1 тут же подумав: а може, було б краще, якби й вона?..
— Ти змінився на лиці, любий. Щось сталося?
— Кожної миті щось стається, — похмуро відказав Джеймс. — Ось ми проминули Пожежний монумент — хіба не подія? В цей час і Земля під нашими колесами описала певну дугу, і сонце, і зорі. Конфігурація світу міняється безперервно…
— А як поживають… твої елементарні частинки?
— Химери… Граються в піжмурки. А навіщо тобі Няумуко?
— Розумієш, прохідницькі комбайни позастрявали у якійсь надтвердій породі. — Една оглянулась на ро-бота, що сидів позаду.— Ти його вимкнув?
— Так.
— Може, Няумуко своїм лазером відколупне хоч шматочок — для аналізу.
— Це для нього насіннячко.
Една зраділа, видно, їй багато залежало на тому аналізі, бо вона ж відала й попередніми, і все було в но-рмі, а це щось сталося, наче змінився геологічний профіль будівельної дільниці. Кук-Соммерс не дослухався до її балачки, думав про своє. Так чи інак, а чверть століття буває раз у житті… Може, махнути в Кембрідж? Дале-кувато, "Емпайр-рума" — не першокласний, але затишний ресторан… Ні, на Пікаділлі таки буде веселіше.
— Приїхали! — не то з радістю, не то з острахом вигукнула Една. — Оце наше будівництво.
Крізь металеву сітку огорожі Кук-Соммерс побачив величезний котлован, в якому попрацювали сталеві кроти, нагорнувши гори землі поміж заплутаними проходами.
— Справжній лабіринт!
— Тут були квартали із старою забудовою, — Една провела рукою в бік котлована. — Фашистські літаки скинули на них тисячі бомб. Ти, мабуть, бачив ці руїни, десятки років їх зовсім не чіпали. Тепер муніципалітет розпочав будівництво житлового комплексу.
— Так воно й ведеться, — сказав Джеймс, подзенькуючи ключиками від машини, — то руйнують, то бу-дують.
— О, коли б ти знав, який це проект! І ось раптом усе застопорилось. Бачиш оті тунелі з північного боку — отам і трапились поломки.
Кук-Соммерс зиркнув на кілька овальних отворів, освітлених тьмавими лампочками.
— То ми в який? І як спустимось?
— Бери Няумуко, он там — підйомник.
Відчинивши дверці машини, Джеймс доторкнувся до свого електронного друга, і той одразу ожив.
— Вилазь, Няумуко, підемо.
Робот схилив голову, зігнувся і досить спритно вибрався з автомобіля. Легко переставляючи свої товсту-ваті ноги, обійшов машину ззаду, ступнув на тротуар до дівчини.
— Вітаю, міс Една.
— Привіт, Няумуко.
Кук-Соммерс натиснув брелок (у дверцятах цокнули електромагнітні стопори) і, подзенькуючи ключами, вже трохи повеселілий, сказав:
— Ну що ж, я готовий… з тобою хоч і на край світу.
Една усміхнулась:
— Краще сказав би — на все життя.
— На що ти натякаєш, Мізинчику?
— Пора б уже нам одружитися, любий.
"Невідомо ще, як ти поставишся до мого походження", — подумав Джеймс, а сказав зовсім інше:
— Хіба тобі не цікаво грати роль у спектаклі залицяння? Ми ж іще… тільки підняли завісу. А втім, ось я зроблю якесь велике відкриття, загребу мільйони, і тоді вже розпочнемо другу дію. Гаразд, Мізинчику?
Тим часом вони опинилися біля входу. Една відчинила хвірточку, і всі троє ступили на майданчик перед кабіною підйомника..
— Це зі мною… комісія, — сказала Една товстому вусатому ліфтерові, що сидів у кутку кабіни. Той чо-мусь підозріло поглянув на робота, але нічого не сказав, мовчки ввімкнув рубильника, і кабіна з шумом шугну-ла вниз.
На дні котлована Кук-Соммерс аж зіщулився. Здавалося, вони йдуть ущелинами, блукають небаченим лабіринтом, по якому зміями повзуть товстелезні кабелі.
Нарешті потрапили в тунель, забитий порожніми вагонетками. Тут усе наче принишкло, з металевих тю-бінгів, що підпирали склепіння, беззвучно стікали сутінки, стиснений простір наповнювала така густа тиша, аж важко було переставляти ноги. Один тільки Няумуко рухався, як завжди, з ритмічністю машини.
У кінці тунелю, загородивши його великим ротором, на якому зблискували пощерблені та зламані зуби-долота, закляк пофарбований у червоне прохідницький комбайн.
— Поглянь, — кивнула Една у бік тупика. — Це така машина, що й граніт крушить, а тут зуби полетіли.
— Ну, то де різати? — спитав Джеймс.
— Перед ротором, звичайно, он там, де зламалися зуби цього мастодонта.
— Ану, Няумуко, покажи, на що ти здатний, виручи міс Едну.
— Прошу відійти назад, — обізвався робот. — Уже? Вмикаю лазер.
Правду кажучи, Едні не дуже вірилось, що тоненький сизий промінчик, який тієї миті уперся в іскристу стіну перед комбайном, зможе відколупнути хоч грам породи. Проте не зводила очей, пильно стежила, як Няу-муко викреслював дугу, а потім хлюскав по обведеному сегменту своєю блискавкою. Це тривало не більше трьох хвилин, а їй здалося хтозна й скільки, час ніби зупинився.
— Готово, — сказав робот, і тієї ж миті промінчик погас.
Кук-Соммерс походжав уздовж комбайна, подзенькуючи ключами, і навіть уваги не звернув, як Няумуко посунув до стіни, підніс на рівень плечей свого металевого кулака і з силою, наче боксер, ударив посеред того місця, яке обробляв променем.
Една скрикнула, і Джеймс обернувся: перед ними тьмянів отвір.
Обличчя дівчини спотворила гримаса страху.
— Невже… невже це приміщення? Поглянь — обличковано…
— Авжеж приміщення! — Кук-Соммерс підійшов до пролому. — На щастя, не житлове. Теж ніби ту-нель. Давай заглянемо? Вдалині он світло.
— Але ж тут нічого такого… не повинно бути, — прошепотіла Една. — Я ж знаю проект…
— Не хвилюйся, Мізинчику, зараз побачимо, що й до чого. — Кук-Соммерс переступив через бар’єр, обернувся і простягнув до неї руки: — Ну ж бо, сміливіше! Отак. Ходімо. А ти, Няумуко, залишайся тут біля отвору, до нашого повернення.
— Гаразд, — обізвався робот.
— І нікого не пропускай, — ще раз обернувся Джеймс, — це — заборонена зона.
— Заборонена зона, — повторив Няумуко. — Проходу нема.
Една зіщулилась, наче поменшала, здрібніла, очі наповнились страхом, дибала мовчки, тамуючи подих, позираючи навсібіч, хоч тут нічого не було, крім голих стін тунелю.
— Що з тобою, Мізинчику? — вдавано весело обізвався Джеймс, хоч і в самого кішки зашкребли по ду-ші. Йому раптом здалося, що вони потрапили у якусь величезну пастку, аж оглянувся — чи не вернутися, поки не пізно?
— Слухай, якщо отам ліворуч… — зашепотіла Една, прихиляючись до нього, — якщо там буде хол, а в ньому Атлант… я збожеволію.
— Цікаво. Чого ти думаєш, що там…
— Розумієш, так за нашим проектом.
Кук-Соммерс аж свиснув:
— Що ти городиш? О, таки справді хол… І Атлант підставив плечі під балки. Ого, яка могутня постать!..
Зупинилися, важко дихаючи, наче не йшли, а бігли.
— Я ж казала… Переконався? А там он, — Една простягнула руку, і Джеймс побачив, як тремтять її па-льці, — мусять бути ліфти.
— Ну, ліфти, так що? Треба ж підійматися з цього підземелля! А їй не хвилюйся, хоч і ліфти.
Проминули Атланта, ступаючи по товстому брунатному килиму, наблизились до кабін.
Одні дверці розсунулись, і навстріч їм вийшло кілька чоловіків і жінок, деякі з дітьми. На Едну і Джейм-са ніхто й уваги не звернув, наче їх тут зовсім не було.
Една запримітила: жінки й дівчата носять незвично довгі сукні, жодної не було в джинсах.
Мовчки зайшли до просторої кабіни, Една швидко, не вагаючись, натиснула кнопку з цифрою 9.
— Чому на дев’ятий? — спитав Джеймс.
— Хочу ще пересвідчитись… Розумієш, за нашим проектом, там мусить бути басейн з водоспадом і фон-танами.
— "Розумієш, розумієш…" — перекривив Джеймс. — Я розумію те, що нічого не розумію!
З ліфта вони знову вийшли в просторий хол, такий самий, як і внизу, тільки без Атланта. І килим тут був не брунатний, а зелений, неначе трава. Ліворуч, за скляною стіною, виднілась тераса, заставлена столиками і великими парасольками від сонця. Брівку тераси омивали хвилі.
— Так і є… — зашепотіла Една, прохиляючи двері, — он водоспад, і фонтани б’ють з-під води…
— Оце так басейн! — вигукнув Кук-Соммерс. — Та тут більше двох акрів . Здорово… Діти на човнах… А сонце… Мусило б уже бути над заходом, так?
— Авжеж, ми виїхали після обіду.
— А воно ще тільки підбивається вгору.
Една, приклавши долоню козирком до лоба, поглянула на голубу протоку неба над ярусами осяяних ві-кон.
— Справді, час ленчу…
За столиками по двоє, по троє сиділи здебільшого люди середнього віку і, певне, споживали другий сні-данок.
Джеймс несподівано відчув, що і йому хочеться підкріпитися.
— Може, й собі підкинемо калорій? — запропонував своїй розгубленій супутниці.
— Ми ж пообідали… ще там… ну, до цієї пригоди.
— То й що? Сідаймо, відпочинеш і заспокоїшся.
Пройшовши вздовж басейну, вибрали столик якраз над брівкою, вода хлюпотіла біля самісіньких ніг. Сонце заливало увесь простір яскравим сяйвом, але їх захищала парасоль із тентового полотна. Тихий шум во-доспаду, дзюркотіння фонтанів приглушували розмови сотень людей, що сиділи за столиками вздовж усієї те-раси. Джеймс відкинувся на спинку легенького стільця, полегшено зітхнув.
— Ти зітхаєш, як старий дід, — обізвалась Една.
— Уяви собі, Мізинчику, втомився.
— Я теж, — винувато посміхнулась Една. — Мабуть, нервове напруження дається взнаки… — Тільки зараз вона помітила газету на третьому стільці. Поклала на стіл. — Не цікавишся?
Кук-Соммерс жадібно вхопив газету, зиркнув на першу сторінку, здивовано присвиснув і поклав перед Едною.
— Поглянь… Може, мені привиділось.
— Що саме?
— Дата…
Една подивилась і одразу побіліла, мов крейда. Підвелася, озираючись навколо, кутики її губ тіпалися.
— Слухай, давай тікати…
— Чого? — вирячився Джеймс.
— Ти ж бачив дату? Це майбутнє… Та ще й не близеньке.
Джеймс знову зиркнув на газету, де під заголовком чорною фарбою була надрукована дата.
— Подумаєш, якихось сімдесят п’ять років! Сядь, Мізинчику, і не рипайся, зараз ми дізнаємось, що ці представники майбутнього споживають на ленч.
Една слухняно сіла, проте переляк по зникав, зачаївся в її очах.
— Розумієш, мені здається, в мене розгвинтився гвинтик…
— Перестань, — сердито сказав Джеймс, — нічого нюні розпускати. Було б гірше, коли б ми потрапили в минуле. Час — це така… така функція… Та що ви, будівельники, в цьому тямите?
Він довго ще розмірковував уголос, пересипаючи мову науковими термінами і навіть формулами, так що Една справді не могла нічого второпати, тільки кліпала очима.
Тим часом підійшла офіціантка, жінка середніх років, запитливо глянула вицвілими очима.
— Як завжди! — кинув Джеймс.
Офіціантка, трохи повагавшись, пішла.