— Та й навіщо обмірковувати те, що не стоїть на порядку денному? Тоді здається, що смерті взагалі немає, що життя триватиме нескінченно довго. Бо як це так: ось я живу, думаю, і раптом усе це обірветься? Свідомість теж має суперечливу природу.
— Ну, гаразд, — міркував капітан, — а от ми, люди зрілі, ми ж усвідомлюємо свою смертність? Ми ж добре знаємо, що так чи інакше, а кінець дивовижної вистави настане, природа перед кожним опустить завісу. Чому ж з'являється страх?
— Це інстинкт самозбереження. Спонука до пошуків порятунку.
— Мобілізація сил? — капітан перевів погляд з чорного овалу ілюмінатора на психологове обличчя.
— Якщо хочеш —так. — Ілвала кивнув головою, при цьому брови його піднялись і опустились. — Інстинкт самозбереження — то великий організатор і винахідник. Він працює на безсмертя людського роду.
— І в нашій ситуації теж? — капітан знову дивився в ілюмінатор.
— Звичайно. Пригадай, які відкриття зроблено перед лицем небезпеки! Один тільки Гравітаційний трансформатор...
— Так, відкриття значні... — роздумливо промовив капітан. — Шкода тільки... — Різко повернув голову до співбесідника. — А як ти вважаєш, винахідник цей і організатор вичерпав свої можливості у нас? Невже безнадія захопила наш корабель і ніхто не бачить ніякого просвітку?
— А який же просвіток, коли всі знають правду, кожен усвідомлює безвихідь становища.
— Знають правду... — повторив капітан. — А чи не поспішні це висновки? Я, наприклад, починаю сумніватися. І взагалі... Знають правду... Ну, то й що? Хіба невідомо з історії, що інколи цілі підрозділи одержували таке завдання, яке не давало жодних шансів уціліти. Вони знали це і йшли на загибель. В ім'я перемоги над ворогом... Хіба це не торжество свідомості над інстинктом?
"Що він замислив? — подумав психолог.— Поставити активний стрижень до охололого реактора? А що ж, це ідея. В кожному разі, краще діяти, аніж нидіти склавши руки". Уголос промовив:
— Я розумію, але...
— Що "але"?
— У нас особливий випадок. Якщо ти хочеш, незважаючи на це, розпочати...
— Чому ж незважаючи? — насупився капітан. — Саме зважаючи на обставини, нам треба піднести дух екіпажу Пам'ятаймо, що ми — загін людства, відправлений в далекий пошук!
— А що, з'явилися хоч натяки, хоч які-небудь симптоми? — Психолог аж подався вперед. Уп'явшись очима в капітана, подумав: "От інтелект! Навіть мені підкинув зерно надії..."
— Так, симптоми є, — потеплілим голосом сказав Нескуба. — І ця думка з'явилася буквально у відповідь на твоє запитання, дорогий Ілвала. Може, це інтуїтивне...
— Які ж симптоми? — в голосі психолога вже чулася надія. Очі йому заблищали, — як під час напруженої шахової гри.
— А ось які. — Нескуба повернув крісло і тепер сидів лицем до психолога. — Перше — локаційний графік. Адже крива не замикається? Більше того, намітилась тенденція до розширення "горловини". Друге — сила тяжіння вже не зростає. Може, ми досягли її максимуму?
Ілвала був трохи розчарований такими симптомами, але зацікавлення не втратив. Нескуба, звичайно, краще розбирається у гравітаційних графіках, може, й справді "Вікінг" пройшов критичну точку...
— Пора вже нам спрямувати діяльність екіпажу в нормальне річище, — провадив капітан. — А то дехто вже зовсім розкис. Я можу оголосити наказ, це неважко. А от хороший настрій, ентузіазм... Тут потрібні тонкі психологічні методи. Розумієш, дорогий Ілвала?
Психолог насторожився:
— То що, будемо сіяти ілюзії? Замість золота правди підкинемо сухозлітки?
Нескубу не збентежили ні ці шпильки, ні тон, яким це було сказано. Відповів з витримкою, тільки трохи примружував очі, коли добирав слова:
— Золото правди... Яке ж це золото, коли воно... чорне?
Капітан з пафосом обстоював думку, що не завжди правда потрібна і корисна, що часто буває якраз навпаки...
Ілвала слухав і в той же час думав про Алка, про галасливі його звинувачення. Ясно, що Нескуба не знає. То сказати чи ні? Мабуть, таки не треба, Незабаром дізнається. Неприємна вся ця історія, дуже неприємна...
— За останній час, — провадив далі капітан, — життя на кораблі спохмурніло, скисло. Не написано жодної картини, не створено жодної пісні, не кажучи вже про кантати чи симфонії... Спортивних змагань — ніяких. Як же ти, психолог, миришся з таким-от становищем?
"Хоча Нескуба повів атаку на мене, — подумав Ілвала, — все це він адресує й собі, добиваючись психологічного зламу. Адже факт, що і його не поминув депресивний настрій, який охопив екіпаж, немов епідемія".
— З чого ж почнемо? — якось ніби винувато посміхнувся Ілвала.
— З чого? — Обличчя Нескуби полагіднішало, в очах навіть усміх промайнув — легенька, ледь помітна сонячна цяточка. — Давай почнемо із спорту. Найперше — матч на шахову першість...
"Не шаховий матч буде з Алком, — подумав Ілвала, — а запекла сутичка двох антагоністів. І якщо ботанік доможеться свого..."
— Ну, то як ти вважаєш? — Нескуба торкнувся його плеча.
— А що ж, це дуже цікаво. Коли ніщо не стане на заваді...
— А що ж може завадити? — стенув плечима капітан. — Завтра ж і почнемо.
"Істинно, людина не знає сьогодні, що її жде завтра", — подумав Ілвала.
5
Виклик знайшов Алка в бібліотеці, де він вивчав архівні матеріали: накази, розпорядження, інструкції і т. п. Він так поринув у дослідження, що не відразу почув, коли його покликали.
— Вас розшукує капітан, — вже голосніше сказала бібліотекарка — жінка з великими сумними очима, прихиляючись до його вуха.
Алк з несподіванки шарпнувся, потім оговтався і, не поспішаючи, підійшов до екрана. "Поінформували, значить, без мене, — думав Алк, — ну, що ж, може, це й краще..." Дихав важко, серце колотилось, і це, мабуть, помітив Нескуба, що пильно дивився на нього з екрана.
— Що з вами, Алче? Не бачу бойового запалу.
— Буде запал, буде... — відповів Алк.
— То коли?
— Чим швидше, тим краще, — видихнув Алк.
— Тоді давайте почнемо сьогодні. Я думаю — у малому спортзалі, не заперечуєте?
— У малому? Не вистачить місць...
— Гадаєте, буде стільки болільників? — усміхнувся капітан. — Ну, що ж, підходьте, порадимось з арбітром. Я на вас чекаю!
Кров шугнула в скроні, Алк з роззявленим ротом дивився, як тьмяніло зображення капітана. "Болільники, арбітр... Це ж він про шаховий матч! А я... Ну, зажди, я за тебе візьмусь..."
Матч на першість "Вікінга", особливо після нічийного рахунку (12 : 12), привернув увагу чи не всіх вільних від вахти. Тринадцяте очко! Для кого ж це число виявиться щасливим? Місця в залі були зайняті задовго до початку. Тут стояв глухий гомін — люди вже давно не збиралися разом, і зараз панувало нервове збудження. Говорилося про що завгодно, тільки не про гравітаційні пута, які скували корабель. Усі наче змовились — жодного слова про це! Чи таки справді шаховий двобій цілком заполонив думки?
Ось дві молодиці — тендітна брюнетка і блондинка спортивного типу — розмовляють, час від часу позираючи навколо:
— Ти часто прогулюєшся з отим інженером, — каже з прихованою заздрістю брюнетка. — Що ти в ньому знайшла?
Блондинка знизує плечима:
— З ним легко, і час минає швидко — як на крилах летить. — Вона усміхається, і хлопчакувате її обличчя, освітлене усмішкою, стає милим, симпатичним. — Розумієш, він увесь час розмовляє сам. Запитує і відповідає. А я тільки слухаю, та й то не все. Якщо нецікаво, то думаю про своє. Але здебільшого його монологи цікаві.
— А мій поки підбере слово, — зітхнула чорнявка, — то й паста з хлорели може скиснути.
— Не знаю, в чім тут секрет, а зі мною всі балакучі, навіть Алк.
— Ну, цей найохочіше розмовляє з Еолою... Хоча останнім часом... Ти як вважаєш, хто з них має рацію — Алк чи Нескуба?
— Хоча б і Алк, а я все одно за капітана! — щось зухвале зблиснуло в очах блондинки.
— Логіка... — скривила губи чорнявка.
— Доброта — ось моя логіка!
— Ну, знаєш... Так можна скотитися...
Білява нічого не сказала, тільки блиснула очима. Подруги відхилились одна від одної, сіли рівно й надовго замовкли.
Чоловіки не зводили очей з демонстраційного табло, на якому електронний промінь миттю висвітлював кожну зміну в розташуванні фігур. Події на шахівниці розвивалися бурхливо. Спочатку ініціатива була в Нескуби, та поступово Алкові вдалося вирівняти гру, а згодом розпочати активні дії. Тепер більшість знавців перевагу віддавала чорним, якими командував Алк,— може, через невдале розташування білого ферзя на g7.
Хтось упівголоса сказав:
— Хоча білі мають зайвого пішака, але позиція...
— Боротьба гігантів!
— Не треба було брати пішака на g7. Зараз чорна тура нападе на ферзя — і капець.
— Але ж хід білих.
— Ну то й що?
— Ферзь може взяти ще одного пішака — на h7.
— Ну, тоді зовсім... Атака чорних буде невідпорна.
Рука сама шарпнулася до тури, але Нескуба вчасно схаменувся і зупинив її за кілька сантиметрів од фігури. "Не смій! — наказав собі. — Втрата темпу!!" Рукою, що на мить зависла в повітрі, потер чоло. Відчув, як з глибини єства напливає острах, думки розлітаються, як листя на вітрі. Вгамуйся, опануй емоції... Потрібна ясність думки...
Нескуба нахмурив брови і знову почав аналізувати позицію. Часу в нього було обмаль, та якщо дисциплінувати думку... А думки з'являлися самовільно, і важко їх погамувати. Так, часу все менше й менше... А що таке час? Черговість подій, ситуацій, станів?.. От зроблю хід, і стан зміниться, з'явиться цілком інша ситуація. Калейдоскоп: від одного поруху змінюється вся картина. "Вікінг" потрапив у гравітаційний тунель, і от маємо... А годинник цокає, клацає, стріляє... Який же хід зробити? Мабуть, таки треба підтягувати ферзя до центру подій... Але ти чомусь вагаєшся? Що ж ти за капітан, якщо не можеш перебороти страх?
Нескуба почав подумки картати себе, і це було певною прикметою мобілізації душевних сил.
Алк старанно приховував свою радість — тримав, наче птаха в клітці. Хоча Нескуба тільки зсунув брови, проте ясно, що нервує... Так, так, він боїться! Ну, звичайно ж, загроза така очевидна і... невідворотна. Зараз я йому покажу... Більш не буде спати на посту!
Алка тіпало п'янке передчуття перемоги. Зиркав то на шахівницю, то на руку Нескуби, яка от-от мала зробити хід.