіксували триплет часточок, відповідальний за слабку взаємодію в ядрі, плюс гравітони і хронотони! Молодому фізику аж дух захопило, коли він усвідомив, який матеріал потрапив до його рук. Це ж треба — в такий день!..
Люди поволі заповнювали залу, і Една відзначила про себе, що більшість — літні чоловіки і жінки, мо-лоді було мало. Поглядала на вхід, щоб не пропустити, коли з’явиться вчений, а його все не було. Прозвучав низький акорд, засвітилась стіна-екран і з молочного туману вирізнилась велетенська постать лектора, залунав посилений динаміками голос:
— Леді і джентльмени…
Една штовхнула ліктем Джеймса і з подивом побачила, що очі його світяться несамовитістю.
— Що тебе схвилювало? — прошепотіла на вухо.
Кук-Соммерс, мовчки облизавши пошерхлі губи, склав учетверо і сховав до кишені анотацію, перепитав:
— Що ти сказала?
— Та нічого, потім…
Екранний лектор спочатку розповів про гігантський Полярний Прискорювач, скорочено "ПП", який охо-плює обидва магнітні полюси Землі.
— Тобі не набридли ці прискорювачі? — знову зашепотіла Една. — Що тут цікавого?
Кук-Соммерс аж прицмокнув:
— Наші прискорювачі — дитячі іграшки… їхній обкручує всю планету!
— В тобі прокинувся фізик…
— А що? Недаремно мама… Ну, та не заважай.
Кук-Соммерс похапцем вихопив з кишені ручку і записник: на екрані з’явилась формула слабкої взаємо-дії. "У тезах нема, — подумав, — не зівай, у закритий рот муха не залетить… Хоча б встигнути. Так, лектони, кварки… Змінна функція хронотонів? Оце та горошина, якої бракувало у нашому пиріжку! Так, перенесення взаємодії… Стабільність атома…" Він аж упрів, переписуючи довгі рядки знаків, — боявся, що не встигне. Але встиг, тепер пружина однієї з основних сил матінки-природи була в його кишені! Вони таки зафіксували, поба-чили своїми очима і триплет, і хронотони… От тобі й химери!
У голові Кук-Соммерса був сумбур, молодий фізик ніяк не міг зосередитись, якесь ошмаття думок мит-тєво з’являлось і так само миттєво зникало. Налягала втома. Виходячи, ледве переставляли ноги.
"Таки виколупали… А що я скажу? Докопався? Ну, звичайно, спрацювали гени. Батьківські. Мізинчик у фізиці ні мур-мур… Я маю лампу Аладдіна — досить потерти і звільнити джина. Ух, як здивуються! Статтю… ні, інтерв’ю почну так: уявімо надпотужний протонний синхротрон, в якому відбуватиметься зіткнення прото-нів і антипротонів… Можна буде спостерігати не лише триплет, про що наші теоретики вже говорили, а ще й хронотон. Саме хронотони відповідальні за стабільність протонів і нейтронів у ядрах атомів. Он як! А мама зу-міє заграти в сурми. Нагорода Нобеля — чому б і ні? Займуся кондитерським виробництвом — Мізинчик паль-чики облизуватиме! Заглядатиму в оце майбутнє — найновіші рецепти… Хто може конкурувати?"
— Що з тобою? — Една смикнула його за рукав.