Спогад про Грузію

Ніна Бічуя

Сторінка 4 з 4

Невже все діялося насправді? Шестеро молодих кріпаків дійсно колись грали в Кутаїсі, у князя Еріставі, і їх запросили до себе князеві приятелі, зачаровані грою музик, для яких інструменти й ноти були виписані з-за кордону. Навчав юнаків мистецтву гри відставний капельмейстер, який виявився талановитим

диригентом і отримував на службі в князя аж 110 карбованців у рік на всьому готовому. Але ж вони страшенно давно минули в часі, от хіба що з Абелом стрічалися, а вже з Піросмані, тим більше зі мною, — зовсім ніяк, то невже я могла побачити їх?

Однак, дивною була зовсім не присутність оркестру, який з'явився на тбіліському проспекті серед білого дня, — якщо добре поміркувати, такі хлопці без довгих балачок погодилися б провести в останню путь свого побратима-художника, навіть якби князь Еріставі не дозволив їм податися до Тбілісі; такі хлопці хоча й були кріпаками, і хоч би що загрожувало їм, не мусили питати дозволу князя, якщо вважали своїм обов'язком поховати побратима. Ні, я дивувалася з того, що оркестр грав мелодію Йогана Штрауса, досконало виводячи кожну ноту, без дрібки фальшу — а звучала вона тужливо, похоронно. "Вони грають на честь художника Ніко Піросмані", — знову почулося в юрбі, а ще десь далі гукнули, коли виникла пауза в мелодії: "Ти збожеволів, чи що, Абеле, та ж ті хлопці знають грати лише вальси й польки, ти ж не на весілля їх запросив!" — "Авжеж, не на весілля, — погодився Абел, знявши з голови шапку з пером. — Та вони грають так повільно і тихо, що не потривожать нашого Ніко... Хіба йому не припала б до душі така музика?" Диригент змахнув паличкою. Музики грали сумний вальс Штрауса, віддаючи останню шану Піросмані. Ще мить — і все могло розсипатися, розлетітися, та час уперто утримувався на вістрі голки. Світ був несправжнім і дуже реальним водночас. Навпроти мене у вітрині крамнички стояла виставлена для огляду і на продаж репродукція однієї з картин Піросмані: олень дивився на світ і на людей незглибимо сумним поглядом, ніби докоряв за щось — і вибачав усе. Так само дивились із інших картин Ніко жінки і діти. Точнісінько такою ж була мелодія, яку грали оркестранти.

На зворотному боці оправленої в стандартну тонку металеву рамку картини тримався маленький квадратик паперу: ціна репродукції — три карбованці вісімнадцять копійок, виготовили її в якійсь артілі. А чом би й не так? Хіба не малював Ніко вивіски, звичайнісінькі вивіски для духанщиків — за вино й хліб? І хто знає, в чому більше сенсу, в тому, що картини Піросмані виставляють у світової слави музеях чи коли в якомусь домі на стіні висітиме ця репродукція, і мале дитя, ледь усвідомивши себе, побачить і сприйме її, як частку всесвіту. Сприйме, зустрівшись із поглядом оленя.

Ніко міг жити і там, і тут, і он там. Яка різниця? Він жив усюди. Це точнісінько так само, як у Карпатах, на Гуцульщині, коли ти вже ледве знаходиш сили, піднімаєшся все далі й далі в гори, і кожного стрічного розпитуєш, чи то тут врешті можна зустріти гуцула, а стрічні розводять руками: "Ні, звідки, гуцули — не тут, а ген там, вище!" — і ти йдеш туди, куди тобі показали. І не відаєш, що стрічний чоловік, спираючись на костур, подібний до топірця, дивиться із доброзичливим кепкуванням: йди, йди, шукай гуцула в горах, ачей, знайдеш! І не пробуй озиратися, бо все одно не вгледиш ані усмішки, ані того чоловіка, може, він щезник: був — та й пропав? Той, що у горах живе. "Той, що в скалі сидить".

* * *

Світ тонув у темряві гірської ночі. Ніч не підступала, не надходила. Вона спадала. Враз, як важка, густа злива. Поночі в горах сліпнеш глухо й безнадійно, мовби назавше. А все ж крізь те нічо-гонебачення відкрилися ажурні, чіткі контури старої Сурамської фортеці. Оскільки й на крок перед собою годі щось розрізнити, то здається, ніби машина рухається не вздовж дороги, а зненацька зависає в повітрі. І коли над головою сяйнули миттєво зорі, анітрохи не висвітлюючи земної пітьми, ми ніби піднялись угору, до тих зірок, і це був не тривіально-затертий образ із поганого вірша, а цілком виразне фізичне відчуття. "Куди ти дивишся, дивись униз, — розгнівався мій приятель, художник Акакій Ґелашвілі. — На небі нема нічого цікавого, самі звичайні зірки. А на землі — Сурамі..." Він увімкнув на всю потужність світло фар, і я осягнула зором і душею Сурамі — з його древньою фортецею, схожою на шпилі гір, і з навколишніми горами, шпилі яких нагадували зубчасту стіну неприступної фортеці. Сурамі з живлющим повітрям і лагідністю буйної зелені, Сурамі, в який вона, Леся, в'їздила напівжива, може, з усвідомленням безнадійності власної ситуації, розтерзана хворобою і втомлена співчуттям близьких людей. Тим співчуттям, яке виразно дозволяє тобі зрозуміти, що сподіватись на добре уже нема ніякої потреби.

Десь у Тбілісі був дім, який став останнім притулком Ніко Піросмані. Будинку у Сурамі, де Леся відмучила останні дні свого життя, давно нема. Однак я його побачила. Там, у тому будинку, світилася зараз тоненька свічечка й визрівали гарячі слова, яким не судилося ані впасти на папір, щоб запалити його, ані бути вимовленими вголос, щоб обсипати жаром гортань і слух. А проте вони існували, ці слова, жили, звучали, вони вп'ялися мені в душу, я мучилася ними, мов у лихоманці, і знову ж тут не йшлося про готове, давнє, залежане порівняння, а про звичайне, реальне фізичне відчуття. Ті слова мали колір, якого я ніколи не бачила й тому не знала його назви; слова мали форму, якої я не вміла осягнути. "Страшно вмирати на чужій землі", — сказав Акакій, наче здогадався, про що я думаю. Піросмані вмирав удома.

Ми приземлилися. Машина з гірської високості втрапила на освітлену рухливу автостраду, і від того, що слова були вимовлені вже в цілком звичній, буденній обстановці, я не зуміла на них відповісти. Усяка відповідь виглядала б неправдою. А втім, Акакій і не чекав ані відповіді, ані підтвердження своєї думки: нам обом не потрібні були довгі діалоги.

Мокрий від несподіваного дощу асфальт блищав, відбиваючи вогні машин, у небі тепер не було жодної зірки, вони зникли, як тільки ми спустилися з гір; поглинута часом і віддаллю, десь там, далеко, на іншій планеті, зосталася Сурамська фортеця, аж годі було повірити в її справдешність, — і всі людські життя й смерті враз сплелися, скрутились у мені одним суцільним клубком вселюдського життя й смерті, на одну коротесеньку, але незмірно болючу, таку болючу, як блискавка, мить я відчула, що прожила безліч життів і вмерла безліччю смертей, а тому моя власна повинна бути зовсім невагомою й зовсім легкою. Але перед тим я мушу, я зобов'язана, я дуже хочу ще чимало віднайти — принаймні домівку, що служила останнім притулком художникові Ніко Піросмані.

* * *

Маргарита заплела волосся у десяток тоненьких довгих кісок, вони чорними блискучими змійками химерно позвивалися у неї над потилицею. Богдан легко торкається Ґітиного плеча. Вона повертає до чоловіка обличчя з рухливими чорними бровами, смагляве її чоло виринає в слабкому спалахові вогню.

Вогонь поволі гине, покірний, негрізний. Вечір теж покірно й непомітно згасає. Тільки хлопчаки уздовж вулиці все ще палять листя.

— Гарно тобі в нас, правда? — всупереч своїй звичці мовчати, звертається до мене Богдан. — Є тут що малювати. На все життя вистачить. І дітям зостанеться.

— Що там малювати! Скажи краще, де їй ще таких крумплів печених дадуть? — сміється Маргарита, ворушачи шампуром жар. Із потемнілого вугілля, перегорілого й непотрібного, вилущуються останні жарини.

Киваю головою, бо з усім погоджуюсь: і малювати є що, і кращих крумплів не знайду.

— Але, як по правді сказати, вона картоплі нашої не варта. Думаєш, Богдане, вона знає, що їла? От хай признається, де блукала щойно!

— Вулицями Тбілісі, моя Марго.

— Я так і знала, що десь далеко. Як не на краю світу, то хіба лиш трохи ближче. Щонайменше — до Тбілісі добереться. Знаєш, Богдане, коли вона сидить із нами біля вогню? Коли насправді її закине в Тбілісі, або ще кудись... І що ж ти там оце зараз робила?

— Шукала дім, у якому жив Ніко Піросмані.

— Знайшла?

— Ще ні. Дороги ніхто не вказав. Кожен в інший бік радив іти.

— А насправді ти бачила той дім? Без твоїх притч — бачила?

— Бачила Тбілісі. Спершу сама блукала, а потім, як самота обридла, просила до компанії товаришку. Є там славна така дівчина. Грузинка. Лесею звати. Теж художниця.

— А що ж Піросмані?

— Піросмані? Гм... Зі мною в номері жила одна жінка — вже не пригадую, звідки й чого приїхала, так вона щовечора хвалилася, де була, що купила, а наприкінці питала: "А ви що ж сьогодні робили?" Я відповідала все одне й те ж: мовляв, шукаю дім Ніко Піросмані. От вона врешті й не витримала: "Ви вже за тим Піросмані ноги по коліна сходили. Він хто вам — родич, чи що? Або ж той дім у спадок залишив?"

— У спадок? А ти ж, звичайно, призналась — і родич, і в спадок, так?

— Призналась. Що ж мала казати?

— Та вже ж.

Богдан поворушив шампуром у золі, витяг настромлену на вістря картоплину:

— Лови. Це остання. Ти з далеких мандрів повернулась — гос-тися в нас.

Я бавилася обвугленою картоплиною. Хоч, правда, не бачила нічогісінько, так було темно, але ж знала, що картоплина чорна, як вугіль.

Вітер, наскрізь пропахлий димом із горіхового листя, залетів до нас на подвір'я. Відчувши прохолоду, Ґіта затиснула біля шиї комір куртки. Рухи теж більше вгадувалися. Пітьма трохи вже втомила.

— Богдане, чуєш, піди малого поклич до хати, бо він там і ночуватиме, як циган, коло тої ватри.

— Вони вже не палять вогню. Не видно, — сказав Богдан.

— Однаково поклич. Пізно. Що йому там робити між старшими? Спати пора.

Обминаючи по дорозі стару грушу, Богдан мимохідь торкнувся її шорсткого стовбура. Я це помітила. У небі поміж хмар з'явився місяць, він світив, як на картині Піросмані, і дещо можна було помітити принаймні те, як Богдан торкнувся рукою стовбура старої груші.

1 2 3 4