І втім, побілівши, додає нараз: — Я тобі казала, що ти дурень! — і ладиться дальше сходити.
Він знов спиняє її в ході, кидаючи їй на сей раз свій капелюх під ноги.
— А дивися! — каже. — Ми лиш двоє на цілу Чабаницю. Чи тобі не страшно? — і в його голосі дзвенить щось недобре.
— З сеї сторони, — відповідає вона спокійно.
— З сеї, — повторяє він і палить її очима...
— Та відтіль, — каже вона. — А перше, як тебе не було, я була цілком сама. Чому ж би мені з тобою боятися? Говори, що маєш говорити, борше, — додала квапно, — бо в долині мама жде. Вона не жартує.
Він успокоюється від її слів, мов водою облитий, і дивиться з подивом на неї.
Тепер глядить і вона сміливіше на нього, в його великі голубі очі, що ніби бережуть в собі кусник неба і прив'язують до себе добротою.
— Чому ти отак заєдно зо мною говориш? — питає він з німою просьбою в голосі, а очі його аж розпачають [19].
— Бо так ти питаєш. Не задержуй довше, бо я спішуся!
Він затискає п'ястуки.
— А як мені не схочеться цілком тебе пустити?
— То я тобі в десятий раз скажу, що ти дурень, і ти мене пустиш!
До глибини вражений несвідомою певністю її істоти, вдасть якої він лиш відчуває і з якою не може упоратися, уступає їй нараз з дороги і сходить враз з нею з гори до стежки.
Ідуть обоє.
Мовчать. Сильна, кипуча мовчанка.
Вона бліда, як голуб, а він з сильно зворушеними грудьми, аж дрижить.
Зійшовши до білої стежки, він сідає без слова на коня, не кинувши на неї ні півпоглядом, — вертає назад; а вона так само мовчки, не поглянувши й собі на нього, щезає десь в лісі — і більш її не бачить.
Довгий, довгий час не чути нічого, крім повільного тупоту кінських копит, відтак утихає й він, і зачувається тужливо протяжний голос Гриця просьбою:
— Туркине, прий-деш??
А небавом по тім, мов ясним дзвінком пробігло, мов перлинами кинулось, долітає до нього:
— Не прий-ду!
І слабо дрижачи, мов бореться з тишиною лісу, обзивається відгомін, передає шум дерев, вдруге вже й посліднє: "Не прий-ду!"
* * *
По повороті додому Гриць мов трійла напився. Не їсть, не п'є, не спить; тверезий, та проте ніяка робота його не береться.
Він не годен.
Одно, що має перед очима, се чорні очі, чорні брови, два червоні цвіти маку, а більш нічого.
Тато, мама лають, а він нічого неначе й не чує. Вислухує мовчки, що заслужив, усувається їм з очей, відтак іде на гору під ліс, на широку леваду, де випасається товарина, коні. Кидається де-небудь в траву і лежить отак. Довго він тут чи коротко, про те не знає. Йому се й байдуже. Круг нього спокій, тишина, мушня вертиться в сонячнім світлі, калатають дзвінки товарят, воздухом іде одностайний шум смерек — і то все догоджає йому. Більше не треба йому нічого.
— Розлінивів наш Гриць до краю, — жалується господиня-мати чоловікові, а той і нагримить несподівано на нього. Тоді Гриць скипить, неначеб в нім прокинулася замертвіла досі ніби його власна кров, ворохобиться проти господаря і відгризається.
— А то що? Я в вас на дні станув? — кличе згорда і віддаляється упертим кроком, щоб не доходило між ним і батьком до гніву, причім прийшлось би знов наслухатися, що він, ласкою годована дитина, невдячний, і різне інше таке, що болить і приводить жаль за собою. Він сідає на свого як вуголь чорного коня, до якого прив'язаний більше, ніж до людей, і їде, куди очі несуть, на день-два в гори або через гору в мале угорське містечко. Йому однаково де, щоб лише скорше з очей.
— Бог знає, що се ми вигодували за кров нашим хлібом, працею, — роздумує журливо батько-господар. — До роботи ні, до господарки [20] ні, все б то лиш дармувало, чужими руками вугля вибирало, другим хіба розказувало [21]! Панська вдача... де, де, де! — посвистує господар, а врешті вмовкає.
А всі його люблять, та й чорт знає за що, над всею молодіжжю в селі верховодить, між дівчатами він перший. От — петльованець [22] його. Гей, Грицю, Грицю... будучий ти мій ґаздо, схаменися завчасу, щоб не нарікав колись.
Так ось і сим разом.
Гриць лежить під лісом, виграє на своїй довгій парубоцькій сопілці довгі, тужні мелодії — а робота жде. Йому Туркиня запала в душу. Така вона пишна, така горда... така... хто вона така? Сам не стрічав її по селах ніколи між другими. Ще йде і до Настки, до якої так звик. І хоча таїть перед нею, що його серцю діється, йому добре з її спокоєм, з її розвагою та з тим, що вона не допитується, не судить, а сама лиш любить. Вона пестить його, тулить до себе, він піддається тому мовчки, а відходячи хіба скаже:
— Спасибі тобі, Насте, за твоє добре серце; тільки й мого добра, що ти одна на світі — колись відвдячуся...
— Гай, гай... — погрожує вона злегка, жартівливо і, усміхаючись, додає: — Як другу посватаєш...
Але він мусить її ще де-небудь стрінути, годує він себе однією думкою, хоча добре тямить, що вона відкликувала лісом, що "не прийде". "Та — може... — думає, — може, таки раз ще "прийде". Тоді, останній раз, бог її знає, за чим приходила в ліс з своєю матір'ю. А тепер, може, приведе її знов якась причина. Хоч раз ще. Лиш раз".
Та не така вдача в Гриця, щоб довго ждав, журився. В дві неділі пізніше каже батькові, що їде на "хвилину" в сусіднє село, щоб оглянути коня якогось, що занедужав в його знайомого, а надвечір верне, "Їдь", — сказав батько — і він поїхав.
Іде він довший час вузькою каменистою сільською дорогою і бачить нараз білу стежку, що оперізує з західної сторони Чабаницю, прилучається саме тут, мов дрібний потік до ріки — до сільської дороги. Та його кінь мудрий. Ось він і не кермує ним, а вже завертає він сам на білу стежку з сільської дороги, вгору понад яр. Пнеться, садить пильним кроком, ніби гордується гарним їздцем своїм, а далі звільняє крок. Ось ще під'їдуть якийсь час, і стежка сховається в ліс.
Ідуть що їдуть, а нараз стали. Перед ними ще біліє біла стежка, але — "куди веде вона дальше? — питає Гриць себе, — відки вибігає? До кого належить? Ніколи не їздив нею дальше, не знає її добре. Чи не в третє село від їхнього, себто Третівки? А може, лиш на які полонини? А може, в тім селі за Чабаницею і вона живе? Гей, Туркине, обізвися, там живеш?"
Все одно. От, праворуч, високо на Чабаниці, саме ось над білою стежкою видніє той "Білий камінь"-велет, під яким бачив її останній раз. Може, вона знов сюди зайде. З лівої — яр-пропасть, звідти не надійде. За яром — стіна сусідньої гори, так само не прийде.
Далі він не їде. Нема, відай, і чого, була б вже тут була.
Стежка дедалі чи не вужча, і нема часу. Скорше вже буде її тут вижидати. З тою думкою прив'язує коня до деревини праворуч на Чабаниці, сам лягає коло його і лежить. Як вийде вона з лісу на білу стежку, щоб відтак, може, як тоді, полізти під "Білий камінь", він побачить її зараз здалека. Буде йти проти нього, якщо в яр не спуститься. А там чого? Значить, хоч сяк, хоч так, він її догляне.
Кінь поскубує траву, а він лежить, прилігши плазом до землі, саме почерез стежку, спустившись геть аж над край пропасті; лицем же звернувся за стежкою до лісу. От і мусить її вже здалека бачити, як буде сходити до нього стежиною, мов східцями з лісу, крок за кроком... Гей, Туркине!.. я тут!
Жде...
Лісом іде легкий шум.
Колишуться ледве замітно ширококрилі смереки. Щось шепочуть, перешіптуються — урочисто настроюються. Здавалося, святкують... А там вдолині, в пропасті, журчить потік, щось і собі приповідає...
Гриць роззирається, чигає, засягає гострим молодим оком своїм, мов яструб, у саму глибінь лісу. Довго-предовго, терпливо дивиться, надслухує, чи не почує шелесту кроків яких, і дослухався, врешті, чого ждав. З лісу просто стежечкою до нього, може, двісті кроків перед ним, спускається легко, без шелесту... сама-саміська вона!
"Тихо!!" — неначе наказує деревина вокруги і сама лиш тихо колишеться: вона йде.
І справді — вона йшла.
Вона не дивиться ні вправо, в пропасть, ні вліво, на Чабаницю з "Білим каменем", ні рівно вперед себе, де плазом почерез стежку простягнувся він, мов змій, — а дивиться на свої ноги і йде. Пристроєна пишно, в шовкову спідницю, стан, мов тростина, гнучкий та тонкий. А личко між маками червоними, великими маками, а з-під них золоті ковтки-півмісячики. Туркиня.
Скрикнув би — та боїться. Вона зараз щезне... В нім аж серце б'ється.
Лежить, не рухається...
Але врешті треба. Стає на рівні ноги, здіймає капелюх і, склонившись низько, майже дотикаючись капелюхом землі, іде так в покорі схилений просто проти неї.
— Туркине!
Вона побачила. Скорше, ніж гадав, пізнала по коні, серцем відгадала.
— Ти тут? — питає і вже дивується бровами. Все така, як завше, він се вже відчув.
— Добрий день тобі, Туркине, коли вже себе так звеш, — починає він і випростується проти неї. Може, хоч сьогодні буде вона інша.
— Я прийшла тебе бачити, — каже вона просто і дивиться йому в очі, але знов бліда чомусь аж до уст. Він упав, кланяється, мов перед царівною.
— Не кланяйся мені стільки, мені доста раз. Лиш моїй мамі кланяються більше, її звуть панею.
— А тебе?
— Я — Туркиня!
— Чому ж вже так?
— В мене от, — каже і показує на золоті півмісяці в ухах, — турецькі ковтки.
— Хто тебе так охрестив? — питає.
— Люди в селі. Ти не чув про мене? — питає.
— Ні.
— Не буваєш в нашім селі в Б...?
— Бував щось разів кілька, звичайно ходжу більше на угорську сторону. Був раз і на храму в вашім селі, але тебе тоді не бачив.
— Або ти ніби знаєш? — каже і чогось заздалегідь усміхається.
— Чому смієшся?
— А чому би ні?
Він уразився.
— Гляди, — каже і морщить брови, — щоб часом люди не посміялися з тебе.
— З мене ні, — каже вона певно і гордо.
— Ов-ва! — наслідує він її.
Вона не зважає.
— А про тебе я, здається, чула, — обзивається відтак, — та лиш не бачила і не знала, як тебе звуть.
— Гриць, — каже на те він.
— Ти вже це казав, — відповідає. — Але ваше село велике і багато людей так зветься.
— Гриць… Гриць, — притакує він і вдарився по грудях. — Той, що має всі дівчата за собою, що гуляє, як ногами пише, що на все село найкраще на трембіті грає... той Гриць. Сеї зими буду, може, і в вашім селі, — додав потім. — Один мій товариш має там вуйка, і той переказував, аби він прийшов до нього, має для нього гарну і добру дівчину. Тоді гляди... — грозить він, а усміх ховається в нього під чорним вусом, украшує його лице.
Вона підсуває мовчки чорні свої брови і дивується його словам.
— Нічого.