Квітень у човні

Ніна Бічуя

Сторінка 4 з 15

Це було майже неймовірно, ти не уявляла, як можна загубити перстень, тим більше, що дірки у кишені не було.

— Що ти з ним зробив, що ти з ним зробив?

— Я нічого не робив, я не крав, я кажу правду.

Через кілька днів прибіг малий хлопчисько з сопливим носом — посильний, дзвонив у двері, як на пожежу, — приніс записку від дівчинки, а через наївність передав тобі, ти віддала адресатові, а той спокійно подер папір і викинув у піч. Спокій, мабуть, йому дорого коштував, але він не читав написаного.

Правду кажучи, ти й досі не знаєш, чи все було так, як розповів тобі син, — але ти повірила. Повірила головному — не вкрав і гадки не мав, що то — золото. Мати дівчинки теж, очевидно, щось з'ясувала для себе, бо більше не з'являлася. І твій син більше не блукав уздовж вулиці під дощем з тією дівчинкою, ти лиш помітила, що часом він кидає погляд на протилежний бік вулиці і відразу ж відвертається.

Через якийсь місяць ти знайшла у нього зовсім випадково гральну карту — оголена пікова дама, з серії якихось порнографічних карт, — ти звеліла йому пошматувати ту карту тут же, у тебе на очах. Він пошматував так само спокійно й без краплі жалю, як папірець від його дівчинки, ти жахнулася тому спокоєві—треба було щось робити, треба було рятувати себе й сина від чогось, чому ти не знала назви і що відчувала інстинктивно, як птаха чує наближення грози чи землетрусу. Тобі вже було не до аналізу ваших стосунків, ти відчула — треба рятуватися, і той же інстинкт підказав тобі вихід із становища — може, не єдиний, не найкращий, але таки вихід: ти купила квитки на поїзд, і ви поїхали, удвох, з малою валізкою, щоб навіть речі не заважали...

— Заждіть, не вписуйте нічого в протокол, — звертаєшся ти до жінок, які вирішують долю Юрка. — Подумайте про все спочатку, але та'к, ніби це ваш власний син. Навіть якщо ви вже вичерпали за сво_є життя весь запас доброти, для власного сина у вас же щось зосталося, чи не так?

Річ, однак, у тому, що ти не сказала нічого, ти не вимовила цих слів і тому зараз так караєшся і не відразу наважуєшся зайти у велику кімнату — ти аналізуєш кожен свій крок і хочеш знайти пояснення для свого вчинку, — чом ти, власне кажучи, не виявила довір'я до того хлопчика, до Юрка Березюка? Що ти зробила з добротою і мудрістю, чисто материнською добротою й мудрістю, чому ти не скористалася ними в належний момент?

Підеш до Юрка Березюка? Зустрінешся з ним? Зроби так, звичайно, але ж гляди, щоб не було це надто пізно.

Скільки разів ти вже стояла ледь не на краю урвища в стосунках із сином, скільки разів боялася, щоб не було пізно, як хотіла повернути назад слово, вчинок, як чекала, що він скаже тобі — сідай на коня, мамо! — показуючи на стілець. Але відколи ти вперше покепкувала з тієї його фантазії, він більше не кликав, він бавився сам, творячи самостійно вже недоступний тобі світ дивовижних образів і речей.

З

У перший день навчання, коли ти прийшла до своїх четвертокласників, їх зібралося усього лиш п'ятеро. Ти з'ясувала імена й прізвища,' мовби ненароком розпитувала про те та се, щоб хоч трохи уявити собі, з ким доведеться мати справу упродовж року, бо ці п'ятеро пообіцяли приходити в групу обов'язково, вони мали на те свої власні причини, яких поки що тобі не пояснювали, а тільки так само уважно, як ти до них, приглядалися до тебе й вивчали, ще й добре вивчали. Для них важило все — твій голос, перша фраза, навіть одяг і хода, з відвертою, цікавістю вони дивилися на бурштиновий великий перстень на пальці, перемовлялися про щось коротенькими репліками, цілком зрозуміло, що вони мали свій код, якого ти не знала й не тямила нічого із їх словечок, але мала все ж надію, що з часом утямиш.

— А у вас перука чи власне волосся? — це було єдине запитання, яке вимовила вголос одна дівчинка, і решта не засміялися, а чекали відповіді. З'ясувавши, що власне волосся, вона показала язика товаришам, і ти зрозуміла, що вони, мабуть, побилися об заклад з цього приводу. Більше ніяких запитань у той день не було, і тобі стало трохи ніяково: ти винна? Діти — такі... такі тугодумні?

Наступного дня твій страх побільшився: їх прийшло тільки троє, і на твоє обережне, стримано і непрямолінійно поставлене запитання, чому ж так мало дітей у групі, адже обов'язково повинно ходити двадцятеро, — вони відповіли дуже чітко й виразно: нецікаво. Ти спробувала пояснити їм, що приходять сюди не задля забави, і цікавості тут шукати не доводиться, бо робота — це робота, й вона мусить бути.цікавою уже сама по собі... Діти посмутніли зовсім, видно було, що їм хочеться позіхнути, потягнутися, ти виходила з ними на шкільне подвір'я, вони трохи побігали, бавлячись у піжмурки, потім пообідали в шкільній їдальні, залишивши майже всю вермішель, хоч як ти умовляла доїсти, а далі повернулися в клас, щоб зробити уроки. Вони дивилися на тебе з виразним натяком на те, що чекають не пояснень і товчення води в ступі з приводу якогось там іменника, а хочуть, щоб ти написала арифметичну задачу на дошці. А що ще на дошці, голуб'ятка?

— А нам Тетяна Петрівна писала, — сказали вони одвер-то й розчаровано, коли— ти попросила їх братися до самостійної роботи.

Зазирнула до класу завуч, зачудовано звела вгору вищипані бровенята.

"Оце й уся група?"

Зауваження при дітях здалося тобі трохи нетактовним, але довелося промовчати, бо ж відповідати було ще нетактовніше.

— Якщо ви не будете писати на дошці, до вас ніхто взагалі не прийде, — дуже серйозно пояснила та ж дівчинка, яка запитувала про перуку.

— То ви що — в розвідку вислані, щоб довідатися, як воно буде? — засміялася ти, і сміх твій виявився доречним, бо вони теж почали сміятися разом із тобою, і навіть нічого більше не запитували. Трохи згодом ти довідалась, що цим трьом ніде взагалі подітися. У дівчинки померла мама, коли малій було всього три роки. Часом їй здається, що вона взялася з горіха або з горошини.

Дівчинку звали дивним ім'ям — Сусанна. Вона була яскраво-руда, з великим ротом і розкішними, прозорими рум'янцями на ніжних щоках, в ній було щось таке крихке, порцелянове, і в той же час зеленкуваті очі зненацька затуманювалися важкою недитячою тугою, від якої тобі ставало і самій сумно.

Одного з хлопчиків називали Робін Гудом, бо він якийсь час носив із собою до школи лук, а поза тим у нього не було нічого від Робін Гуда, він був низенький, повнощокий, щербатий і смішний у своїй інфантильності, якої ніби і не гадав позбуватися. Він дуже, любив суп і всі страви, якими годували в шкільній їдальні,,вдома йому ні з ким учити уроки, і хоча вчився він непогано, волів залишатися у групі, а не йти додому.

Третій був розбишакуватий, він і не ховався із своїми войовничими намірами щодо всього світу, його шкільна форма, зім'ята й потріпана, неначе заважала йому, він то скидав, то натягав піджачка, виймав з кишень якісь кульки, магніт, шматочки дротиків і виразно давав тобі зрозуміти, що за уроки братися не збирається. Додому не йшов, бо кожен раз на нього там чекала жорстока хльоста — мати, навіть не розпитуючи ні про що, добувала ременя й лупцювала. Звали його Іваном Ткачем, а прозивали чомусь Котиком, може, щоб підкреслити йоршистий характер, а може, існувала на те якась інша причина, але на прізвисько він реагував дуже спокійно, не ображався.

— Що ж, — сказала ти, — троє — то й троє. Сьогодні будемо працювати втрьох.

Ти пояснювала самій собі: треба щось робити, аби ці троє сказали в класі: нам цікаво! Нехай це дешевий спосіб звабити сюди решту, але ніяким іншим способом ти поки що користуватись не мала наміру, і це було добре, ти правильно вирішила, вони самі й відразу пояснили тобі це.

Сусанна запитала:

— І ви не підете скаржитися батькам, що ніхто не ходить? І до Жаби не підете?

— Я не знаю, хто така Жаба, — сказала ти. — Як же я можу піти?

Зніяковівши, дівчинка все ж пояснила: це — "училка", класна керівничка, Марія Климівна, якщо говорити вже зовсім точно. Прізвисько здалося тобі таким влучним, що захотілося посміятися, і ти ледве втрималася, щоб таки не засміятися, і натомість прочитала їм нудну лекцію про те, що... одним словом, усе, що мало бути сказане з цього приводу, ти їм сказала. І пообіцяла: Жаба не знатиме, як її називають, якщо ти більше не почуєш від них цього прізвиська. І скаржитися ні на кого не підеш.

Перш ніж їх стало на заняттях п'ятнадцятеро, минув майже місяць. Тоді ти ще не вміла нагадувати самій собі: почекай, не поспішай, подумай — це міг бути твій син. Але ти просила Іванову матір більше ніколи не бити сина, — ніколи? — ну принаймні до вашої наступної зустрічі, і ти не сказала їй про те, що в тебе з Іваном була така довга, така доросла розмова, коли ви разом поверталися якось додому після занять.

Іван питав маму:

— Де мій тато?

— Дай спокій! —1 Де мій тато?

— На будякові повісився, най би його холєра забрала! Ах, на будякові повісився. А чому на будякові?

Минулої зими, коли мами не було вдома, прийшов чоловік, постукав у двері, Іван відчинив, то був маляр, Іван зрозумів з одягу, що — маляр, чоловік дивився на Івана довго, схиливши набік голову, наче не вірив самому собі, що можна так близько побачити такого малого-малого хлопчика, ах ти ж малий, ось на тобі три карбованці, візьми, та візьми, чуєш?

— Яз ваших трьох карбованців не збагатію, а ви тим, що мені їх дасте, не здобрієте, — сказав Іван. Він здогадався, що це був той, котрий на "будяці повісився, бо чув колись, як дорослі люди говорили вголос, що він, Іван, схожий на маляра, який у них у хаті стіни колись малював, і сміялися при тому,— то як же Іванові було не здогадатися, що якраз то і був той самий маляр?

— Він більше ніколи не приходив, — сказав Іван, і ти не могла зрозуміти, було в цих словах більше іронії чи смутку за чудернацьким чоловіком, який чомусь на будяці повісився.

— То, може, звичайний собі чоловік, незнайомий, — сказала ти Іванові. — Трапляються на світі такі.люди, що їм хочеться втнути якусь незвичну штуку. От я знаю одного.

— Колись я думав: а хто поховає останнього чоловіка, якщо всі помруть?

— Отаке. Звідки такі думки тобі в голову йдуть? Не може бути, щоб усі вмерли, навіть якби...

— Навіть якби атомна війна?

— Не буде війни, Іванку.

1 2 3 4 5 6 7