Мій син поглянув на мене моїм власним поглядом, трохи сумно, трохи недовірливо й спідлоба: "Мамо, ти стільки років робила все, щоб я був не інший, а саме такий, як я є, і тепер наче мені ж і дорікаєш, що сталося по-твоєму".
Це правда. Я докладала чимало зусиль, щоб він мав ті риси характеру, які має. Але ніхто з "ас не питає ніколи самого себе: звідки взяли право нав'язувати дитині свої думки, свої, звички, свої погляди, свій спосіб буття? Чи такі вже вони досконалі? Парадокс — намагаємося порятувати дитину від повторення наших помилок, повчаємо, нагадуючи власний досвід: оце гаряче, а оце — бридке, і в той же час передаємо у спадок ті помилки, говоримо: як ти себе поводиш, що ти робиш? От я у твоєму віці так не... Я сказала своєму синові: прочитай книжку, дуже цікава, і автор її мудрий чоловік. Син запитав: а звідки ти знаєш, тобі теж хтось сказав, чи ти сама? Йому тоді було сім років. Він питав: звідки люди знають, що це — гарне, а— це погане? Хто їм сказав? Я хочу сам...
Сам? А якщо йому не розтлумачити, що брехати — погано й негідно людини, він буде знати — сам?
Серед тих хлопчаків, які приходили до мого сина, був один, який дуже відрізнявся від решти. Височенький, гарний, з тонкими рисами обличчя й з усвідомленням, що його зовнішність — надійний помічник, він не потребував ні захисту, ні допомоги чи підтримки. Чудово грав на акордеоні й хотів після восьмого класу йти вчитися до музичного училища. Малий гадав собі, що такі два козирі — музичні здібності й приваблива зовнішність — вирішать проблему із вступом, і нічого більше не треба ні знати, ні вчити, ні робити. Однак він помилився. До училища його не прийняли, бо, як виявилося, крім наявних козирів, треба було грамотно писати диктант, а малий не завдавав собі клопоту з граматикою. Поламаний замір відразу поламав і хлопчину: він вирішив навчитися шевства, хоча ніяк не міг пояснити, чому саме цю професію вибрав для себе. Усе було б зрозумілим, якби не музичні здібності, майже талант, яким обдарувала його природа. Добре бути й шевцем, коли хочеш пошити черевики, але коли хлоп'я мріє стати музикантом— у такій кардинальній зміні замірів відчувається щось дивне, майже загадкове. Невже наступив навмисне на горло власній мрії? Чи, — питала я хлопчину, — ти й не мав тієї мрії? Але ж ні, мав, і ось так раптом — у шевці.
— Музикант — це лише виконавець, відтворення чужих думок не таке уже й цікаве. — Мені в цій його відповіді вчувається легенька іронія, мовляв, питаєте, ну, то я для вас уклав гарну відповідь: — Відтворення чужих почуттів і думок — цього для мене надто мало, я не гадаю більше вступати до училища, бо ж композитором не стану, а коли так, хіба ж не все одно — ким? Шевцем — хіба зле? Ви ж кажете, що всі професії...
Юний безсовісний демагог. Навчився підставляти, підмінювати поняття і заганяє у кут дорослу людину, користується нашими ж логічними штампами: нічого, синку, не вдалося одне— що ж, займись іншим, бо всіляка професія... Правда: всіляка професія, але ж — коли мрія? А малий дуже практично вирахував, що робота, вибрана ним, оця професія інша, що не мала найменшого відношення до мрії, дасть йому добрий заробіток і люди шануватимуть його не менше, ніж любителі музики шанують музику, і якщо він навчиться виконувати цю роботу добре, краще, ніж хтось інший (а таку мету він собі поставив), то матиме також і добру славу, а яка різниця — за що приходить слава? Може, він має рацію, цей малий! І, однак, міркую собі, чому так легко визнаю його рацію? Бо він — чужий син? Не мій, своєму синові я б не дозволила так легко і просто відмовитися від сенсу життя. Людина, яка зраджує свою мрію, так само може зрадити й дружбу, і обов'язок, і любов.
Слабкість характеру штовхнула цього малого зробити так, як він зробив? Чи щось інше? Батьки попустили, дозволили? Чи взагалі не хотіли, щоб син став музикантом? Не знаю, я так і не зрозуміла до кінця того симпатичного, веселого хлопця, який приятелював із моїм сином.
Кожен з друзів, звичайно, мусив якось впливати на мого малого, я ж не могла й не можу заслонити його від сторонніх впливів, я й не робила цього, хоча, коли вже говорити правду, часом хотілося, дуже хотілося. Але як би потім, з цієї відособленості, з ознаками тільки мого впливу й мого виховання — як би він потім зустрічався з світом і як би світ прийняв його? Я переступила через свій вузьколобенький материнський егоїзм, через немудре почуття приватної власності, пояснювала собі: він — не тільки твій, він людський, не для себе ти народила його, не привласнюй того, що належить насправді не лише тобі.
5
Десятими дорогами обходиш найголовніше, про що мусила б зараз говорити. Вдаєш, наче забула про того, іншого, хлопчика, про якого надто пізно подумала; а якби мій син? Хлопчик був тобі несимпатичний, ти втомилася протягом цілого дня роботи, змокла під дощем, бо не взяла парасолю, розмірковувала про восьме диво, що його Іванко Ткач пообіцяв показати Сусанні, а також про те, чи зарахували лабораторну з хімії твоєму синові, а також про два рядки з сонетів Мікел-анджело ("В минулих днях шукаю й не знаходжу я жодного, який мені б належав"), і про те, що вчителі часом мають надто мало часу для читання сонетів Мікеланджело; сама досить начитана, тактовна, з приємними манерами учителька, — чому ж ти не зуміла знайти в собі доброти, не прислухалась душею до цього хлопчика, Юрка Березюка? Я, твоє балакуче сумління, від якого ти намагаєшся відмахнутися, хоча це тобі не вдається з різних причин, мало б охоту показати тобі щось більше, ніж можуть бути варті розумування, якими ти зайнята, рихтуючи сніданок й обід на завтрашній день, а також (і це тобі дуже заважає, звичайно) під час читання, і під час розмови з людьми, і в годину, коли ти готуєшся до уроків у своїй маленькій групі подовженого дня, — одне слово, зайнята завжди, "упродовж усього свого життя, навіть у часи закоханості й любові ти думала, зважувала, аналізувала, применшуючи таким чином радість, яку може дати бездумна втіха любов'ю.
Ти чудово розумієш: на тебе також лягає частина відповідальності за вчинки Юрка Березюка, бо ти вирішила не знімати його з обліку в дитячій кімнаті, бо ти залишила за ним право бути підозрюваним, а отже, й право на поганий вчинок. Ти ж не повірила ані йому, ані його матері, тобі забракло трохи доброти, часу, уважності й дрібочки усвідомлення власної ролі у людській долі.
Плоди, якими ти користуєшся завдяки розумуванням, — вже висушений овоч, у ньому немає соку і надто мало залишилося від смаку дозрілості й своєчасності. Усе —з маленьким припізненням, коли вже навіть і радіти смішно, може, саме через це ти й не умієш сміятися відверто, на повний голос, і річ не в доброму вихованні і тактовності чи стриманості, а в тому, що ти звикла подумати, перш ніж засміятися.
6
Не знаю, чому так, але мені в дитинстві найбільше запам'ятовувалися дні літніх канікул, подорожі, зміна місця й людських облич. Пояснити це можна, звичайно, тим, що протягом року не відбувалося якихось надзвичайних'подій, були школа, уроки, книжки, заняття музикою, товариші, наївні спроби писати вірші, усякі дитячі клопоти й турботи, — життя минало рівно, спокійно, без спалахів і вибухів, день сьогоднішній нагадував попередній, може, в цьому була винна і я сама, бо не вміла знаходити в буднях чогось яскравого, усе було просто приємним, лагідним, у м'яких барвах. Зате літо вибухало полум'ям, дарувало несподіванки, незвичайні відкриття й таку втіху, що мені потім довго треба було звикати до одноманітності шкільних обов'язків і домашніх справ.
т Мгі не їздили ані на край світу, ані в якісь хтозна-які цікаві подорожі. Але навіть коли вибиралися зовсім-недалеко, хоч би й за кількадесят кілометрів від Львова, то й тоді вражень було стільки, що їх вистачало для довгих переказів і захоплених, аж до захлинання, .розповідей, а пізніше, коли я стала старша й мені доступнішою зробилася глибока суть таких виїздів, у пам'яті без найменшого зусилля відновлювалося все, до найменших подробиць, з такою чіткістю і такою точністю, як буває, коли береш до рук книгу, починаєш читати й з перших же рядків бачиш, що вже читав її колись у дитинстві, і кожен рядок згадуєш один по одному, і в той же час — кожен рядок новий, бо читаєш зовсім інакше, ніж уперше.
Було одне місце, куди ми поверталися улітку багато разів. Ми навіть не дуже й урізноманітнювали географію виїздів, найдалі — це була Ялта, але оте місце, куди ми приїжджали часто й деколи навіть у недільні дні навесні чи й восени — це маленьке сільце Страдче неподалік од Львова, таке миле тоді й затишне було воно і кожен раз таке гарне, що ми його страшенно любили й раділи з поїздок, як може радіти, вирушаючи у далекі мандри, найзапекліший любитель пригод.
Сто тисяч кращих і гарніших місць існує на землі. Сто тисяч доказів на те мають люди, які бували деінде, не у Страд-чому. А воно мені таке миле, хоч я майже не маю доказів на те, що воно — найкраще у світі, тим більше тепер, коли там з'явився піщаний кар'єр, коли замулилося джерело й майже зник ставок і коли сповзла вниз порушена автомашинами піщана височенна гора. Пісок там, на південному її боці, був відкритий, і золотава дорога спускалася вділ аж до ставу, здавалося, мовби пісок блищить проти сонця й притягає до себе сонячне проміння, ми з'їжджали по тій рухомій путі згори вниз, засмаглі до чорноти, з вигорілим волоссям і обдертими колінами й ліктями, пісок сунувся під нами, разом із нами, услід за нами, й не знати було, чи ти пливеш, чи тебе несе сама собою тепла золота хвиля, а трохи віддалік — темно-сірі високі валуни, де можна бавитися у розбійників, фотографуватися з дерев'яними луками, а довкола — соковита зелень, запах чебрецю, м'які голочки молоденьких сосон, несподівано червона суниця й ранній білий гриб або ж навіть майже таємничий і з дивним духом "баранячий лоб", а в долині — ставок, вода чиста, її не скаламучували, надто в будній день, бо на березі відпочивало небагато люду,— це тільки в неділю приїжджали машини й автобуси, звідки вибиралися спраглі сонця і чистого повітря львів'яни, але й вони, правду кажучи, не дуже заважали й не дуже каламутили ставкову воду.