Бідолашний Дем’янко ледве випручався.
Тим часом, похукавши та посмоктавши лапу, Неїжмед знову кинувся за Дем’янком. Ось він уже майже наздоганяв утікача.
— Ага, попався, навпакикало!.. — ревнув Неїжмед, націлившись стрибнути просто на Дем’янка. А тому й тікати нікуди — перед ним темніє урвище, присів, припав до землі над самісіньким краєм яруги. Ведмідь з розгону перелетів через нього і, хапаючи лапами повітря, мелькнув униз. А урвище — глибоке, поросле чагар-ником, усіяне камінням, десь там унизу шуміла річечка. Навіть важко було збагнути, де скінчив свій політ вуй-ко. Урвище ніби ковтнуло ведмедя.
Дем’янко підвівся і помалу почвалав у глиб лісу. Його не залишала думка, чим же він завинив перед вуй-ком? Зробив йому добро, а, бач, яка відплата…
Задумався Дем’янко і не помітив, що за ним гналася Ведмедиха. Уздрів, коли та вигулькнула з сусідніх кущів. Дем’янко навтікача, Ведмедиха за ним.
"Куди бігти — знову до урвища? — пульсували електрони в Дем’янковій голові. — Е, ні, вдруге номер не пройде". І почав видиратися на сосну. Мабуть, щось сталося з його електронною пам’яттю, бо він забув, що Ведмеді також лазять по деревах…
— Отепер ти в моїх пазурах! — ревнула Ведмедиха й собі подерлася по сосні.
Дем’янко ліз вище, вище, а вона за ним — от-от наздожене… Відстань між ними скорочується, вже не більше метра… І тут Дем’янко дістався до першої товстої гілляки — це був порятунок. Легенький, він побіг по ній далі й далі від стовбура. Коли це гілка під ним задрижала, Дем’янко оглянувся — Неїжмедиха суне за ним! Дем’янко скік на гілку сусідньої сосни! Майже тієї миті та, на якій він щойно був, одчахнудася і… Неїжмедиха шугнула вниз, як мішок з глиною.
Дем’янко поглянув — Ведмедиха лежала, постогнуючи та проклинаючи "шкодливого халамидника". Звичайно, йому було жаль Неїжмедихи, але хіба ж він винен? І чого це він "шкодливий"? Що рятувався од на-паду? Здається, й не дурні звірі Ведмеді, а бач — несправедливі…
Дем’янко зліз із сосни та й подався від Неїжмедової берлоги.
В лісі — це вам не в місті, де асфальтовані вулиці та ще й з назвами. Тут на кожному кроці — то кущ, то густа орішина перепиняє тобі шлях, не кажучи вже про величезні буки або високі модрини. Енергії он скільки треба витрачати! І Дем’янко відчув, що непогано приберегти її до ранку, коли зійде сонце й можна буде заряди-ти сонячні батареї. Примостився під розлогим кущем калини і зменшив споживання струму.
ЩЕ ОДНА ХАЛЕПА
Уранці, коли сонячні промені визолотили гори, пронизали ліс, Дем’янко весело схопився, промив росою свої лінзи і пішов далі, мугикаючи щось собі під ніс.
Та ось раптом почув якийсь гомін і став наче вкопаний: він знов опинився біля тих сосен, де вчора впала Ведмедиха. Видно, заблукав звечора між деревами.
Але що тут відбувається? Стоять два вухаті молоді зайці з пов’язками на лапах, начебто на варті, біля Не-їжмедихи порається Борсук у білому халаті й чепчику — швидка допомога. Тут же товчуться Ведмежата. Узд-рівши Дем’янка, вони закричали в один голос:
— Осьдечки він! Ловіть його, держіть!
Зайченки вмить стрибнули до Дем’янка.
— Я ні в чому не винен, — сказав Дем’янко.
— Ходімо з нами! Там розберемося. По всьому лісу тебе розшукують.
— Це якесь непорозуміння… — почав Дем’янко, та йому не дали договорити.
— Не прикидайся дурником! — гукнув Зайченко. — Скалічив обох Неїжмедів та ще й виправдується…
— Ходім, ходім, там розберемося.
Що було робити Дем’янкові? Зайченки дуже прудкі — від них не втечеш. Пішов, сердега.
Десь так у полудень дочимчикували вони до великої галявини, на якій стояв дерев’яний будинок, оздоб-лений різьбою. Дашок ганку підтримували чотири красиво обточені соснові стоячки. Тут же, праворуч і ліворуч — високі копиці запашного сіна і біля кожної криниця, повна води.
— Ти диви — цілі… — тихо сказав один Зайченко.
— Еге, він таки не їсть, — обізвався другий.
На дверях будинку сяяла золотом пластинка з консервної бляшанки. А на ній напис:
БУРИДАНОВИЧ
Приймає завтра
Старший Зайченко прочинив двері, зазирнув і поспитав:
— Можна сьогодні?
— Ну, чого тобі? — почулося зсередини.
— Побачили, спіймали, привели!
— Що-що?
— Хулігана, кажу, привели, спіймали, побачили!
— А-а… Давайте його сюди.
Зайченки пропустили Дем’янка всередину.
За високим товстелезним окоренком сидів, підперши морду коліньми передніх ніг, худющий Осел. Мор-да йому видовжилась, наче товкачка, одяг звисав, лопатки випирали, та навіть копита покришились. Великі очі сумовито дивилися на відвідувачів.
— Ось якого ми злочинця спіймали! — доповів старший Зайченко.
— Хіба ви мене спіймали? Я сам…
— Добре, добре, — засурмив Осел. — Ми з тобою побалакаємо. А ви, — наказав Зайченкам, — тим ча-сом впіймайте і приведіть сюди Сірого Вовка.
Зайченки злякано перезирнулися, затремтіли.
— Коли ви наказуєте… — пробелькотів старший. — Тільки ж той… У Вовка такі гострі зуби…
— А ви поясніть йому, що я звелів його заарештувати, — мовив бундючно Осел. — Ідіть.
Коли Зайченки пішли, Осел звісив вуха, поглянув на затриманого.
— Ну, признавайся, злочинцю…
— Я ніякий не злочинець… — почав Дем’янко, та Осел його перебив:
— А чого ж, коли Зпіченко доповів, що спіймали злочинця, ти не заперечував своєї вини, а тільки дово-див, що вони тебе не спіймали? Отже, ти визнав себе злочинцем. І Лис Микита заявив, що ти полював на стару Черепаху. Скажи мені, чому ти не пасешся, а полюєш?
— І зовсім я не полюю! — заволав Дем’янко. — Я ніякої їжі не вживаю.
— Го-го-го! — затрубив Осел. — Чи ти гадаєш, що я дурний? Усе, що рухається, потребує їжі. По собі знаю.
— Та я ж електронний, нащо мені та їжа!
— Хочеш мене обдурити!? А де ж тоді Черепаха поділася? Де, я питаю? Коли б винен був Лис Микита, то чого б він заявляв, га! І чомусь ні на кого не кажуть — ні на Зайця, ні на Білку, ні на Барана, а тільки на тебе. Чому?
Дем’янко стояв ні в сих ні в тих. Ну, що тут скажеш?
Тим часом повернулися Зайченки.
— Привели Вовка? — спитав Буриданович.
— Та ми йому сказали…
— А він що?
— Та не розчули, бо далеко було!
— У вас поганий слух, — буркнув Осел і знову поглянув на Дем’янка Дерев’янка. — Ага… тепер про вуйка Неїжмеда… Нащо ти скалічив бідолашного Ведмедя і його Ведмедиху? Він готувався стати пасічником — такий старанний звір, а ти бач, що скоїв…
— Я, отакий маленький хлопчик, і скалічив двох здоровенних ведмедів? — здивувався Дем’янко. — Та що ви, дядьку Осел…
Буриданович знесилено ворухнув головою і невдоволено пробурчав:
— Тільки не викручуйся, а зізнавайся чесно.
Зачувши про чесність, Дем’янко зрадів. Адже він справді хлопчик чесний. Так і сказав Буридановичу. Розповів, як усе трапилось: як він старався зробити добре діло, допомігши Неїжмедові написати про пасічникування, як потім вуйко хотів його потрощити, як він тікав і як перед урвищем розпластався на землі, а ведмідь перескочив через нього і шелеснув униз…
— От бачиш, — слабіючим голосом промовив Буриданович, — патякаєш про добрі діла, а сам, рятуючи свою шкуру, призвів до того, що Неїжмед став інвалідом. Упав у глибокий яр, та на камінцях і пеньках, серде-шний, зламав собі лапу й вибив око. До того ж і шубу продер в багатьох місцях. Он що ти накоїв.
— Та хіба ж я винен, що він… — почав Дем’янко, але Буриданович перебив:
— А сердешна ведмедиха, мати двох малих діток? Коли б ти не заманив її на тонку гілку…
— Гілка товстелезна! — вставив Дем’янко.
— Бач, який ти ще неосвічений, — скрушно сказав Буриданович. — Для тебе — товста, а для ведмедихи — тонка. Усе на світі відносне. Це треба розуміти.
Він зітхнув і надовго замовк. Стурбовані Зайченки спитали в один голос:
— Як ваше здоров’я, Буридановичу?
— А-а… Яке вже там здоров’я, коли я нічого не їм? — зітхнув Осел. — Відколи я пішов на підвищення, не спожив і травинки, не випив і краплі води.
— Тепер же у вас дві копиці сіна і дві криниці!
— Отож то й біда, що дві і дві… — зітхнув Осел і додав: — Та ще й однаковісінькі.
— То чому ж ви не їсте й не п’єте?
Буриданович хитнув головою, вона зісковзнула з його колін і важко впала на пень. Так стукнуло, що Зайченки аж підскочили. Бідолашний Буриданович ледве потім звів голову і, знову підперши її передніми колі-ньми, сумно подивився на Зайченків:
— Чому я не їм і не п’ю? Ех, темнота, темнота… Ви, мабуть, і не здогадуєтесь, що, окрім капусти й мор-кви, на світі є ще така мудра наука, як філософія. Коли б ви, Зайченки, були мудрими, то не дивувалися б з того, що от я маю дві копиці калорійної трави, а сам голодую…
— То ви ж так здохнете! — прохопився старший Зайченко.
— "Здохнете"… — повторив Буриданович. — Хоча б говорити культурно навчився… Дві копиці сіна — це не просте діло, як вам здається. Ну от, підійду я до однієї — смикну віхоть та й почну споживати. А чому, дозвольте спитати, я маю віддати перевагу цій копиці? Чому не почати другої?
— Ну, то смикайте з другої.
— Тоді я вас запитаю: а чому не з першої?
— Ну, то…
— От вам і "ну, то"… Краще я загину голодною смертю, аніж бездумно почну якусь копицю.
Буриданович, певно, втомився від балачки, бо деякий час знову сидів мовчки, навіть очі заплющив. По-тім таки завершив справу нашого електронного хлопчика — наказав посадити Дем’янка в глибоке дупло і не випускати, аж поки не признається, що він винен у всіх гріхах. А коли признається — послати його пасти моло-деньких черепах. Щоб мав змогу виправитися.
Отакі мудрі постанови Осел ухвалював не раз. Лисиць, таких ласих до курятини, призначав на роботу в курники. Зайців, які спустошували громадські городи, посилав сторожами до капусти. Вовків, що різали овець, призначав на пастухів. Хай, мовляв, перевиховуються!
— Подумай, пометикуй, помисли… — сказав, дивлячись на Дем’янка.
Голос йому слабів з кожною хвилиною, він уже ледве ворушив язиком. Помітивши, що Буриданович так знесилів, що от-от знепритомніє, Зайченки вискочили і швидко повернулися з відерцем води.
— Нате ось, випийте!
Буриданович пробелькотів:
— Аз якої криниці?
— З отієї! — вигукнули Зайченки, схиливши голови ліворуч.
— А ч-чому не з тієї? — Буриданович хитнувся праворуч, і голова його впала на окоренок. Підвести її він уже не зміг, не мав сили. Проте ще мимрив: — Це все не так просто… з якої…
Осел Буриданович знепритомнів.