І жодне інше місто не може бути таким захланним, аж спраглим перебільшень у всьому — але ж те зайве потому стирається, набирає потрібної барви, те, що разило яскравістю, трохи блякне, делікатні-шає, а те, що було надто блідим, наливається густим, соковитим відтінком — і вже встановлюється потрібна рівновага.
Я пам'ятаю сивого чоловіка, він ходив у моєму дитинстві з довжелезною палицею. На кінці її блимав газовий пальничок, від того блимкотливого світелка запалювалися усі газові ліхтарі, один по одному уздовж вулиці, я йшла слідом за тим чоловіком, слідом за спалахом не надто яскравого світла, вулиця була таємнича, напівтемна, напівосвітлена, а ще туманилося — нікуди було заховатися від таємничості, ліхтарі вели мене уздовж міста, все далі й далі від першого світлячка, я йшла, як за мелодією чарівної сопілки — невже не залишилось сліду, того відбитку зачарованої дитини на обличчі мого міста? І хіба не блимають ті світлячки у ліхтарях і досі?
За світлячками можна було йти аж на замістя, туди, де починалася земля і, може, то вона зваблювала мене і змушувала йти все далі?
І раптом у мозку, поволеньки, але уперто вирізьблюється думка: а що, коли земля здатна говорити навіть крізь каміння? А що, коли й так почерез каміння вона віддавна говорить до мене і голос її змішався з голосом каменю, з голосом мого міста?
Міста ж стоять на землі, на землі, і як би високо не рвалися вони, як би хоробро не зрікалися долу, видираючись угору, вище, майже безнадійно високо вгору, аби не чути того незборимого заклику, — міста все одно стоять на землі. І, може, коріння старих міст, ще живе, снується під землею, як корінь дерева. І, може, тому вдається їй відштовхувати й притягати водночас? Хто знає.